Розділ «Частина 1 Незнайомець»

— Звідки тобі відомо про метеорит? — голос Беллхайма звучав із непохитною твердістю.

Оскар і хотів би відповісти, та не зміг. Горло болісно перехопило. Беллхайм підійшов упритул і зупинився. На його обличчі промайнуло здивування. Він обернувся до секретера й уважно оглянув його, а потім знову перевів погляд на Оскара.

— Тепер розумію, — виразно промовив він. — Мої записи…

Оскар позадкував.

— Це… Це зовсім не те, що ви подумали!

— Хіба? А я гадаю, що саме те. Тобі не пощастило, мій хлопчику, — він раптом замовк, обірвавши фразу.

Тепер Беллхайм стояв у центрі кімнати, випроставшись, як жердина, із піднятим до стелі обличчям і міцно стисненими кулаками. Із-за його зціплених зубів долинало тільки якесь невиразне шипіння.

Оскар закляк на місці. Що це з ним? Якась судома чи напад хвороби?

Він хотів було кинутися до дверей, аж тут Беллхайм раптом почав змінюватися. Верхня половина його тіла нахилилася вперед, вигнулася і знову відхилилася назад. Обличчя етнографа викривила моторошна гримаса. Рот роззявився, нібито він намагався закричати, але при цьому не видав ані звуку.

Ледве стримуючи жах, Оскар стежив за тим, як учений хапає ротом повітря. Потім почувся шурхіт і потріскування, нібито неподалік щось горіло. В кабінеті з’явився різкий запах електричного розряду. Етнограф роззявив рота ще ширше, схопився обома руками за нижню щелепу й відтягнув її далеко вниз. Жодна людина не здатна зробити нічого хоч трохи схожого на це.

І хоча страх майже паралізував Оскара, йому вдалося відчайдушно закричати.

Цей крик почула не лише Шарлотта, але й усі, хто в цей час стояв під вікнами, на вулиці.

Так заволати може тільки людина, яка перебуває в страшенній небезпеці.

Шумні привітання миттєво затихли. Хтось упустив на землю келих, і той розбився, сумовито брязнувши. Всі погляди були прикуті до вікон будинку.

У тьмяно освітленому вікні на другому поверсі було видно два силуети. Вони боролися, то розходячись, то зливаючись у єдине ціле.

Першим отямився Гумбольдт.

— Оскаре!

Він схопив свій ціпок і кинувся до парадного входу. Шарлотта й Еліза не відставали від нього. Утрьох вони забігли сходами нагору, а в коридорі Гумбольдт знову гукнув до сина. Жодної відповіді — лише гуркіт боротьби, що долинав крізь замкнені двері із кімнати, розташованої в самому кінці коридору.

— Відімкни двері! — крикнув Гумбольдт.

— Я… я не можу… — почувся голос Оскара.