Розділ «ІРЛАНДІЯ»

— Чи вони принаймні знали, чому не надійшла зброя, яку вони чекали? — прошепотів Роджер, помітивши, що Аліса знову поринула в тривалу мовчанку.

— Вони не знали анічогісінько. Розповідали одне одному найфантастичніші речі. Ніхто не міг спростувати їх, бо ніхто не знав, якою була справжня ситуація. Ширилися найдивовижніші чутки, яким усі вірили, бо їм треба було вірити, що існує вихід із безвихідної ситуації. Наприклад, розповідали, що німецьке військо наступає на Дублін. Що в різних пунктах острова висаджуються на берег роти та батальйони й поспішають до столиці. Що всередині країни, в Корку, Ґолвеї, у Вексфорді, в Міті, в Трейлі й навіть в Ольстері, «Добровольці» й «Народна армія» піднялися тисячами, захопили в’язниці й поліційні відділки й наступають із усіх сторін на Дублін, щоб пітримати обложених. Вони билися напівмертві від спраги й голоду, майже не маючи зброї, і покладали всі свої надії на нереальність.

— Я знав, що таке станеться, — сказав Роджер. — Я не зміг прибути вчасно, щоб зупинити це безумство. Тепер свобода Ірландії знову перебуває так далеко, як ще ніколи не перебувала.

— Еойн Мак-Нейл спробував зупинити їх, коли довідався про їхні наміри, — сказала Аліса. — Військове командування ІРБ приховувало від нього плани повстання, бо знало, що він проти збройного виступу, якщо не буде німецької підтримки. Коли він довідався, що військове командування «Добровольців», ІРБ та ірландської «Народної армії» викликало своїх людей на військові маневри у Вербну неділю, він видав протилежний наказ, що забороняв ті маневри й наказував «Добровольцям» не виходити на вулицю, якщо вони не одержать наказу, що його підпише він. Це спричинило великий безлад. Сотні, тисячі «Добровольців» залишилися у своїх домах. Багато з них намагалися сконтактуватися з Пірсом, Коннолі, Кларком, але їм це не вдалося. Тому згодом ті, котрі послухалися наказу Мак-Нейла, мусили сидіти склавши руки, тоді як ті, хто його не послухав, пішли на смерть. Тому багато людей із «Син Файну» та «Добровольців» ненавидять Мак-Нейла і вважають його зрадником.

Аліса замовкла знову, а Роджер поринув у сумні роздуми. Еойн Мак-Нейл — зрадник! Чи можна бовкнути більшу дурницю! Він уявив собі засновника Ґельської ліги, головного редактора «Ґелік Джорнел», одного із засновників ірландських «Добровольців», який присвятив своє життя боротьбі за виживання ірландської мови та ірландської культури, й ось тепер його звинувачують, що він зрадив своїх братів, намагаючись перешкодити тому повстанню, романтичному, але приреченому на невдачу. У в’язниці, куди його посадили, він стане об’єктом глузів, а може, й того зневажливого ставлення, яким ірландські патріоти карають людей млявих і боягузливих. Як почуватиме себе цей університетський професор, лагідний і культурний, наповнений глибокою любов’ю до мови, звичаїв і традицій своєї країни? Він страждатиме, запитуючи себе: «Хіба я вчинив неправильно, видавши той контрнаказ? Невже я, прагнучи тільки врятувати життя людям, спричинився до краху повстання, посіявши безлад і розлад у стані революціонерів?» Роджер відчував, що й на нього тепер дивляться так само, як на Еойна Мак-Нейла. Обидва опинилися в суперечливих позиціях, у які поставили їх Історія та обставини. Що сталося б, якби замість бути заарештованим у Трейлі він зміг зустрітися й поговорити з Пірсом, Кларком та іншими військовими керівниками майбутнього повстання? Чи зміг би він переконати їх? Мабуть, що ні. І тепер, можливо, говорили б і про нього, що він зрадник.

— Я роблю те, чого не повинна була б робити, мій любий Роджере, — сказала Аліса, видушивши із себе усмішку. — Я принесла тобі лише погані вісті, песимістичне бачення подій.

— Хіба можна дивитися на світ інакше після того, що сталося?

— Так, можна, — сказала дослідниця історії пожвавленим голосом і почервонівши. — Я також була налаштована проти того повстання за таких умов. А проте...

— Що проте, Алісо?

— Протягом кількох годин, кількох днів, протягом цілого тижня Ірландія була вільною країною, мій любий, — сказала вона, й Роджерові здалося, що Аліса затремтіла від хвилювання. — Вона була незалежною і суверенною республікою зі своїм президентом і Тимчасовим урядом. Остін ще не підійшов туди, коли Патрик Пірс вийшов із Головного поштамту й стоячи на ґанку зачитав Декларацію незалежності й указ про створення Конституційного уряду республіки Ірландія, підписаний сімома людьми. Схоже, там не було багато людей. Але ті, що там були й усе чули, мусили пережити щось надзвичайне, ти зі мною згоден, любий? Я була проти повстання, я вже тобі сказала. Та коли я прочитала цей текст, я заплакала й заридала рясними слізьми, так, як я ще ніколи не плакала й не ридала. «В ім’я Бога та померлих генерацій, від яких вона одержала стародавню традицію своєї національності, Ірландія нашими устами закликає тепер своїх синів під свій прапор і проголошує свою незалежність...» Як бачиш, я завчила ці слова напам’ять. І мене опанувало глибоке страждання, що я не змогла бути там, із ними. Ти мене розумієш, так?

Роджер заплющив очі. Перед його уявним зором постала картина, виразна, тремтлива. На високому ґанку Головного поштамту, під нахмуреним небом, яке загрожувало пролитися дощем, перед — сотнею, двома сотнями? — людей, озброєних рушницями, револьверами, ножами, піками, дрюками, переважно чоловіків, але було там і чимало жінок із хустками на головах, постала тонка, струнка, хвороблива постать Патрика Пірса з його тридцятьма шістьма роками й гострим поглядом, просякнутим тією ніцшеанською «волею до влади», який йому дозволяв завжди, а надто по тому, як у свої сімнадцять років він вступив до Ґельської ліги й незабаром став її незаперечним лідером, долати всі нещастя, хворобу, репресії, внутрішні чвари й матеріалізувати містичну мрію всього свого життя — організувати збройне повстання ірландців, стати одним із тих святих мучеників, які визволять весь народ, — і він зачитав тим своїм месіанським голосом, якому хвилювання моменту надало ще більшої звучності, ретельно підібрані слова, що закривали століття окупації та поневолення й відкривали нову еру в історії Ірландії. Роджер почув у своїй уяві релігійну, священну тишу, яка, певно, запала після слів Пірса в тому закутку центру Дубліна, де ще не відчувалася небезпека, бо ще не почалася стрілянина, й побачив обличчя «Добровольців», які визирали з вікон будівлі Головного поштамту та сусідніх будівель на вулиці Секвіль-стрит, захоплених повстанцями, споглядаючи просту, але врочисту церемонію. Потім почув гамір, оплески, вітальні вигуки, якими, коли закінчилося читання сімох пунктів, що з них складалася Декларація, були винагороджені слова Патрика Пірса, й інші керівники зупинили його, сказавши, що більше не можна гаяти час. Усі повинні були повернутися на свої пости, виконувати свої обов’язки, готуватися до битви. Він відчув, як сльози накотилися йому на очі. Він також затремтів. Щоб не заплакати, швидко сказав:

— То були, безперечно, врочисті хвилини.

— То був символ, а Історія створена із символів, — зауважила Аліса Стопфорд Ґрін. — Не так важливо те, що розстріляли Пірса, Коннолі, Кларка, Планкета та інших людей, які підписали Декларацію незалежності. Навпаки. Розстріли охрестили цей символ кров’ю, прикрасили його ореолом героїзму й мучеництва.

— Це саме те, чого прагнули Пірс, Планкет, — сказав Роджер. — Ти маєш рацію, Алісо. Мені також хотілося би бути там, із ними.

Не менше, аніж той акт на ґанку Головного поштамту, Алісу схвилював той факт, що багато жінок із жіночої організації повстанців «Куман на Мбан» брали участь у повстанні, їх там бачив на власні очі чернець-капуцин. На всіх повстанських редутах жінкам було доручено керівниками готувати їжу для бійців, але мірою того, як посилювалися бої, сама ситуація побільшувала відповідальність тих, котрі належали до «Куман на Мбан», бо стрілянина, вибухи бомб та пожежі примушували їх полишати свої імпровізовані кухні й перетворюватися на санітарок. Вони бинтували рани й допомагали хірургам витягувати кулі, зашивати рани й ампутувати кінцівки, яким загрожувала гангрена. Та, можливо, найважливішим завданням тих жінок — дівчат-підлітків, жінок дорослих, жінок, близьких до старості, — було забезпечувати зв’язок, коли через дедалі більше усамітнення барикад та центрів повстанського спротиву було вкрай необхідно звертатися до кухарок та санітарок і посилати їх на їхніх велосипедах, а коли велосипедів бракувало, то бігцем на своїх двоїх відносити й приносити послання, інформації усні або в записках (з наказом знищувати, спалювати або ковтати ці папери в тому випадку, якщо вони були поранені або взяті в полон). Чернець Остін запевняв Алісу, що протягом шістьох днів повстання посеред куль та бомб, посеред вибухів, які зривали дахи з будинків, обвалювали стіни, балкони й перетворювали центр Дубліна на архіпелаг пожеж й обгорілих та заляпаних кров’ю руїн, він постійно бачив, як шастають туди-сюди, нахиляючись над кермом, наче амазонки на своїх конях, і шалено крутячи педалі, ці янголи в довгих спідницях, незворушні, героїчні, безстрашні, не звертаючи уваги на кулі, з посланнями та інформаціями, які порушували карантин, що його стратегія британського війська хотіла накласти на повстанців, спочатку ізолювавши їх, перш ніж розчавити.

— Коли вони вже не могли виконувати роль кур’єрів, бо війська захопили вулиці й пересуватися по них стало неможливо, багато жінок узяли револьвери та рушниці своїх чоловіків, батьків та братів і також стали битися, — сказала Аліса. — І не тільки Констанс Маркієвич показала, що не всі ми, жінки, належимо до слабкої статі. Багато з них воювали, як і вона, й померли або були поранені зі зброєю в руках.

— А ти знаєш, скільки їх там було?

Аліса заперечливо похитала головою.

— Ніхто не знає офіційні цифри. Ті, які називали, є чистою фантазією. Але в одному не доводиться сумніватися. Вони воювали. Про це відомо британським військовим, які затримували їх і переправляли до Річмондських казарм і до в’язниці Кілменгем. Вони хотіли судити їх воєнно-польовим судом і також усіх розстріляти. Я знаю це з дуже надійного джерела: від одного з міністрів. Британський Кабінет жахнувся, слушно подумавши, що коли почнуть розстрілювати жінок, уся Ірландія знову візьметься за зброю. Сам прем’єр-міністр Аскіт телеграфував військовому командувачу в Дублін, серові Джонові Максвелу, категорично заборонивши йому розстрілювати бодай одну жінку. Саме тому зберегла собі життя графиня Констанс Маркієвич. Воєнно-польовий суд засудив її до смерті, але вирок змінили на довічне ув’язнення під тиском уряду.

Проте не тільки ентузіазм, солідарність і героїзм панували між цивільним населенням Дубліна протягом тижня, поки тривали бої. Чернець-капуцин був свідком грабунків у крамницях і магазинах Секвіль-стрит та на інших вулицях центру, які вчиняли волоцюги, бандити або просто жалюгідні бідняки, які позбігалися сюди з маргінальних сусідніх кварталів, що поставило у вельми скрутну ситуацію керівників ІРБ, «Добровольців» та «Народної армії», що не передбачали такого злочинного розвитку для повстання. У таких випадках повстанці намагалися перешкодити грабункам готелів, іноді навіть стріляючи в повітря, щоб відігнати грабіжників, які спустошували «Ґрешем-Готель», але в інших не перешкоджали їм, збентежені тією рішучістю, з якою цей зубожілий голодний люд, за чиї інтереси вони, як їм здавалося, воювали, люто нападав на них, щоб вони дозволяли йому спустошувати найелегантніші крамниці міста.