Розділ «КОНГО»

— Якщо дозволите мені, капітане Масар, я хотів би поставити вам одне запитання, — сказав Роджер.

— Як добре ви розмовляєте французькою мовою, пане консул. Де ви її вивчили?

— Я почав вивчати її ще молодим в Англії. Але передусім тут, у Конго, де я перебуваю багато років. Либонь, я розмовляю з бельгійським акцентом, так мені здається.

— Ставте мені запитання, які вам захочеться поставити, — сказав Масар, перехиливши наступний келих. — Ваше бренді чудове, не можу утриматися, щоб цього не сказати.

Четверо баптистських пасторів сиділи там, спокійні й мовчазні, наче закам’янілі. Це були північноамериканці, двоє молодиків і двоє літніх чоловіків. Докторка Гайлес пішла до шпиталю. Почало смеркатися, й уже чулося дзижчання нічних комах. Щоб відігнати москітів, розпалили багаття, яке тихо потріскувало й іноді починало диміти.

— Я скажу вам з усією відвертістю, капітане Масар, — мовив Кейсмент, не підвищуючи голосу, дуже повільно. — Ті розтовчені руки й відтяті пеніси, які я бачив у шпиталі Болобо, здаються мені неприйнятним дикунством.

— Це справді так, — відразу визнав офіцер із гидливим жестом. — І найгірше, пане консул, що це марнотратство. Ті покалічені чоловіки вже не зможуть працювати або працюватимуть погано, й користь від них буде невелика. Щодо відрубаних рук, то це справжній злочин. Приведіть до мене солдатів, які повідрубували ті руки й пеніси, і я накажу шмагати їх доти, доки в них не залишиться крові в жилах.

Він зітхнув, пригнічений тим, до якого рівня дурості докотився світ. Відпив ще один ковток бренді й глибоко затягся сигаретою.

— Чи дозволяють закони й ваші військові правила калічити тубільців? — запитав Роджер Кейсмент.

Капітан Масар захихотів, і його квадратне обличчя від сміху округлилося, й на ньому з’явилися комічні ямочки.

— Вони забороняють такі знущання й забороняють категорично, — відповів він, змахнувши рукою, ніби хотів щось відігнати в повітрі. — Але спробуй-но розтлумачити цим двоногим тваринам, що існують закони й існують правила. Ви їх не знаєте? Якщо ви пожили стільки років у Конго, то повинні знати. Набагато легше чогось навчити гієну або кліща, ніж конголезця.

Він знову засміявся, але несподівано розлютився. Тепер вираз його обличчя став твердим, а банькаті очиці майже зникли під розпухлими повіками.

— Я поясню вам, що відбувається, й ви тоді зрозумієте, — додав він, зітхаючи, наперед стомлений необхідністю пояснювати такі прості речі, як той факт, що Земля кругла. — Усе починається з очевидної необхідності, — сказав він, знову змахнувши рукою в повітрі й уже з більшою люттю відганяючи невидимого крилатого ворога. — Поліційна сила не може марнотратити набої. Ми не можемо дозволити, щоб солдати витрачали кулі, які ми їм роздаємо, стріляючи в мавп, змій та в інших паскудних істот, яких вони люблять запихати собі в живіт у сирому вигляді. В інструкції їх навчають, що набої можна використовувати лише для самозахисту, коли накажуть офіцери. Але цих негрів можна навчити шанувати накази лише канчуками. Тому й був виданий такий наказ. Ви мене розумієте, пане консул?

— Ні, я вас не розумію, капітане, — сказав Роджер. — Про який наказ ідеться?

— Що кожен, хто вистрелить, повинен відрубати руку або пеніс тому, в кого він вистрелив, — пояснив капітан. — Аби домогтися, щоб вони не витрачали кулі на полювання. Досить розумний спосіб уникнути розтринькування набоїв, чи не так?

Він знову зітхнув і зробив ще один ковток бренді. Сплюнув у порожнечу.

— Але так ми нічого не домоглися, — поскаржився капітан, розлютившись знову. — Бо поганці придумали, як знехтувати наказ. Здогадуєтеся, як?

— Не маю найменшого уявлення, — сказав Роджер.

— Дуже просто. Вони відтинають руки й пеніси живим, щоб переконати нас, ніби вони стріляли в людей, тоді як насправді вони стріляли у мавп, у змій та в іншу гидоту, яку вони поглинають. Тепер ви розумієте, чому у шпиталі стільки бідолах без рук і без прутнів?

Він зробив велику паузу й допив бренді, яке ще залишалося в його келиху. Схоже, він засмутився й навіть скривив гримасу, ніби збирався заплакати.