Розділ «КОНГО»

Пригода з лейтенантом Франкі, який, на відміну від Роджера, не відчував ніякої відрази до канчука й охоче ним користувався, сталася під час повернення з подорожі до лінії екватора, десь за півсотні кілометрів угору по річці від Боми, в маленькому селі, що не мало назви. Лейтенант Франкі, який командував вісімкою солдатів Поліційної сили — усі вони були тубільцями, — здійснював каральну експедицію, намагаючись розв’язати вічну проблему чорноробів. Завжди бракувало людей, які погоджувалися б переносити товари експедиціям, що здійснювали подорожі від Боми-Матаді до Леопольдвіля-Стенлі-Пула та у зворотному напрямку. Позаяк племена чинили опір, не бажаючи надавати своїх людей для цієї виснажливої праці, то вряди-годи Поліційна сила, а іноді й приватні концесіонери організовували вторгнення в непокірні села, в яких вони не тільки хапали і зв’язували у вервечки чоловіків, спроможних працювати, а й спалювали по кілька хат, конфісковували шкури, слонову кістку і тварин, давали доброї хлости вождям, щоб у майбутньому вони ліпше виконували укладені домовленості.

Коли Роджер Кейсмент і його невеличка компанія з п’ятьох носіїв та одного «занзібарця» увійшли до села, три або чотири хати вже були перетворені на попіл, а місцеві жителі повтікали. Винятком був лише хлопчик; майже дитина, чиї руки й ноги були прив’язані до забитих у землю кілків, а по його спині гуляв канчук — так лейтенант Франкі виливав на нього своє невдоволення. Як правило, людей шмагали не офіцери, а солдати. Але лейтенант, безперечно, був розлютований тим, що всі чоловіки повтікали, й хотів помститися. Червоний від гніву, мокрий від поту, він гучно сопів за кожним ударом. Франкі не звернув ніякої уваги на появу Роджера з його групою. Обмежився лише тим, що нахилив голову у відповідь на його привітання і не урвав шмагання. Хлопець, мабуть, знепритомнів уже кілька хвилин тому. Його спина й ноги перетворилися на криваву масу, й Роджерові запам’яталася одна дрібниця: повз голе тіло повзла колона мурашів.

— Ви не маєте права цього робити, лейтенанте Франкі, — сказав він йому французькою мовою. — Годі, кінчайте!

Офіцер дрібного рангу опустив канчук і подивився на силует високого чоловіка, бородатого, неозброєного, який тримав у руках палицю, що нею намацував твердий ґрунт і розгортав листя під час ходи. Біля його ніг метушився невеличкий собака. Від подиву кругле обличчя лейтенанта втратило червоний колір і вкрилося блідістю, потім знову густо почервоніло.

— Хто вам це сказав? — заревів він.

Роджер побачив, як він випустив із рук канчука й засунув руку за пояс, звідки визирала рукоять револьвера. За одну секунду він зрозумів, що розлючений офіцер може вистрелити. Роджер відреагував дуже швидко. Перш ніж той устиг вихопити зброю, він схопив його за шию, а другою рукою вибив у нього револьвер, якого той уже стискав у пальцях. Лейтенант Франкі намагався вирватися з пальців, які здавили йому шию. Очі в нього вибалушилися, наче Е жаби.

Восьмеро солдатів Поліційної сили, які споглядали шмагання, покурюючи, не зворухнулися, але Роджер мав усі підстави думати, що, невдоволені побаченим, вони тримали руки на рушницях і лише чекали наказу начальника, щоб їх задіяти.

— Мене звати Роджер Кейсмент, я працюю на ДЕС, і ви дуже добре знаєте мене, лейтенанте Франкі, бо кілька разів ми грали з вами в покер у Матаді, — сказав Роджер, нахилившись, щоб підібрати револьвер, і повертаючи його лейтенантові спокійним жестом. — Те, як ви шмагали цього хлопця, є злочином, незалежно від його провини. Як офіцер Поліційної сили, ви це знаєте краще за мене, бо, поза всяким сумнівом, вам відомі закони Незалежної Держави Конго. Якщо цей хлопець помре від вашого шмагання, ваша совість звинуватить вас у вбивстві.

— Коли я вирушив до Конго, то про всяк випадок залишив свою совість у своїй країні, — сказав офіцер. Тепер у нього на обличчі був насмішкуватий вираз і, схоже, він запитував себе, хто перед ним такий: клоун чи божевільний. Його істерія розвіялася. — Вам пощастило, що ви діяли так швидко, бо інакше я пустив би вам кулю в лоб. Мене лише підвищили б на службі за те, що я вбив англійця. Хай там як, а я вам раджу не втручатися, як ви втрутилися тепер, у дії моїх колег із Поліційної сили. У них поганий характер, і з ними ви можете вклепатися в набагато серйознішу проблему, аніж зі мною.

Гнів йому минув, і тепер він здавався засмученим. Помурмотів, що хтось, либонь, попередив місцевих жителів про його прибуття. Тепер йому доведеться повернутися в Матаді з порожніми руками. Він не сказав нічого, коли Кейсмент наказав своїм підлеглим розв’язати хлопця, покласти його в гамак і, почепивши гамак між двома жердинами, вирушив у напрямку Боми. Коли через два дні вони прийшли туди, то, попри свої рани та втрачену кров, хлопець не помер. Роджер залишив його на санітарному посту. Він звернувся в суд із позовом на лейтенанта Франкі за зловживання владою. Протягом двох наступних тижнів його двічі викликали, щоб він сформулював своє звинувачення, й під час тривалих і дурних допитів судді він зрозумів, що його позов здадуть в архів, а лейтенанта Франкі не буде навіть попереджено.

Коли нарешті суддя відхилив його позов за браком доказів і в зв’язку з тим, що жертва відмовилася підтвердити його звинувачення, Роджер Кейсмент покинув службу в Дослідницькій експедиції Сенфорда і знову став працювати під командою Генрі Мортона Стенлі — тепер кіконґо регіону нагородили його прізвиськом Була Матаді (Руйнівник Каменів) — на залізниці, яку той почав будувати паралельно до караванного шляху, від Боми й Матаді до Леопольдвіля-Стенлі-Пула. Хлопець, якого відшмагали, залишився працювати з Роджером і став відтоді його служником, помічником і товаришем у мандрах по Африці.

А що він ніколи не міг сказати, як його звуть, то Кейсмент нагородив його ім’ям Чарлі. Він мав тоді шістнадцять років.

Відмова Роджера Кейсмента служити в Дослідницькій експедиції Сенфорда стала наслідком суперечки з одним із керівників компанії. Проте він не нарікав, бо працюючи зі Стенлі на будівництві залізниці, — хоч ця робота й вимагала від нього величезної затрати фізичних сил, — він повернув собі ілюзію, з якою приїхав до Африки. Розчищати джунглі й підривати скелі, готуючи ґрунт для укладання шпал та рейок залізничної колії було тією працею першопрохідця, про яку він мріяв. Ті години, які він проводив в умовах негоди, смажачись під гарячим сонцем або мокнучи під тропічними зливами, керуючи працею чорноробів або мачетеро, віддаючи накази «занзібарцям», стежачи, щоб бригади добре виконували свою роботу, трамбуючи, розрівнюючи, укріїїлюючи ґрунт і розтягуючи на всі боки купи зрізаного та зрубаного гілля, були для нього годинами зосередженості й відчуття, що він виконує роботу, яка однаковою мірою принесе користь європейцям і африканцям, колонізаторам і колонізованим. Герберт Ворд сказав йому одного дня: «Коли я з тобою познайомився, ти здався мені лише авантюристом, шукачем пригод. Але тепер я знаю, що ти містик».

Роджерові набагато менше подобалося виходити з лісу в села, намагаючись найняти там носіїв та мачетеро для роботи на залізниці. Нестача робочих рук стала проблемою номер один мірою того, як зростала Незалежна Держава Конго. Попри «угоди», які вони попідписували, вожді тепер, коли зрозуміли, про що йдеться, не дозволяли жителям своїх сіл іти розчищати дороги, будувати станції і склади або збирати каучук. Роджер домігся, коли працював у Дослідницькій експедиції Сенфорда, щоб для подолання цього опору, попри відсутність законних зобов’язань, компанія давала своїм робітникам невеличку платню, переважно товарами. Інші компанії також почали це робити. Але навіть у такий спосіб наймати для роботи тубільців було дуже важко. Вожді заявляли, що не можуть відпустити людей, які їм потрібні для обробітку полів та полювання й риболовлі, що давали їм засоби до існування. Дуже часто перед появою наймачів чоловіки працездатного віку ховалися в чагарях або в густій траві. Тоді держава стала вдаватися до каральних експедицій, насильницьких наймань і до практики замикати жінок у так званих maisons d’otages (будинках заручників), аби домогтися, щоб їхні чоловіки не ховалися й не втікали.

І в експедиції Стенлі, і в експедиції Генрі Шелтона Сенфорда Роджерові часто доручали перемовини з тубільними громадами про наймання аборигенів. Завдяки тій легкості, з якою йому давалися мови, він умів порозумітися на кіконґо й лінґала, а згодом і на суахілі — хоч завжди з допомогою перекладачів. Коли тубільці чули, як він намагається говорити їхньою ламаною мовою, їхні серця завжди пом’якшувалися. Його лагідні манери, його терпіння, його шанобливе ставлення полегшували спілкування, не кажучи вже про ті подарунки, які він їм привозив: мотузки, ножі та інші речі домашнього використання, а також скляні прикраси, що так їм подобалися. Він мав звичай повертатися в табір із гуртом чоловіків, найнятих для розчистки лісу та перенесення вантажу. Він здобув собі славу «друга негрів», на яку декотрі з його товаришів дивилися співчутливо, тоді як іншим, насамперед офіцерам Поліційної сили, вона вселяла зневагу.

Ці відвідини племен завжди псували настрій Роджерові, а з роками все більше й більше. Спочатку він відвідував їх охоче, бо це давало йому змогу задовольняти свою цікавість і довідуватися більше про звичаї, мову, манеру вдягатися, діяльність, їжу, танці й співи, релігійну практику народів, що застоялися у глибині віків і в яких примітивна, чиста й простодушна невинність змішувалася зі звичаями жорстокими, такими, наприклад, як приносити в жертву дітей-близнят — традиція, що існувала в деяких племенах, — або вбивати певну кількість слуг, — майже завжди вони були рабами, — щоб ховати їх біля своїх вождів, і практика канібалізму, що існувала в деяких племенах, яких через це боялися й ненавиділи в решті спільнот. Після таких перемовин його опановувало дедалі сильніше почуття гіркого розчарування, відчуття того, що він грає у брудну гру з цими людьми з іншого часу, які попри всі свої намагання ніколи не зможуть зрозуміти його правильно, й тому, хоч як намагався він пом’якшити несправедливий характер цих домовленостей, його мучила совість, яка нагадувала йому, що він діє проти своїх переконань, проти моралі й «первісного принципу» — так він називав Бога.

Тому в кінці грудня 1888 року, не пробувши й року на будівництві залізниці Стенлі, він покинув ту роботу й пішов працювати в баптистську місію в Нґомбе Лютете, якою керувало подружжя місіонерів Бентлі. Він ухвалив своє рішення несподівано, після розмови, яка почалася в сутінки й тривала до світанку в одному з будинків кварталу поселенців у Матаді, з персонажем, який перебував там проїздом. Теодор Горт був колишнім офіцером британського військово-морського флоту. Він покинув британський флот, щоб стати баптистським місіонером у Конго. Баптисти перебували там відтоді, як доктор Дейвід Лівінґстон почав досліджувати африканський континент і проповідувати євангелізм. Вони відкрили свої місії в Палабалі, Банза-Мантеке, Нґомбе Лютете й нещодавно освятили ще одну в Стенлі-Пулі. Теодор Горт, гість цих місій, збавляв свій час, подорожуючи від однієї до іншої, допомагаючи пасторам і шукаючи можливість відкрити нові центри. Та розмова справила на Роджера Кейсмента враження, яке він пам’ятатиме протягом решти свого життя і яке в ті дні, коли він одужував від своєї третьої болотяної пропасниці, в середині 1902 року, він зміг пригадати в усіх її подробицях.

Ніхто не зміг би собі уявити, слухаючи, як говорить Теодор Горт, що він був бойовим офіцером і, служачи на флоті, брав участь у важливих воєнних операціях британського військовоморського флоту. Він не говорив ані про своє минуле, ані про своє приватне життя. Це був п’ятдесятирічний чоловік елегантного вигляду, з інтелігентними манерами. У ту спокійну ніч у Матаді, без дощу й без хмар, із небом, усіяним зорями, віддзеркаленими у водах річки, й під уривчастий шум гарячого вітру, який ворушив їм волосся, Кейсмент і Горт, лежачи у двох поруч підвішених гамаках, повечерявши, розпочали розмову, що, як думав спочатку Роджер, триватиме лише доти, доки прийде сон, і буде лише тим обміном повсякденними думками, який швидко забувається. Проте як тільки почалася та розмова, щось примусило битися його серце сильніше, аніж зазвичай. Він відчув себе заколисаним делікатністю й теплотою голосу пастора Горта, йому закортіло поговорити з ним на теми, на які він ніколи не говорив зі своїми товаришами по роботі, — лише кілька разів із Гербертом Вордом, — а тим більше зі своїми начальниками. Свою стурбованість, свої тривоги й сумніви він звик приховувати, ніби йшлося про щось фатальне й заборонене. Чи мало все це якийсь глузд? Чи європейська авантюра в Африці була такою, про яку говорили, яку описували, в яку вірили? Чи принесла вона із собою цивілізацію, поступ, сучасні цінності через комерцію та євангелізацію? Чи можна назвати цивілізаторами тих звірів із Поліційної сили, які грабували все, що могли, під час своїх каральних експедицій? Скільки людей із тих, які приїхали колонізувати Африку — комерсанти, солдати, чиновники, авантюристи, — почували бодай найменшу повагу до тубільців і вважали їх своїми братами або, щонайменше, людськими створіннями? П’ять відсотків? Один на сотню людей? Істина полягала в тому, що за ті роки, які він тут прожив, можна було на пальцях порахувати європейців, що не ставилися б до негрів, як до тварин, позбавлених душі, тварин, яких можна обманювати, визискувати, шмагати, навіть убивати без найменшого каяття.

Теодор Горт мовчки вислухав вибух гірких почуттів молодого Кейсмента. Коли він заговорив, то не здавався здивованим тим, що тільки-но почув. Навпаки, він визнав, що його також уже багато років тому опанували глибокі сумніви. Але, принаймні в теорії, поняття «цивілізації» не позбавлене певного глузду. Хіба не є жорстокими обставини, в яких живуть тубільці? Рівень їхньої гігієни, їхні забобони, відсутність елементарних знань про людське здоров’я — хіба все це не призводить до того, що вони мруть, як мухи? Хіба не трагічне їхнє життя, яке минає на межі простого виживання? Європа може багато чого їм дати, щоб вони вийшли зі свого примітивного стану. Щоб відмовилися від певних варварських звичаїв, наприклад, принесення в жертву хворих дітей, що має місце в багатьох спільнотах, від воєн, у яких вони вбивають одні одних, від рабства й людожерства, що досі практикуються в певних місцевостях. І хіба не добре для них, що вони можуть пізнати правдивого Бога, замінити ідолів, яким вони поклоняються, християнським Богом, Богом співчуття, любові й справедливості? Звичайно, сюди звалося багато поганих людей, іноді найгірших покидьків Європи. Хіба цьому не можна запобігти? Треба домогтися, щоб сюди прийшли добрі люди й добрі речі зі Старого Континенту. Не жадібність торговців із брудною душею, а науки, закони, освіта, природжені права людини, християнська етика. Уже пізно повернутися назад, чи не так? Марно запитувати, добра колонізація чи погана, чи якщо дозволити конголезцям жити життям, яким вони жили досі, без європейців, то вони житимуть краще, аніж тепер. Коли події не можна повернути назад, то не має сенсу запитувати себе, чи було б ліпше, якби вони не відбулися. Буде набагато більше глузду в тому, щоб навернути їх на добрий шлях. Завжди існувала можливість випрямити покручене. Хіба не цього навчав нас Христос?

Коли уже вранці Роджер Кейсмент запитав, чи можливо для такої світської людини, як він, що ніколи не була дуже релігійною, працювати в одній з місій, які баптистська церква відкрила в регіоні Нижнього й Середнього Конго, Теодор Горт лише засміявся.