Розділ «КОНГО»

— Гадаю, Бог нічого не має проти, — вигукнув він. — Подружжя Бентлі, які працюють у місії Нґомбе Лютете, потребують світського помічника, який допоміг би їм навести лад у бухгалтерії. А тепер запитайте мене, чи наша зустріч не була такою вже випадковою? Чи не була вона однією з тих пасток, які влаштовує іноді Бог, прагнучи нагадати нам, що Він завжди поруч і що ми ніколи не повинні втрачати надію?

Праця Роджера від січня до березня 1889 року в місії Нґомбе Лютете, хоч і тривала короткий час, була напруженою й дозволила йому вийти зі стану непевності, в якому він перебував протягом певного часу. Він заробляв лише десять фунтів на місяць, на які мусив жити, та коли він бачив, як містер Вільям Голмен Бентлі та його дружина працюють від ранку до пізньої ночі з таким піднесенням та переконаністю, й поділяючи разом із ними життя місії, яка була не тільки релігійним центром, а й амбулаторією, місцем, де робилися щеплення, школою, крамничкою, де можна було купити всілякі товари, місцем новин, консультацій і порад, колоніальна авантюра здавалася йому менш брутальною, більш розумною і навіть цивілізаційною. Це почуття підкріплювалося також тим фактом, що навколо цього подружжя утворювалася невеличка африканська спільнота навернених до реформістської церкви, що як своїм одягом, так і хоровим співом, який щодня репетирували для недільної служби, а також своїми успіхами в навчанні грамоти та християнської доктрини, здавалося, залишили позаду життя в племені й починали жити новим життям, сучасним і християнським.

Його робота не обмежувалася підрахуванням прибутків і витрат місії. Це забирало в нього небагато часу. Він робив усе, починаючи від підмітання листя та скошування трави на невеличкій галявині навколо місії — то була повсякденна боротьба з рослинністю, що вперто намагалася відвоювати територію, яку в неї забрали, — до полювання на леопарда, який пожирав птицю в коралі. Він також перевозив усяку всячину по дорозі або по річці, в невеликому човні — хворих, інструменти, робітників і наглядав за діяльністю розташованої на території місії крамниці, де тубільці з навколишніх сіл могли продавати й купувати різні товари. Головним чином, там відбувався натуральний обмін, але знаходили застосування також бельгійські франки та фунти стерлінгів. Подружжя Бентлі глузувало з його неспроможності до торгівлі та його марнотратності, бо всі ціни здавалися Роджерові високими, і він хотів їх знизити, хоч у такий спосіб позбавляв місію невеликої різниці в цінах, яка дозволяла їй трохи покращувати свій убогий бюджет.

Попри приязнь, яку він став відчувати до Бентлі, та той мир у душі, який він відчував, працюючи з ними поруч, Роджер знав від самого початку, що його перебування в місії Нґомбе Лютете буде короткочасним. Його праця була достойною й альтруїстичною, але він мав відчуття, що його лише супроводжує віра, яка надихала Теодора Горта й подружжя Бентлі, віра, якої в нього не було, хоч він і намагався наслідувати її ритуали та вияви, слухаючи коментоване читання Біблії, відвідуючи уроки Святого Письма та недільні служби. Він не був ані атеїстом, ані агностиком, був кимось набагато більш невизначеним, чоловіком байдужим, який не заперечував існування Бога — «первісного принципу», — але неспроможний почувати себе затишно в лоні церкви, бути поєднаним братерським почуттям з іншими вірними, частиною нерозлучної громади. Він намагався пояснити свою позицію в тій тривалій розмові в Матаді з Теодором Гортом, але почував себе тупим і спантеличеним. Колишній моряк заспокоїв його: «Я чудово розумію вас, Роджере. Бог має свої методи. Він уселяє в наші серця неспокій і тривогу, але ніколи не підштовхує нас. Аж поки навколо вас усе засяє — і ось Він перед вами. Це неодмінно станеться, ось побачите».

Протягом тих трьох місяців, принаймні, нічого такого не сталося. Тепер, у 1902 році, через тринадцять років по тому, він і далі перебував у релігійній непевності. Пропасниця його відпустила, він лише втратив чимало ваги й хоч іноді марив унаслідок слабкості, проте повернувся до своїх обов’язків консула в Бомі. Він зробив візит губернаторові та іншим представникам влади. Знову почав грати в шахи та в бридж. Сезон дощів був у повному розпалі й мав тривати багато місяців.

У кінці березня 1889 року, коли закінчився його контракт із превелебним Вільямом Голменом Бентлі й після п’ятьох років відсутності, він уперше повернувся до Англії.

V

— Прийти сюди було одним із найтяжчих завдань, які мені довелося виконувати у своєму житті, — сказала Аліса замість привітання, простягуючи йому руку. — Я вже думала, мені це ніколи не вдасться. Але нарешті ось я перед тобою.

Аліса Стопфорд Ґрін зберігала вигляд особи холодної, раціональної, чужої будь-якій сентиментальності, але Роджер знав її надто добре, аби зрозуміти, що вона схвильована до нутра кісток. Він помітив легеньке тремтіння в її голосі, що його вона не змогла приховати, і швидке посіпування її ніздрів, яке з’являлося завжди, коли щось її турбувало. Вона вже наближалася до межі в сімдесят років, але зберегла дівочі форми тіла. Зморшки не стерли свіжості з її веснянкуватого обличчя та інтелігентності. Вона була вдягнена зі своєю стриманою елегантністю: у світлий костюм, легку блузку й черевики на високих підборах.

— Яку радість ти мені принесла, моя люба Алісо, яку радість, — сказав Роджер Кейсмент, узявши її за обидві руки. — Я вже не вірив, що мені пощастить знову з тобою зустрітися.

— Я принесла тобі кілька книжок, солодке печиво та дещо з одягу, але все у мене забрали охоронці на вході, — сказала вона, скрививши гримасу безпорадності. — Співчуваю тобі. Ти почуваєш себе гаразд?

— Так, так, — сказав Роджер, не змігши приховати тривоги в голосі. — Ти так багато робиш для мене останнім часом. Ще немає новин?

— Засідання Кабінету міністрів відбудеться в четвер, — сказала вона. — Мені відомо з надійних джерел, що твою справу поставлено першою в порядку денному. Ми робимо все можливе й навіть неможливе, Роджере. Під проханням близько півсотні підписів, їх поставили всі важливі люди. Вчені, митці, письменники, політики. Джон Дівой запевняє нас, що в будь-яку хвилину може надійти телеграма від Президента Сполучених Штатів Америки до англійського уряду. Усі наші друзі мобілізувалися, щоб знешкодити, я хочу сказати, щоб нейтралізувати ганебну кампанію в пресі. Тобі про неї відомо чи ні?

— Дуже туманно, — сказав Кейсмент із невдоволеним жестом. — Новини із зовнішнього світу сюди не доходять, і тюремники мають наказ не пропускати до мене жодного слова. Один шериф іноді це робить, але тільки для того, щоб допекти мені. Ти віриш у те, що сьогодні для мене існує якась можливість, Алісо?

— Звичайно, вірю, — твердо відповіла вона, але Кейсментові здалося, що це жаліслива брехня. — Усі мої друзі запевняють мене, що кабінет одностайно висловиться на твою користь. Якщо є бодай один міністр, який не хоче смертної кари, ти врятований. І схоже, твій колишній начальник у Форін-Офісі, сер Едвард Ґрей, налаштований проти. Не втрачай надії, Роджере.

Цього разу шериф Пентонвілської в’язниці не був присутній у кімнаті побачень. Лише молодий і стриманий охоронець стояв до них спиною і дивився в коридор крізь ґрати на дверях, удаючи, ніби йому зовсім нецікаво, про що там розмовляють Роджер та жінка-історик. «Якби всі тюремники в Пентонвілській в’язниці виявляли таку стриманість, то життя тут стало б набагато терпимішим», — подумав Роджер. Він згадав що досі не запитав Алісу про події в Дубліні.

— Я знаю, що коли відбулося повстання на Святий тиждень, Скотленд-Ярд обшукав твій дім на Ґросвінор-роуд, — сказав він. — Бідолашна Аліса. Тобі довелося пережити дуже прикрі хвилини.

— Не такі вже й прикрі, Роджере. Вони забрали багато паперів. Особисті листи, рукописи. Сподіваюся, вони мені їх повернуть, не думаю, що вони їм згодяться, — сказала вона, зітхнувши. — Супроти того, що вистраждала Ірландія, мої проблеми — дрібниця.

Знову будуть тяжкі репресії? Роджер намагався не думати про розстріли, про мертвих, які полягли після того трагічного тижня. Але Аліса, певно, прочитала в його очах цікавість, яку йому хотілося задовольнити.

— Розстріли, схоже, припинилися, — сказала вона, скинувши поглядом на спину охоронця. — Близько трьох із половиною тисяч, згідно з нашими підрахунками, вкинули до в’язниць. Більшість утримують тут, а решту розподілили по всіх тюрмах Англії. Ми нарахували поміж в’язнями близько вісімдесяти жінок. Деякі асоціації нам допомагають. Багато англійських адвокатів погодилися брати участь у їхніх процесах безкоштовно.