Розділ «Герман Брох Смерть Верґілія»

Авґуст, немовби цих слів і не чувши, провадив:

— І повік не погоджуся з тим, нібито наш час нікчемніший, аніж час, наприклад, Есхіла; о ні, аж ніяк, багато у чому наш час навіть незрівнянно величніший, і я маю право сказати, що певною мірою сприяв цьому й сам. У більшості сфер ми добряче перевершили греків, а наші знання повсякденно зростають і ширшають…

— Ох, Авґусте, ми ведемо розмову про речі вочевидь зовсім різні… На поверхні знання, може, й ширшають, але серцевина пізнання усе ж таки, певно, всихає…

— Отже, й творіння моє — також тільки символ і то скороминущий, символ якоїсь поверхні? — Стурбованість Авґуста переростала вже в очевидну образу й обурення. — Чи саме не це ти хочеш сказати?

Загадка часу! Одвічна загадка пізнання! Загадка веління долі! Клятви загадки! Світло і морок, поєднані у двобарвному сутінку, розкриваються у семибарвному земному творінні, та, коли зміни буття, досягнувши вершин, обернуться загальним пізнанням і завдяки такій цільності стануть незмінними, тоді спиниться й час — не замре, як вода в тихім озері, а затримається, як непроминуща та мить, котра все омиває на світі, і в реальності такого новітнього дня зіллються сім барв у єдність останню, у світанкове сяєво кольору слонової кости, і перед цим сяєвом змерхне будь-яке світло земне й потьмяніє будь-яка реальність земна, обернувшись на тінь невиразну, на невиразну гру ліній.

— Творіння твоє покликане часом, о Цезаре; воно сповнює його завдання і за велінням долі прагне оновити пізнання, щоби в усій своїй божественності знов відродилося творення.

До зневажливо-демонстративного спротиву додалося розчарування:

— Те, що лиш прагне пізнання, — ще не саме пізнання.

— Творіння твоє — це мир.

— Так, але він, як тебе послухати, на жаль, лише символічно долає смерть, і навіть якщо мені поталанить — а я дуже на це сподіваюся — невдовзі назавжди замкнути всі брами до храму Януса, то для тебе це буде аж ніяк не остаточне подолання смерти, а також тільки символ.

— Рим — це символ, о Цезаре, Рим — це образ, тобою створений.

— Рим — це чин наших предків, і реальність, закладена ними, сягає далеко за межі простого символу.

— Але він-таки, Рим, — і плід твого чину, о Авґусте… Римський порядок у римській державі…

— Щоправда, лише у державі-символі, як ти її називаєш; але римська держава покликана стати чимсь більшим, аніж символ пізнання, позбавлений змісту.

Зневажливий спротив переріс в очевидну відразу; Цезар стояв, ладен ось-ось піти геть, і складалося враження, що про «Енеїду» він уже і не думав.

— У справах земних ти відновив порядок і дав йому нове життя; він — пізнання твоє.

— Тоді чом же він — тільки символ? Чом ти так наполягаєш на цьому?

Символ, пізнання, реальність… Хіба гордощам Цезаря подобало миритися із простою символічністю, коли він ніколи й не відав смирення в пізнанні? Коли він ніколи і не хотів зазирнути в безодню? Коли реальність для нього завжди була тільки поверхнею? А пізнання — це коли виринаєш з безодні, коли ти смиренно виринаєш із глибин смиренного самоприниження до нового смирення, коли реальність приносиш додому з ніщоти, в яку тій довелося упасти, щоб відродитися знов… Пізнання, повернення в символі, породжене мороком, відродження реальности, яка у безодні зазнала змін і все ж таки вічно незмінна…

— Ти пізнав той порядок, що його встановили боги у неземному світі, і розгледів його в римському дусі; ти поєднав той і той у єдиному цілому, поєднав у своєму творінні державному й у своєму творінні державному надав тому цілому земного утілення і зримого образу; це — переконливий символ римського духу, переконливий символ неземного порядку в пізнанні…

— То й що? Достоту те саме можна сказати і про «Енеїду».