Розділ «ІРЛАНДІЯ»

Він повернувся до сну. Цього разу замість приємного сновидіння на нього навалився кошмар, який наступного ранку він майже не пам’ятав. У ньому він побачив пташку, канарку з чистим дзвінким голосом, яка билася в ґрати клітки, куди її посадили, так ніби сподівалася, що коли вона забризкає свої ґрати кров’ю, то вони зламаються й випустять її на волю. Її оченята не переставали обертатися в орбітах, благаючи співчуття. Роджер, хлопчисько в коротких штанцях, казав своїй матері, що не мають існувати ані клітки, ані зоопарки, що тварини завжди повинні жити на волі. Водночас відбувалося щось таємниче, наближалася якась небезпека, щось невидиме, яке він відчував внутрішнім почуттям, щось підступне, зрадливе, воно було вже тут і готувалося завдати удар. Він покрився потом, тремтячи мов аркуш паперу.

Він прокинувся такий збуджений, що був майже неспроможний дихати. Він задихався. Серце калатало йому в грудях із такою силою, наче в нього починався інфаркт. Чи повинен він покликати чергового охоронця? Він відразу відкинув цю думку. Наскільки приємніше йому було б померти тут, на ліжку, природною смертю, яка звільнить його від шибениці! Та через кілька хвилин серце заспокоїлося, й він міг знову дихати нормально.

Чи прийде сьогодні отець Кейрі? Він хотів би побачитися з ним і поговорити на теми, які мають багато чого спільного з проблемами душі, релігії та Бога й дуже мало — з політикою. І в ту мить, коли він почав заспокоюватися й забувати свій недавній кошмар, йому прийшла на пам’ять його остання зустріч із капеланом в’язниці й та хвилина несподіваної напруги, яка наповнила його тривогою. Вони говорили про його навернення до католицтва. Отець Кейрі ще раз йому сказав, що він не повинен говорити про «навернення», бо позаяк його охрестили малою дитиною, то він ніколи не відокремлювався від церкви. Акт навернення був би просто поверненням до його католицького стану, чимось таким, що не вимагає жодних формальних дій. У всякому разі — й у цю мить Роджер помітив, що падре Кейрі завагався, обережно добираючи слова, щоб не образити його, — Його Преосвященство, кардинал Бурн, висловив думку, коли якщо ви, Роджере, маєте таке бажання, то ви могли б підписати документ, такий собі приватний договір між вами й Церквою, висловивши своє бажання повернутися в її лоно, підтвердивши свій католицький стан і водночас покаявшись у своїх колишніх гріхах і помилках.

Падре Кейрі не зміг приховати, що почуває себе трохи ніяково.

Запала мовчанка. Потім Роджер лагідно промовив:

— Я не підпишу ніякого документа, падре Кейрі. Моє повернення в лоно католицької церкви має бути чимось інтимним, у присутності вас як єдиного свідка.

— Так і буде, — сказав капелан.

Запала ще одна мовчанка, не менш напружена.

— Кардинал Бурн мав на увазі те, про що я подумав? — запитав Роджер. — Тобто про кампанію проти мене, про звинувачення, які торкаються мого приватного життя? Про це я мусив би покаятись, підписуючи документ із проханням, щоб мене знову прийняли до католицької церкви?

Дихання падре Кейрі стало частішим. Він знову почав ретельно добирати слова, перш ніж відповісти.

— Кардинал Бурн — чоловік добрий і великодушний, схильний до співчуття, — нарешті сказав він. — Але не забувайте, Роджере, що він носить на своїх плечах відповідальність оберігати добре ім’я церкви, у країні, де ми, католики, становимо меншість і де є люди, які досі відчувають до нас глибоку неприязнь.

— Скажіть мені з усією відвертістю, отче Кейрі: чи кардинал Бурн поставив як умову мого повернення до католицької церкви, щоб я підписав документ, де покаявся б за ті ниці й порочні діяння, в яких мене звинувачує преса?

— Це не умова, а пропозиція, — сказав священик. — Ви можете прийняти або не прийняти її, й це нічого не змінить. Вас охрестили. Ви католик і далі будете ним. Не розмовляймо більше про це.

І вони справді більш про це не розмовляли. Але спогад про ту розмову іноді повертався до Роджера й примушував запитати себе, чи бажання повернутися в церкву своєї матері було чистим чи залежало від обставин того становища, в якому він тепер перебував? Чи не був це акт, спричинений політичними міркуваннями? Щоб показати свою солідарність з ірландцями-католиками, які домагалися незалежності, і свою ворожість до тієї меншості, велика більшість якої сповідувала протестантство і хотіла й далі перебувати у складі імперії? Яку цінність матиме в очах Бога навернення, яке у глибині не мало в собі нічого духовного, а тільки прагнення відчути себе у складі певної громади людей, частиною великого племені? Бог може побачити в такому наверненні конвульсивні рухи людини, яка йде на дно.

— Те, що має тепер вагу, Роджере, це не кардинал Бурн, не я, не католики Англії й не католики Ірландії, — сказав падре Кейрі. — Те, що має тепер вагу, — це ви. Ваша нова зустріч із Богом. Саме в ній ви знайдете силу, істину, той мир, на який ви заслуговуєте після життя такого інтенсивного й наповненого такими випробуваннями, з якими вам довелося змагатися.

— Так, так, отче Кейрі, — стривожено погодився Роджер. — Я знаю. Але мені нелегко. Я докладаю зусиль, присягаюся вам. Намагаюся, щоб Він мене почув, щоб я зміг наблизитися до Нього. Іноді, дуже рідко, мені здавалося, я цього досяг. Тоді нарешті я міг відчути трохи миру, цю неймовірну умиротвореність. Як, наприклад, деякими ночами там, у Африці, під повним місяцем, під небом, усіяним зорями, коли жоден подмух вітру не ворушив листя дерев і було чутно лише шарудіння комах. Усе було так гарно й так спокійно, що мені в голову завжди приходила одна й та сама думка: «Бог існує. Як, бачачи те, що я бачу, я міг сумніватися в його існуванні?» Але в інших ситуаціях, отче Кейрі, в більшості ситуацій, я Його не бачу, Він мені не відповідає, не слухає мене. І я почуваю себе дуже самотнім. У своєму житті, в більшості випадків, я почував себе дуже самотнім. Тепер, у ці дні, таке зі мною відбувається дуже часто. Але самотність без Бога набагато гірша. Тоді я кажу собі: «Бог мене не чує й не почує. Я помру так само самотнім, як і жив». І щось мучить мене день і ніч, отче.

— Він тут, Роджере. Він вас слухає і Він вас чує. Він знає, як ви себе почуваєте. Знає, що ви Його потребуєте. Він вас не покине. Якщо існує щось таке, в чому я можу запевнити вас, у чому я цілком переконаний, то це в тому, що Бог не покине вас.

Витягшись у темряві на своєму ліжку, Роджер думав, що отець Кейрі взяв на себе обов'язок не менш героїчний, аніж повстанці на барикадах, приносити втіху й мир цим створінням, охопленим розпачем і безнадією, які просиджували в камері по багато років або готувалися піднятися на шибеницю. Робота жахлива, нелюдська, яка мусила наповнювати розпачем багато днів для отця Кейрі, а надто на початку його служіння. Проте він умів приховувати свій настрій. Він завжди зберігав спокій і в будь-яку мить передавав те почуття розуміння, солідарності, що так допомагало йому. Одного разу вони заговорили про повстання.

— Що робили б ви, отче Кейрі, якби тими днями були в Дубліні?

— Пішов би туди, щоб надавати духовну підтримку всім, хто її потребував би, як це робили стільки священиків.