Розділ «АМАЗОНІЯ»

Ситуація круто змінилася якось уранці, коли Роджер Кейсмент почув, що хтось стукає в його двері. Було ще поночі. Він пішов відчинити й у проймі дверей побачив силует, який не був силуетом Фредеріка Бішопа. То був Донел Френсис, барбадосець, який запевняв, що тут панує нормальний стан речей. Він говорив голосом тихим і переляканим. Він подумав і тепер вирішив розповісти правду. Роджер дозволив йому увійти до свого помешкання. Вони розмовляли, сидячи на підлозі, бо Донел боявся, що коли вони вийдуть на терасу, то їх можуть підслухати.

Він пояснив йому, що брехав від страху перед Віктором Маседо. Той йому пригрозив: якщо він розповість англійцям про те, що тут відбувається, то йому ніколи не вдасться повернутися на Барбадос, а як тільки Комісія звідси від’їде, то він звелить спочатку відтяти йому яйця, а потім прив’язати до дерева, щоб його з’їли лісові мурахи. Роджер його заспокоїв. Він переправить його до Бриджтауна, як і інших барбадосців. Але він не хотів вислуховувати це нове зізнання сам-один. Френсис повинен усе розповісти перед Комісією й перед Тісоном.

Він дав своє свідчення того самого дня в їдальні, де відбувалися їхні робочі сесії. Йому довелося долати великий страх. Очі йому оберталися в орбітах, він кусав свої товсті губи, а іноді не знаходив потрібних слів. Він говорив майже три години. Найдраматичніша хвилина його зізнання настала тоді, коли він розповів, що близько двох місяців тому двох вітото, які послалися на хворобу, щоб виправдатися за недостатню кількість каучуку, який їм пощастило зібрати, Віктор Маседо наказав «хлопцеві» на ім’я Хоакін П’єдра зв’язати їх по руках і ногах, занурити в річку й тримати під водою доти, доки вони захлинуться. Після чого звелів «розумникам» відтягти трупи в ліс, щоб їх там пожерли дикі звірі. Донел запропонував відвести їх до того місця, де досі можна побачити рештки та обгризені кістки тих двох вітото.

28 вересня Кейсмент і члени Комісії покинули «Чорреру» на вітрильнику «Швидкий» Перуанської Амазонської компанії і взяли курс на станцію «Оксиденте». Протягом кількох годин вони підіймалися по річці Іґварапарана, на короткий час зупинялися на збірних пунктах каучуку «Вікторія» та «Найменес», щоб трохи перекусити, лягли спати в тому самому вітрильнику й наступного дня після ще трьох годин плавання причалили до пристані «Оксиденте». Їх зустрів там начальник станції Фідель Веларде зі своїми помічниками Мануелем Торрико, Родріґесом і Акостою. «Усі вони мають обличчя злочинців-утікачів і душогубів», — подумав Роджер Кейсмент. Вони були озброєні пістолетами та карабінами «вінчестер». Безперечно, підкоряючись інструкціям, вони поставилися з вишуканою люб’язністю до тих, котрі щойно прибули. Хуан Тісон знову попросив їх бути обережними. У жодному разі їм не слід розповідати Веларде та його «розумникам» про ті факти, які вони вже розкрили.

«Оксиденте» був меншим табором, ніж «Чоррера», й оточений частоколом паль, загострених угорі, наче списи. Озброєні карабінами «розумники» стояли на варті в проходах.

— Чому ця станція так пильно охороняється? — запитав Роджер у Хуана Тісона. — Вони бояться нападу індіанців?

— Індіанців вони не бояться. Хоч неможливо вгадати, чи якогось дня не з’явиться інший Катенере. Але бояться вони колумбійців, що зазіхають на ці території.

Фідель Веларде мав в «Оксиденте» 530 індіанців, більшість яких перебувала тепер у лісі, збираючи каучук. Вони приносили зібраний продукт через кожні п’ятнадцять днів, після чого знову поверталися в сельву ще на два тижні. Тут залишалися їхні дружини й діти, вони жили в селі, яке розтяглося на березі річки, поза межами частоколу. Веларде додав, що індіанці обіцяють влаштувати сьогодні ввечері свято на честь друзів-гостей.

Він привів їх у будинок, де вони мали оселитися; то була споруда чотирикутної форми, що стояла на палях і мала два поверхи, двері й вікна були затулені від москітів густою решіткою. Сморід каучуку, який поширювався від складів і насичував повітря, був на «Оксиденте» не менш сильний, ніж у «Чоррери». Роджер зрадів, коли побачив, що тут він спатиме на ліжку, а не в гамаку. На ліжку з матрацом, напханим соломою, він принаймні зможе випростати тіло. Гамак посилював біль у його м’язах та його безсоння.

Свято відбулося на початку вечора на галявині поблизу від села вітото. Цілий натовп аборигенів поприносили туди столи, стільці, горщики з наїдками і трунками для чужоземців. Вони чекали їх, утворивши коло, з дуже серйозними обличчями. Небо було чисте, й не відчувалося жодної загрози дощу. Але ні сонячна погода, ні видовище Іґварапарани, що розтинала рівнину, покриту густим лісом, і звивалася навколо неї, не принесло радості Роджерові Кейсменту. Він знав, що свято, на яке їх покликали, буде сумним і гнітючим. Три чи чотири десятки індіанців або індіанок — чоловіки або дуже старі, або зовсім діти, а жінки загалом досить молоді — одні з них голі, а інші в кусмах або сорочках, які Роджер бачив на багатьох аборигенах і аборигенках в Іквітосі, — танцювали, утворивши коло, під звуки ритму манГуарё, барабанів, виготовлених зі стовбурів дерев, викопаних із землі, з яких вітото, що били по них дерев’яними палицями з наконечниками, виготовленими з каучуку, видобували хрипкі й розтягнуті звуки, що, як розповідали, передавали послання й дозволяли їм спілкуватися на великих відстанях. Ряди танцюристів мали бубонці із зернят на литках і руках, які торохтіли під час їхніх аритмічних посмикувань. Водночас вони мугикали монотонні мелодії з призвуком гіркоти, який перебував у гармонії з їхніми серйозними, похмурими, позначеними виразом страху або байдужими обличчями.

Згодом Кейсмент запитав у своїх товаришів, чи багатьох індіанців вони помітили зі шрамами на плечах, сідницях або ногах. Між ними навіть виникла суперечка щодо того, який відсоток тих вітото, що брали участь у танці, мали на собі сліди від шмагання канчуками. Роджер стверджував, що таких індіанців було вісімдесят зі ста, Філґалд і Фолк запевняли, що вони помітили не більш як сімдесят на сотню. Але всі погодилися на тому, що найбільше враження на них справив хлопчик — шкіра та кості — з опіками на всьому тілі й на частині обличчя. Вони попросили Фредеріка Бішопа, щоб він потім довідався, чи ті знаки на тілі в хлопчика були спричинені нещасливим випадком, чи биттям і тортурами.

Вони мали намір з’ясувати на цій станції з усіма подробицями, як працює тут система експлуатації. Почали працювати над цим рано-вранці, відразу по тому, як поснідали. Коли члени Комісії відвідали перший склад каучуку, куди їх привів сам Фідель Веларде, вони випадково зробили відкриття, що ваги, на яких зважували каучук, були підробленими. Сеймур Белл дістав нагоду стати на одні з них, бо, будучи іпохондриком, він боявся, що втрачає вагу. Коли він зважився, його опанував страх. Хіба таке можливо? Він утратив близько десяти кілограмів! А проте на своєму тілі він нічого подібного не помічав, штани в нього не спадали, а сорочка нормально прилягала до тіла. Кейсмент зважився також і заохотив зважитися своїх товаришів і Хуана Тісона. Усі вони мали вагу на кілька кілограмів нижчу від своєї нормальної. Під час обіду Роджер запитав у Тісона, чи він не припускає, що всі ваги Перуанської Амазонської компанії в Путумайо підроблені, як і ті, що їх вони виявили на «Оксиденте», аби переконати індіанців у тому, що вони приносять менше каучуку, ніж від них вимагається. Тісон, який утратив усю спроможність прикидатися, обмежився тим, що стенув плечима:

— Я не знаю, сеньйори. Я знаю тільки те, що тут нема нічого неможливого.

На відміну від «Чоррери», де «кобилу» сховали на складі, на станції «Оксиденте» вона стояла в самому центрі галявини, навколо якої розташувалися людські оселі та склади. Роджер попросив у помічників Фіделя Веларде, щоб його запхали в той апарат тортур. Він хотів спізнати на собі, як людина почувається в цій тісній клітці. Родріґес і Акоста завагалися, та коли Хуан Тісон дав їм дозвіл, то сказали Кейсментові, щоб він зіщулився, обхопивши себе руками, й заштовхали його в «кобилу». Стулити дерев’яні бруси, які утримували руки й ноги, виявилося неможливим, бо кінцівки в нього були досить товсті й не дозволяли щільно з’єднати їх. Але вони змогли застебнути ті елементи конструкції, які здавлювали йому шию і які, хоч і не задушили його відразу, проте майже не давали йому дихати. Він відчув гострий біль у всьому тілі, і йому здалося неможливим, щоб людське створіння протягом годин могло витримувати сидіння в цій позі й такий тиск на спину, шлунок, груди, ноги, шию і руки. Коли він вибрався з того апарата, то щоб знову стати спроможним рухатися, він мусив досить довго спиратися на плече Луїса Барнеса.

— За які провини індіанців садовлять у «кобилу»? — запитав він того вечора в начальника станції «Оксиденте».

Фідель Веларде був метисом із досить круглим обличчям, тюленячими вусами й великими вибалушеними очима. Він мав на собі крислатого капелюха, високі чоботи й пояс із патронташем.

— Коли вони вчиняють тяжкі провини, — пояснив він із ледачою недбалістю, роблячи паузу на кожному слові. — Коли вбивають своїх дітей, калічать своїх жінок у п’яному безумстві або крадуть речі, а потім не хочуть признатися, куди вони заховали крадене. Ми не застосовуємо «кобилу» за кожен дрібний злочин, а тільки лише в рідкісних випадках. Тутешні індіанці загалом поводяться добре.

Він сказав це тоном веселим і трохи насмішкуватим, переводячи застиглий і зневажливий погляд з одного члена Комісії на іншого, так ніби хотів сказати їм: «Я мушу все це казати, але, будь ласка, не вірте мені». Його поведінка дихала таким самовдоволенням і зневажливим ставленням до решти людських створінь, що Роджер Кейсмент намагався уявити собі, як паралізовував індіанців моторошний страх, коли вони бачили перед собою цього вбивчого персонажа з пістолетом за паском, карабіном на плечі й патронташем на поясі. Трохи згодом один із п’яти барбадосців, які працювали на «Оксиденте», посвідчив перед Комісією, що він бачив, як однієї ночі п’яні Фідель Веларде та Альфредо Монт, який був тоді начальником станції «Останній притулок», змагалися, хто швидше й акуратніше відітне вухо індіанцеві-вітото, що сидів у «кобилі». Веларде спромігся залишити тубільця без вуха одним помахом мачете, але Монт, який був смертельно п’яний і руки йому тремтіли, замість відітнути нещасному друге вухо вдарив лезом мачете йому прямо по черепу. По закінченні цієї сесії Сеймур Белл пережив кризу. Він признався товаришам, що далі неспроможний терпіти. Він утратив голос, а очі в нього почервоніли й налилися слізьми. Він уже побачив і почув досить, аби переконатися, що тут панує варварство в його найжорстокіших виявах. Він відчував, що далі неспроможний розслідувати цей світ нелюдського психопатства. Він запропонував, щоб вони закінчили свою подорож і негайно повернулися до Англії.

Роджер відповів, що не заперечує, аби інші повернулися додому. Але він залишиться в Путумайо, оскільки наперед укладений план їхнього розслідування передбачає обстеження ще кількох станцій. Він хоче, щоб його звіт був детальним і добре задокументованим, аби він справив більший ефект. Він нагадав їм, що всі ці злочини були скоєні в надрах компанії британської, в директораті якої присутні найреспектабельніші представники англійського ділового світу й що акціонери Перуанської Амазонської компанії наповнюють собі кишені результатами тієї діяльності, яка відбувається тут. Треба покласти край цьому скандалу й покарати винних. Щоб досягти цієї мети, його звіт має бути вичерпним і безапеляційним. Його аргументи переконали інших, зокрема й деморалізованого Сеймура Белла.

Щоб струсити з себе враження, яке справив на них той заклад між Фіделем Веларде й Альфредо Монтом, вони вирішили присвятити один день відпочинку. Наступного ранку замість шукати нових зустрічей та свідчень вони пішли скупатися в річці. Провели багато годин, полюючи сачками на метеликів, тоді як ботанік Волтер Фолк блукав лісом у пошуках орхідей. Метеликів і орхідей було в цій місцевості не менше, аніж москітів та кажанів, які налітали вночі й під час своїх безмовних польотів кусали собак, курей і коней на станції, іноді заражаючи їх сказом, що примушувало людей вбивати їх і спалювати, щоб уникнути епідемії.