Розділ «Герман Брох Смерть Верґілія»

Цезар утупився в нього мало не з подивом:

— Тоді як же ти запобігатимеш порушенню клятв і угод? Як ти обійдешся без леґіонів? Вік Золотий іще не настав.

Вік Золотий, у якому залізо обернеться знову на золото, вік Сатурна, що нечутно й невидимо владарює в незмінності нескінченних своїх перемін… Але хто до глибин прислухається (а вони — одночасно земні і небесні), той передчуває прийдешнє возз’єднання — вже, певно, по той бік Сатурнових сфер — людського з божественним.

— Лише справжнє пізнання — запорука дотримання клятв.

Цезар всміхнувся:

— Можливо; та ще певнішою запорукою воно стане тоді, коли його підтримають кілька леґіонів.

— Для забезпечення миру в самій Італії тобі вже давно не потрібні війська…

— Це правда, Верґілію, і гарнізонів я тут не тримаю умисне… — На обличчі у Цезаря промайнула своєрідна простодушна хитринка — так ніби він крадькома підморгнув нерозлучному другові. — Війська на очах у сенату і його шпигунів — це, як на мене, вже надто зухвала реальність…

— Ти дуже не довіряєш сенату.

— Людина ні в доброму, ані в поганому загалом не міняється, й улеслива злість, яка двадцять п’ять років тому так підступно й ганебно скинула Юлія Цезаря — вічна пам’ять святому його батьківському імені! — живе у сенаті й нині. Навіть якби я домігся ще більшого впливу на те, щоб призначати сенаторів, ті добродії будуть надійними доти лишень, доки знатимуть, що я будь-коли зможу сюди, до Італії, перекинути галльські й іллірійські леґіони; та я вже подбаю, щоб наші сенатори про це не забували.

— Опора твоєї влади, мій Авґусте, — не сенат, а народ…

— Це правда… і народні трибуни для мене — найважливіші з-поміж усіх моїх інституцій. — На обличчі у Цезаря знов промайнула та сама простодушна хитринка — тепер він хотів натякнути, либонь, що народні трибуни важливі йому не заради народу, а скоріше заради свого права вето в сенаті.

— Ти для народу — як символ миру, і тому народ тебе любить… Вік Золотий не настав іще, одначе твій мир — його провість.

— Мир? Війна? — Простодушна хитринка на обличчі у Цезаря змінилась на майже болючу гримасу. — Народ стерпить усе — одне й друге… Я боровся з Антонієм, я був з ним у союзі, я його знищив, а народ з усіх цих перемін навряд чи що-небудь помітив; він і сам до пуття не знає, чого йому хочеться, тим-то нам остерігатися треба лишень одного: щоб не з’явився десь новий Антоній… На щит слави народ підіймає звитяжця, байдуже — хто він; народ любить звитягу, а не того, хто її здобуває.

— Це, Авґусте, може, і правда для юрбищ, що сунуть до міст на їхні спокуси, але не для селян; селянин любить мир і того, хто мир приносить. Він любить тебе як людину — таким, який ти є. А справжній народ — це і є селянин.

На мить, на один удар серця, ох, на однісінький болісний вдих зникли й затемнення сонця, і мерхне світло, і краєвид, невиразно окреслений, зникла хитлива застиглість, власне, не зникла, а радше поступилася місцем видінню: мантуйська рівнина, розлогі лани, обрамлені тьмавими горами, шепотінням дитячим повиті, розпростерті у сонячнім сяєві, простерті крізь усі пори року, простерті крізь усі пори життя…

Цезар, так наче нікуди уже й не поспішав, зручніше вмостився у кріслі.

— Міст я зі світу не згладжую, любий Верґілію; навпаки, я маю їх зводити, на них-бо спирається римський порядок — нині так само, як і колись, як і завжди… Ми — народ, що будує міста, і спершу було місто Рим…

— Але ж не як місто торгівців і лихварів. Свій вік Золотий вони у монетах карбують.

— Ти несправедливий, Верґілію; у Римі торгівець — це його мирний воїн, і якщо я збережу цього воїна, то збережу й нашу банківську справу… Усе це працює на добробут держави.