Розділ «ІРЛАНДІЯ»

Коли Аліса довідалася, що тоді як Пірс зачитував Декларацію незалежності, багато ірландських республіканських прапорів майоріли над дахами Головного поштамту, Ліберті-Холу[9], а потім побачила фотографії прапорів на будинках, захоплених повстанцями Дубліна, таких як готелі «Метрополь» і «Імперіал», якими вітер метляв у вікнах та на балконах, їй стислося горло. Те видовище мало наповнити відчуттям безмежного щастя всіх, хто міг його бачити. Згодом вона також довідалася, що за кілька тижнів до повстання жінки з організації «Куман на Мбан», допоміжного жіночого відділу «Добровольців», — тоді як чоловіки готували домашні бомби, патрони з динамітними зарядами, гранати, піки й багнети, — збирали ліки, бинти, дезінфектанти й шили ті самі триколірні прапори, які зметнулися вгору вранці в понеділок 24 квітня над дахами будинків у центрі Дубліна. Будинок Планкетів на передмісті Кіммейдж був найбільшою фабрикою зброї та прапорів для повстання.

— То була історична подія, — підтвердила Аліса. — Нам набридли слова. Політики насамперед мають звичай застосовувати слова «історичний», «історія» до будь-якої дурниці. Але республіканські прапори в небі старого Дубліна справді були «історією». Багато людей завжди згадуватимуть їх із глибоким хвилюванням. Як подію історичного значення. Вони перевернули світ, мій любий. У Сполучених Штатах Америки багато газет надрукували цю картину на першій сторінці. А тобі хіба не хотілося б побачити її?

Так, і йому хотілося б побачити її. Аліса розповіла, що все більше й більше людей острова нехтували заборону й вивішували республіканські прапори на фронтонах своїх будинків, зокрема й у Белфасті та в Деррі, столицях пробританських територій.

З другого боку, попри війну на континенті, з якої щодня прибували тривожні вісті — у битвах гинула карколомна кількість людей, а результати досі були неясними, — у самій Англії багато людей були схильні допомагати тим, кого військові власті депортували з Ірландії. Сотні чоловіків і жінок, яких вважали небезпечними, вивезли з Ірландії, й тепер вони були розсіяні по всій Англії з наказом оселити їх у глухих місцевостях, і більшість із них не мали ніяких засобів для прожиття. Аліса, що входила до гуманітарних організацій, які надсилали тим людям гроші, харчі та одяг, сказала Роджерові, що вони не мають труднощів зі збиранням коштів та допомогою широкої громадськості. Також у цьому участь католицької церкви була вельми важливою.

Серед депортованих були десятки жінок. Багато з них — з кількома Аліса розмовляла особисто, — попри свою солідарність із повстанням, зберігали певне невдоволення його командирами, які перешкоджали жінкам допомагати повсталим. Проте майже всі вони, охоче чи неохоче, зрештою допускали їх на редути й користувалися їхніми послугами. Єдиним командиром, що категорично відмовився допустити жінок на Боланлз-Мілл та прилеглу територію, яку контролювали його загони, був Імон де Валера. Його аргументи дратували войовничих учасниць із «Куман на Мбан», бо здавалися їм надто консервативними. Він вважав, що місце жінки біля домашнього вогнища, а не на барикадах, і природні знаряддя її праці — прядка, плита, квіти, голка й нитка, а не пістолет або рушниця. І що присутність жінок може відвертати увагу бійців, які, прагнучи захистити їх, нехтуватимуть свої обов’язки. Високий і стрункий професор математики, з яким Роджер Кейсмент розмовляв багато разів і часто листувався, зібравши від нього цілу купу кореспонденції, був засуджений до смертної кари одним із потаємних і рішуче налаштованих воєнно-польових судів, які судили керівників повстання. Але врятувався в останню мить. Коли, висповідавшись і причастившись, він із цілковитим спокоєм, тримаючи в пальцях чотки, наготувався, що його поведуть до задньої стіни Кілменгемської в’язниці, де відбувалися розстріли, трибунал вирішив замінити йому смертну кару довічним ув’язненням. Згідно з чутками, загони, якими командував Імон де Валера, попри цілковиту відсутність військової освіти в їхнього командира, виявили в бою велику ефективність та дисципліну, завдавши ворогові великих втрат. Вони капітулювали останніми. Але ходили також чутки, ніби напруга та жертви тих днів були такими великими, що в якусь мить його підлеглі, які перебували біля його командного пункту, думали, він утратив глузд, такою дивною була його поведінка. То був не єдиний такий випадок. Під дощем свинцю та вогню, без сну, без їжі й без пиття деякі люди на барикадах божеволіли або переживали нервові кризи.

Роджер ослабив свою увагу, пригадавши видовжений силует Імона де Валери, його врочисту й церемонну мову. Він помітив, що Аліса заговорила про коня. Вона говорила про нього з почуттям, і сльози навернулися їй на очі. Історичка дуже любила тварин, але чому її так схвилював саме цей кінь? Поступово до Роджера дійшло, що племінник розповів їй про один епізод. Ішлося про коня одного з британських кавалеристів, які в перший день повстання атакували Головний поштамт і були відкинуті, втративши трьох людей. У коня влучило кілька куль, і він упав перед однією з барикад, тяжко поранений. Він розпачливо іржав, його мучив нестерпний біль. Йому іноді вдавалося піднятися на ноги, але, ослаблений втратою крові, він знову падав, ступивши лише кілька кроків. За барикадою виникла дискусія між тими, хто хотів пристрелити коня, щоб він далі не мучився, й тими, хто протестував проти цього, вірячи, що він зможе одужати. Зрештою пролунали постріли. Знадобилося лише дві кулі, щоб покласти край його стражданням.

— То була не єдина тварина, яка померла на вулиці, — сказала Аліса зі смутком у голосі. — Загинули багато коней, собак, котів. Невинні жертви людської брутальності. Я часто бачу у своїх кошмарних снах, як вони помирають. Людські створіння гірші за тварин, ти згоден, Роджере?

— Не завжди, моя люба. Запевняю тебе, що деякі з них не менш жорстокі, аніж ми з тобою. Я думаю, наприклад, про змій, чия отрута вбиває за кілька хвилин людину, яка помирає з жахливим хрипінням. І про амазонських канеро, які проникають у тіло крізь задній прохід і спричиняють кровотечу. Зрештою...

— Поговорімо про щось інше, — сказала Аліса. — Годі балакати про війну, битви, поранених і мертвих.

Але через мить вона вже розповідала Роджерові, що серед сотень ірландців, депортованих і закинутих до англійських в’язниць, із неймовірною швидкістю зростає прихильність до «Син Файну» та «Добровольців». Навіть особи помірковані, з незалежним розумом і мирно налаштовані, стали симпатизувати цим радикальним організаціям. Значно збільшилася також кількість петицій, які з’являються по всій Ірландії й вимагають амністії для звинувачених. Також у Сполучених Штатах Америки, у всіх державах, де живуть ірландські громади, не припиняються маніфестації протесту з осудом жорстоких репресій, спрямованих проти тих, хто брав участь у повстанні. Джон Дівой здійснив фантастичну працю й домігся, щоб прохання про амністію підписали найкращі представники північноамериканського суспільства, від митців і підприємців до політиків, професорів і журналістів. Палата представників схвалила проект резолюції, зредагований у дуже суворих термінах, який осуджує застосування смертної кари проти супротивників, які склали зброю. Хоч повстання й зазнало поразки, справи тих, хто його організував, не погіршилися. Що ж до міжнародної підтримки, то ситуація ніколи не була кращою для націоналістів.

— Час візиту вичерпався з лишком, — урвав їхню розмову шериф. — Мусите негайно попрощатися.

— Я здобуду ще один дозвіл і прийду з тобою попрощатися, перед тим як... — сказала й замовкла Аліса, підводячись на ноги.

Вона дуже зблідла.

— Звичайно, люба Алісо, — сказав Роджер, обіймаючи її. — Сподіваюся, тобі дадуть дозвіл. Ти не можеш собі уявити, як мені приємно бачитися з тобою. Як ти заспокоюєш мене й наповнюєш миром.

Але цього разу так не було. Він повернувся до своєї камери з мішаниною образів у голові, усі вони були пов’язані з повстанням на Святому тижні, так ніби спогади й розповіді подруги витягли його з Пентонвілської в’язниці й закинули в середовище вуличної війни, в гуркіт сутичок і боїв. Він відчував гостру ностальгію за Дубліном, за його будинками й будівлями з червоної цегли, маленькими садочками за дерев’яними парканами, гуркітливими трамваями, бідняцькими кварталами з убогими оселями, де живуть жалюгідні й бідні люди, оточуючи острови достатку та сучасної розкоші. Що залишилося від усього цього після артилерійського обстрілу, запалювальних бомб, руйнувань? Він подумав про театри «Ебі», «Браму», «Олімпію», подумав про бари, де висить густий сморід, пахне пивом і лунає гомін розмов. Чи стане Дублін знову таким, яким він був?

Шериф не запропонував повести його в душ, і він його про це не попросив. Він бачив свого тюремника таким пригніченим, відсутнім та неуважним, що не посмів турбувати його. Йому було прикро бачити, як він страждає, й сумно усвідомлювати, що він не має жодної можливості, щоб підбадьорити його. Шериф приходив до нього вже двічі, порушуючи правила, щоб поговорити вночі в його камері, й щоразу Роджер страждав від того, що неспроможний дати містерові Стейсі розраду, якої той шукав. Під час своїх других відвідин, як і під час перших, він не говорив ні про що інше, крім як про свого сина Алекса і про його загибель у битві проти німців у Лоосі, тому глухому закутку Фландрії, який тепер був для нього проклятим місцем. Одного разу після тривалої мовчанки тюремник признався Роджерові, що йому гірко згадувати той день, коли він відшмагав Алекса, ще малого хлопчиська, коли той украв пиріжок у булочній на розі вулиці. «Він завинив і мав бути покараний, — сказав містер Стейсі, — але не так суворо. Так відшмагати зовсім малого хлопця було невиправданою жорстокістю». Роджер спробував заспокоїти його, сказавши, що його та його братів, включно із сестрою, капітан Кейсмент, їхній батько, іноді шмагав, проте вони ніколи не переставали любити його. Але чи слухав його містер Стейсі? Він мовчав, переживаючи свій біль, дихаючи глибоко і схвильовано.

Коли тюремник зачинив двері камери, Роджер ліг на своє ліжко. Він зітхнув, затремтівши. Розмова з Алісою не принесла йому полегкості. Тепер його опанував смуток, що він не був там, у своєму однострої Добровольця і з маузером у руці, що він не брав участі в повстанні, нехай і знаючи, що воно закінчиться різаниною. Мабуть, Патрик Пірс, Джозеф Планкет та інші мали слушність. Ішлося не про те, щоб здобути перемогу, а про те, щоб якнайдовше чинити опір. Принести себе в жертву, як християнські мученики героїчних часів. Їхня кров живила те зерня, яке проросло, витіснивши поганських ідолів і замінивши їх Христом Спасителем. Кров, пролита «Добровольцями», також дасть плоди, вона відкриє очі сліпим і здобуде волю для Ірландії. Скільки його товаришів та друзів із «Син Файну», «Добровольців», «Народної армії», ІРБ були на барикадах, знаючи, що вони йдуть на самогубство? Сотні, тисячі, безперечно. Патрик Пірс насамперед. Він завжди вірив у те, що мучеництво — головна зброя в справедливій боротьбі. Чи не було це частиною ірландського характеру, кельтської спадщини? Здатність католицьких мучеників терпіти страждання вони успадкували ще від Кучулена[10], від міфічних героїв Ейре й їхніх великих подвигів, а також від безтурботного героїзму їхніх святих, чиї житія з такою любов’ю та вченою наполегливістю досліджувала його подруга Аліса, — то була нескінченна спроможність до великих подвигів. Можливо, ірландцям притаманний дух непрактичності, але вони компенсують його незмірною великодушною спроможністю плекати найвідважніші мрії про справедливість, рівність і щастя. Навіть за умов, коли поразка неминуча. Хоч яким відчайдушним і безнадійним був план Пірса, Тома Кларка, Планкета та інших, за ті шість днів нерівної боротьби на поверхню вийшов, щоб світ міг захоплюватися ним, дух ірландського народу, нескорений, попри стільки століть життя в неволі, сповнений ідеалізму, відважний, готовий на все заради праведної справи. Наскільки відмінна поведінка від поведінки тих його співвітчизників у таборі Лімбурґ, які були сліпими й глухими до його закликів. Вони показували інше обличчя Ірландії — обличчя підкорених, тих, котрі з огляду на століття колонізації втратили ту незгасну іскру, яка привела стількох жінок і чоловіків на барикади Дубліна. Чи він знову помилився у своєму житті? Що сталося б, якби німецька зброя, яку привіз «Ауд», потрапила в руки «Добровольців» у ніч на 20 квітня в затоці Трейлі-Бей? Він уявив собі, як сотні патріотів на мотоциклах, автомобілях, возах, мулах і віслюках пересуваються під зоряним небом і розвозять ту зброю та набої по всій території Ірландії. Чи змінився б хід подій, якби ті двадцять тисяч рушниць, десять кулеметів і п’ять мільйонів патронів потрапили в руки повсталих? Щонайбільше бої тривали б довше, повсталі захищалися б краще й завдали б ворогові більших утрат. Він із радістю помітив, що позіхає. Сон стирав ці образи й приглушував його тривогу. Йому здалося, він поринає під воду.

Він побачив приємний сон. Його мати то з’являлася, то зникала, усміхаючись, гарна й граційна, у своєму солом’яному капелюсі з широкими крисами, з якого звисала стрічка, що майоріла на вітрі. Невеличка кокетлива парасолька з квітами захищала від сонця її білі щоки. Очі Анни Джефсон були втуплені в нього, а очі Роджера — в неї, і ніщо й ніхто, здавалося, не могли урвати це мовчазне спілкування. Але раптом у лісі з’явився капітан кавалеристів Роджер Кейсменту своєму блискучому однострої легких драгунів. Він подивився на Анну Джефсон очима, наповненими виразом безсоромної жадібності. Стільки вульгарності образило й налякало Роджера. Він не знав, що робити. Він не мав сил, аби перешкодити тому, що мало статися, ані кинутися навтіки й утекти від жахливого передчуття. Крізь застелені слізьми очі, тремтячи від страху й обурення, він побачив, як капітан підняв у повітря його матір. Він почув, як вона скрикнула від подиву, а тоді засміялася силуваним і послужливим сміхом. Тремтячи від огиди й ревнощів, він побачив, як вона засмикала ногами в повітрі, показавши свої тонкі литки, тоді як його батько повіз її геть між деревами. Вони зникли в густих хащах, і сміх матері ставав усе тоншим, аж поки зовсім затих. Після того він чув лише завивання вітру та щебетання пташок. Він не плакав. Світ був жорстоким і несправедливим, і він волів би померти, аніж так страждати.

Сон тривав досить довго, та коли він прокинувся, ще в темряві, через кілька хвилин чи годин, Роджер уже не пам’ятав, коли і як він у нього поринув. Той факт, що він не знає часу, знову наповнив його гострою тривогою. Іноді він про це забував, але найменший неспокій, сумнів, хвилювання призводили до того, що повне незнання, в якій хвилині дня чи ночі він перебуває, заморожувало йому серце, і його опановувало відчуття, що його викинуто з часу, що він живе у світі, де не існують ані раніше, ані тепер, ані потім.

Минуло трохи більше, як три місяці, відколи його заарештували, а він мав таке відчуття, ніби вже роки перебуває за ґратами, в такому усамітненні, в якому день за днем, година за годиною він утрачав свою людську суть. Він не сказав цього Алісі, але якщо раніше іноді плекав надію, що британський уряд розгляне прихильно його супліку про помилування й замінить йому смертний вирок в’язницею, то тепер він таку надію втратив. У тому кліматі гніву й прагнення помсти, який створило для Корони, а надто для військового керівництва, повстання на Святому тижні, Англія мала потребу зразково покарати зрадників, які бачили в Німеччині, у ворогові, проти якого імперія воювала на полях Фландрії, союзника Ірландії в її боротьбі за незалежність. Його дивувало тільки те, що Кабінет так довго відкладав своє рішення. Чого вони чекали? Хотіли продовжити його агонію, бажаючи, щоб він заплатив за свою невдячність до країни, яка так щедро нагородила його, а він увійшов у змову з її ворогом? Ні, в політиці почуття не мають ваги, для неї мають значення лише інтереси й вигода. Уряд холодно зважує ті переваги і втрати, які він здобуде, коли скарає його на смерть. Чи стане його страта зразковим покаранням? Чи не погіршить вона зв’язки уряду з ірландським народом? Кампанія, спрямована на його дискредитацію, мала на меті домогтися, щоб ніхто не оплакував смерть цього жалюгідного збоченця, цього дегенерата, від якого шибениця очистить пристойне суспільство. Він учинив велику дурницю, залишивши свої щоденники доступними для будь-кого, коли поїхав до Сполучених Штатів. Ця недбалість, яку так вигідно використає для себе імперія, на тривалий час затьмарить правду його життя, його політичної поведінки й навіть його смерті.