Розділ «КОНГО»

— Хочете, щоб ми помолилися разом?

— Поговорімо ще трохи, якщо ви не проти. Це буде останнім запитанням, яке я вам поставлю на цю тему. Якщо мене стратять, то чи можу я просити, щоб моє тіло перевезли до Ірландії й поховали там?

Він відчув, що капелан вагається, й подивився на нього. Отець Кейрі був блідіший, ніж звичайно. Він похитав головою з виразом смутку.

— Ні, Роджере. Якщо це станеться, то вас поховають на цвинтарі в’язниці.

— На ворожій землі, — прошепотів Кейсмент намагаючись пожартувати, але це в нього не вийшло. — У країні, яку я став ненавидіти так само сильно, як любив її й захоплювався нею в юності.

— Ненависть нічого не дає, — зітхнув отець Кейрі. — Політика Англії може бути поганою. Але є багато англійців порядних і гідних поваги.

— Я знаю, падре. Але завжди собі повторюю, що я сповнений ненависті до цієї країни. Це сильніше за мене. Можливо, таке зі мною відбувається тому, що малим хлопцем я сліпо вірив в імперію, у те, що Англія цивілізує світ. Ви посміялися б, якби знали мене тоді.

Священик кивнув головою, і в Роджера вихопився короткий сміх.

— Кажуть, люди навернені поводяться найгірше, — додав він. — Мені часто дорікали в цьому мої друзі. Що я надто палкий.

— Невиправний ірландець із народних казок, — сказав отець Кейрі, усміхаючись. — Так говорила мені мати, коли я поводився погано малим. «З тебе вже утворився невиправний ірландець».

— Якщо хочете, тепер ми можемо помолитися, падре.

Отець Кейрі кивнув головою. Він заплющив очі, з’єднав руки й тихим голосом став проказувати «Отче наш», а потім «Аве Марія». Роджер заплющив очі й теж став молитися, але його голосу не було чутно. Протягом кількох хвилин він робив це машинально, не зосереджуючись, тоді як різні образи виникали й зникали в його голові. Потім потроху він дозволив собі втягтися в молитву. Коли шериф постукав у двері кімнати для побачень і ввійшов попередити, що їм залишилося п’ять хвилин, Роджер був цілком зосереджений на молитві.

Щоразу, коли молився, він згадував про свою матір, струнку постать у білій сукні, в солом’яному капелюсі з широкими крисами й синьою стрічкою, яка танцювала на вітрі, — вона йшла під деревами, в полі. Де вони тоді були — у Велсі, в Ірландії, в Антриме, в Джерсі? Він не знав, де, але краєвид там був такий самий гарний, як і усмішка на обличчі Анни Джефсон. Яким гордим почувався тоді малий Роджер, тримаючи у своїй ручці ту м’яку й лагідну руку, що давала йому відчуття безпеки й радості! Така молитва була для нього чудодійним бальзамом, Нона повертала його в дитинство, де завдяки присутності матері усе було прекрасним і щасливим у його житті.

Падре Кейрі запитав у нього, чи не хотів би він послати комусь листа, чи не міг би він принести йому щось під час свого наступного візиту, через два дні.

— Усе, чого я хочу, то це знову побачити вас, падре. Ви собі не уявляєте, яка для мене радість розмовляти з вами й слухати вас.

Вони розлучилися, потиснувши один одному руку. У довгому й вогкому коридорі Роджер сказав шерифові — він сам не помітив, як у нього вихопилися ці слова:

— Я дуже вам співчуваю, що ви втратили сина. У мене дітей не було. Я думаю, що немає в житті більшого горя.

У шерифа щось зашаруділо в горлі, проте він не відповів. У своїй камері Роджер упав на ліжко й узяв у руки «Наслідування Христа». Проте не міг зосередитися на читанні. Літери стрибали в нього перед очима, а в голові спалахували спогади, утворюючи якусь безумну круговерть. Образ Анни Джефсон з’являвся кілька разів.

Як би склалося його життя, якби його мати, замість померти такою молодою, жила б і далі, поки він не досяг би підліткового віку, не став дорослим чоловіком? У такому разі він, либонь, не подався б у свою африканську авантюру. Залишився б в Ірландії або в Ліверпулі, зробив би кар’єру чиновника й жив достойним, нікому не відомим і зручним життям із дружиною та дітьми. Він усміхнувся: ні, такий спосіб життя йому не підходив. Те, яке він прожив, з усіма його напастями, було набагато кращим. Він побачив світ, його обрії неймовірно розширилися, він став розуміти краще життя, людську реальність, характер колоніалізму, трагедію стількох народів, що стали жертвою цього відхилення в історії людства.

Якби примарна Анна Джефсон досі жила, він ніколи не відкрив би сумну й прекрасну історію Ірландії, ту, якої його не навчали в школі Баллімени, ту історію, яку досі приховують від дітей і підлітків Північного Антриму. Їх і тепер навчають, що Ірландія була варварською країною без минулого, гідного пам’яті, що її привели до цивілізації окупанти, що її просвітила й модернізувала імперія, яка примусила ЇЇ зректися своєї традиції, своєї мови і свого суверенітету. Усе це він зрозумів у Африці, де він ніколи не прожив би кращі роки своєї молодості та своєї першої зрілості, не зміг би відчути таку гордість за країну, в якій народився, і такий гнів за те, на що її перетворила Велика Британія, якби його мати досі була жива.