Розділ «КОНГО»

То була правда. Протягом усіх тих днів, які забрала в «Генрі Ріда» подорож униз по річці Конго до Леопольдвіля-Кіншаси, де він надійно пришвартувався 15 грудня 1903 року, консул не обмінявся майже жодним словом зі своєю командою. Залишався зачиненим у своїй вузькій каюті або, якщо дозволяла погода, лежав у гамаку на кормі з вірним Джоном, який згортався в клубочок біля його ніг, спокійний і уважний, так ніби важка атмосфера, в яку провалювалася його душа, заражала й собаку.

Лише думки про країну свого дитинства та юності, за якою протягом тієї подорожі його огорнула глибока туга, витісняли йому з голови картини конголезького жаху, що вперто намагалися зруйнувати його морально й порушити його психічну рівновагу. Він пригадував свої перші роки в Дубліні, коли перебував під ласкавою опікою матері, свої роки навчання в коледжі в Баллімені і свої відвідини замку, по якому блукав привид Ґалґорма, свої прогулянки із сестрою Ніною по північній долині в провінції Антрим (долині з такими м'якими обрисами, якщо порівнювати її з африканськими) і ту радість, яку приносили йому екскурсії до вершин, що оточували долину Ґленшеск, його улюблену серед дев’ятьох ґленів графства, тих вершин, над якими пролітали вітри, що іноді приносили із собою орлів із великими розпростертими крильми, чий гребінь стримів угору, кидаючи виклик небу.

Чи ж не була Ірландія також колонією, як і Конго? Хоч він протягом багатьох років і не визнавав цієї істини, яку його батько і стільки ірландців родом з Ольстеру відкидали зі сліпим обуренням. Чому те, що погано для Конго, має бути добрим для Ірландії? Хіба англійці не вторглися в Ейре? Не приєднали її до імперії силоміць, не питаючи згоди в захопленого народу, як не питалися бельгійці згоди в конголезців? З плином часу це насильство згладилося, але Ірландія й далі була колонією, чия суверенна незалежність зникла, розчавлена сильнішим сусідом. Це реальність, яку багато ірландців не хочуть бачити. Що сказав би його батько, якби почув, що він говорить подібні речі? Ухопився б за маленький батіг? А його мати? Чи обурилася б Анна Джефсон, якби довідалася, що в самотині Конго її син навернувся якщо не до націоналістичної діяльності, то принаймні до націоналістичних думок? У ті самотні вечори, оточений брунатними водами річки Конго, на яких плавало листя, гілля та стовбури дерев, Роджер Кейсмент ухвалив рішення: як тільки він повернеться до Європи, то почне збирати добру колекцію книг, присвячених історії та культурі Ейре, що їх він знав так погано.

Він був у Леопольдвілі лише три дні, ні з ким не шукаючи зустрічей. У тому стані, в якому він перебував, він не мав настрою відвідувати представників влади та своїх знайомих і розповідати — брешучи їм, звичайно — про свою подорож до Середнього та Верхнього Конго і про те, що він бачив протягом тих місяців. Він послав телеграму до Форін-Офісу, повідомляючи, що має досить матеріалу, який підтверджує звинувачення, висунуті проти бельгійської влади та місцевих компаній про погане ставлення до тубільців. Він попросив дозволу перебратися до найближчих португальських володінь, щоб написати свій звіт у більш спокійній атмосфері, ніж у Бомі, де консульська служба зможе чинити на нього тиск.

І написав довгу викривальну супліку, адресовану в прокуратуру Верховного трибуналу в Леопольдвілі-Кіншасі, про події в селі Валья, просячи провести розслідувння й покарати винних. Особисто відніс і передав усе, що написав, у прокуратуру. Стриманий і серйозний чиновник пообіцяв, що негайно передасть його супліку прокуророві, метрові Левервілю, як тільки той повернеться з полювання на слонів разом із директором Бюро торговельного реєстру міста, месьє Клотаром.

Роджер Кейсмент сів у потяг, що йшов до Матаді, в якому переночував лише одну ніч. Звідти він добувся до Боми на вантажному пароплаві. У консульському офісі на нього чекала висока купа листів і телеграма від його начальників, де йому дозволяли поїхати до Луанди, щоб відредагувати свій звіт. Він мусив написати його якнайшвидше й з усіма подробицями. В Англії набувала великого розголосу кампанія звинувачень проти Незалежної Держави Конго, в якій брали участь найголовніші газети, що підтверджували або заперечували «звірства». До викривальних повідомлень баптистської церкви нещодавно приєдналися звинувачувальні матеріали британського журналіста французького походження Едмунда Д. Морела, потаємного друга й однодумця Роджера Кейсмента. Його публікації спричинили великий шарварок у палаті громад, як і в громадській опінії. Уже відбувалися дебати на цю тему в парламенті. Форін-Офіс та канцлер лорд Ленсдаун особисто з великим нетерпінням чекали свідчень Роджера Кейсмента.

У Бомі, як і в Леопольдвілі-Кіншасі, Роджер уникав, як тільки міг, зустрічатися з людьми уряду, навіть порушуючи протокол, чого він не робив протягом усіх тих років, коли перебував на консульській службі. Замість відвідати губернатора, він написав йому листа, попросивши пробачення за те, що не передав йому своє вітання персонально, пославшись на проблеми здоров’я. Він не зіграв жодної партії ані в теніс, ані в більярд, ані в карти, нікого не запрошував і сам не приймав запрошень ані на обіди, ані на вечері. Він навіть не виходив рано-вранці плавати в затоках річки, хоч раніше робив це майже щодня, навіть у погану погоду. Він не хотів бачитися з людьми, не хотів жити світським життям. А надто йому не хотілося, щоб його розпитували про подорож, не хотів, щоб його примушували брехати. Він був переконаний, що ніколи не зміг би щиро й відверто розповісти своїм друзям та знайомим у Бомі, що він думає про все ним побачене й почуте в Середньому та Верхньому Конго за останні чотирнадцять тижнів.

Він присвятив майже весь свій час розв’язанню найнагальніших консульських проблем і підготовці до подорожі в Кабінду й Луанду. Він мав надію, що, виїхавши з Конго, хоч то й буде інша колонія, він почує себе менш пригніченим, більш вільним. Кілька разів намагався написати чернетку свого звіту, проте не зміг. І не тільки поганий настрій був йому перешкодою; праву руку йому звело в судомі, як тільки перо стало бігати по паперу. Йому став знову докучати геморой. Він майже нічого не їв, і двоє слуг, Чарлі й Мавуку, бачачи його таким занехаяним, наполягали, щоб він викликав лікаря. Та хоч він і сам був стурбований своїм безсонням, відсутністю апетиту та поганим фізичним станом, викликати лікаря він не став, бо зустріч із доктором Салабертом означала б необхідність говорити, згадувати, розповідати про все те, про що він у даний момент хотів би забути.

28 вересня він відплив на кораблі до Банани, а там наступного дня пересів на інший пароплав, який доставив його та Чарлі до Кабінди. Джон, бульдог, залишився з Мовуку. Проте навіть протягом чотирьох днів, перебутих у цьому населеному пункті, де він мав знайомих, із якими вечеряв і які, наче вони нічого не знали про його подорож до Верхнього Конго, не примушували його говорити про те, про що він не хотів говорити, він не відчував себе спокійнішим і впевненішим. І тільки в Луанді, куди він прибув 3 жовтня, він почав почуватися краще. Тамтешній англійський консул, містер Брісклі, чоловік прямий і послужливий, надав у його розпорядження невеличкий кабінету своєму офісі. Там нарешті він почав працювати і вранці, і в другій половині дня, викладаючи на папері головні лінії свого звіту.

Проте він відчув, що став почувати себе набагато краще, ніж раніше, через три чи чотири дні після того, як приїхав до Луанди, коли десь ополудні сидів за столом старовинної кав'ярні «Париж», куди прийшов чогось попоїсти, після того як працював цілий ранок. Він саме переглядав стару лісабонську газету, коли помітив за вікном на вулиці кількох напівголих тубільців, які розвантажували великого воза з якимсь сільськогосподарським продуктом, можливо, бавовною. Один із них, наймолодший, був дуже гарний. Високий і атлетично збудований, за кожним його зусиллям м'язи випинали в нього на спині, ногах і руках. Його темна шкіра із синюватим відтінком блищала від поту. За кожним рухом, який він робив, переносячи вантаж на плечах від воза до складу, клапоть легкої тканини, яка обгортала його стегна, розкривався й дозволяв побачити пеніс, рожевий, обвислий і більший за нормальний. Роджера охопило палке й нагальне бажання сфотографувати вродливого вантажника. Таке бажання не навідувало його вже кілька місяців. Несподівана думка підняла йому настрій: «Я, схоже, стаю самим собою». У невеличкому щоденнику, який завжди носив із собою, був такий запис: «Дуже гарний і дуже великий. Я йшов за ним, і я його переконав. Ми цілувалися, сховані у велетенській папороті на відкритій місцевості. Він належав мені, я — йому. У мене вихопився зойк». Він глибоко зітхнув, затремтівши, як у лихоманці.

Того ж таки вечора містер Брісклі передав йому телеграму від Форін-Офісу. Канцлер, лорд Ленсдаун, особисто наказував йому повернутися до Англії і відредагувати в самому Лондоні «Звіт про становище в Конго». До Роджера повернувся апетит, і в той вечір він добре повечеряв.

Перш ніж сісти на «Заїр», який відпливав із Луанди до Англії, із зупинкою в Лісабоні, 6 листопада, він написав великого листа Едмундові Д. Морелу. Він таємно листувався з ним уже протягом півроку. Особисто він не був із ним знайомий. Знав про його існування спочатку з листа Герберта Ворда, який захоплювався цим журналістом, а потім чуючи, як у Бомі бельгійські чиновники та випадкові люди коментували його надзвичайно гострі статті, наповнені критикою на адресу Незалежної Держави Конго, що їх Морел, який жив у Ліверпулі, публікував, тавруючи жорстокі зловживання, жертвами яких були тубільці тієї африканської колонії. Дотримуючись усіх заходів обережності через свою кузину Ґертруду, він роздобув кілька брошур, які опублікував Морел. Вражений серйозністю його звинувачень, Роджер наважився написати йому листа, попрохавши Джі, щоб вона його переслала. Він повідомляв йому, що вже багато років прожив у Африці й міг би надати йому інформацію з перших рук для його справедливої кампанії, з якою він цілком солідарний. Він не міг зробити цього відкрито з огляду на своє становище британського дипломата, й тому їм треба дотримуватися певної обачності у своєму листуванні, аби ніхто не міг з’ясувати, хто постачає його інформацією з Боми. У листі, який він надіслав Морелу з Луанди, Роджер підбивав підсумки свого останнього досвіду й повідомляв, що як тільки приїде до Європи, то неодмінно сконтактується з ним. Нічого він так не прагнув, як особисто познайомитися з єдиним європейцем, що, схоже, правильно зрозумів, яку провину взяв на себе Старий Континент, перетворивши Конго на пекло.

Під час подорожі до Лондона до Роджера повернулися енергія, ентузіазм, надія. Він знову повірив у те, що його звіт буде вельми корисним для того, щоб покласти край жорстоким звірствам, свідком яких йому довелося бути. Про це свідчило те нетерпіння, з яким Форін-Офіс чекав на його звіт. Події, про які він доповість, були такими страхітливими, що британський уряд муситиме діяти, зажадати радикальних змін, вплинути на своїх союзників, відкликати безглузду концесію, яку вони надали персонально Леопольдові Другому на цілий континент, яким було Конго/Попри бурі, які налетіли на «Заїр» між СанТоме й Лісабоном і через які половина команди страждала від морської хвороби, Роджер Кейсмент їх витримав і не припиняв редагувати свій звіт. Дисциплінований, як і раніше, він віддавався своїй роботі, можна сказати, з апостольським натхненням, намагався викладати свої спостереження з максимальною точністю і тверезою об’єктивністю, не скочуючись ані до сентиментальності, ані до суб’єктивних міркувань, переносячи на папір лише те, що був спроможний довести. Чим точніше й лаконічніше він писав, тим переконливішими й ефективнішими здавалися його аргументи.

Роджер прибув до Лондона в морозний день 1 грудня. Він ледве встиг окинути поглядом холодне, полите дощем і примарне місто, бо тільки-но покинувши екіпаж біля свого департаменту на Філбіч-Ґарденз у кварталі Ерлз-Корт і зиркнувши очима на листи, які там для нього були відкладені, мусив бігти до Форін-Офісу. Протягом трьох днів відбулося кілька зборів і зустрічей. Роджер був неабияк вражений. Не випадало сумніватися: Конго було найактуальнішою проблемою, після того як відбулися дебати в парламенті. Викриття баптистської церкви та кампанія Едмунда Д. Морела справили враження на громадськість. Усі вимагали, щоб уряд виступив із протестом. Але перш ніж це зробити, уряд чекав, коли надійде його звіт. Роджер Кейсмент відкрив, що хоч він і не прагнув цього й не знав про це, обставини перетворили його на важливого чоловіка. Під час двох своїх виступів — кожен тривав годину — перед чиновниками міністерства, — на одному з них були присутні директор департаменту африканських справ і заступник міністра, — він звернув увагу на те, яке враження справляли його слова на слухачів. Після того як він відповідав на запитання, наводячи нові подробиці, на обличчях, які спочатку виражали недовіру, з’являвся вираз огиди й жаху.

Йому надали кабінет у спокійному кварталі, в районі Кенсингтон, і друкаря, молодого й працьовитого, містера Джо Пардо. Він почав диктувати йому свій звіт у четвер, 4 грудня. Поширилася чутка, що британський консул у Конго прибув до Лондона, й до нього зверталися з проханням дати інтерв’ю агенція Рейтере, газети «Спектейтор», «Тайме» і кілька кореспондентів із газет Сполучених Штатів. Але він, у згоді зі своїми начальниками, усім відповідав, що розмовлятиме з пресою лише після того, як уряд висловиться на цю тему.

Наступними днями він тільки те й робив, що працював над своїм звітом уранці й пополудні, доповнюючи, скорочуючи й переробляючи текст, знову й знову перечитуючи свої записники з нотатками про подорож, які він уже знав напам’ять. У середині дня з’їдав лише сандвіч і щовечора вечеряв дуже рано у своєму клубі «Веллінгтон». Іноді до нього приєднувався Герберт Ворд. Йому було приємно побазікати зі старим другом. Одного дня Герберт затяг Роджера до свого кабінету на Честер-сквер, 53 і розважив його, показавши йому свої останні скульптури, що надихалися Африкою. Іншого дня, щоб він міг забути на кілька годин про свою одержимість складанням звіту, Герберт силоміць вивів його до міста й примусив купити один із модних жакетів із картатої матерії, а також кашкета на французький манір і черевики зі штучним підйомом білого кольору. Потім повів його обідати до улюбленого закладу лондонських інтелектуалів і митців, ресторану «Ейфелева вежа». Це були його єдині розваги в ті дні.

Відразу по своєму прибутті він попросив дозволу у Форін-Офісі зустрітися з Морелем. Як привід висунув необхідність обговорити з журналістом деякі з тих інформацій, які він привіз. 9 грудня він одержав дозвіл. І наступного дня Роджер Кейсмент і Едмунд Д. Морел зустрілися вперше. Замість подати один одному руку вони обнялися. Вони поговорили, повечеряли разом у «Комедії», пішли в департамент Роджера на Філбіч-Ґарденз, де перебули решту ночі, базікаючи, курячи та дискутуючи, аж поки помітили крізь жалюзі, що вже настав новий день. Вони проговорили без перерви дванадцять годин. Обидва потім казали, що та зустріч була найважливішою подією в житті кожного з них.

Важко було уявити двох чоловіків, таких несхожих один на одного. Роджер був дуже високий і дуже тендітний, а Морел — низенький, кремезний і мав схильність набирати тіла. Щоразу, коли він із ним зустрічався, у Кейсмента виникало враження, що одяг на його другові йому тісний. Роджерові виповнилося тридцять дев’ять років, але, незважаючи на те, що його здоров’я було підірване африканським кліматом та болотяними пропасницями, він здавався, можливо, тому, що дбав про свій одяг, молодшим, ніж Морел, який мав лише тридцять два роки віку й хоч молодим був гарний, але тепер уже постарів зі своїм підстриженим і вже сивим волоссям, вусами, схожими на вуса тюленя, й палкими й трохи вибалушеними очима. Їм було досить побачитися, щоб порозумітися й — таке слово не здалося б їм перебільшенням — полюбити один одного.

Про що вони розмовляли протягом тих дванадцятьох годин без перерви? Багато про Африку, само собою зрозуміло, але також про свої родини, своє дитинство, свої мрії, ідеали та прагнення своєї юності і про те, як, самі того не усвідомлюючи, вони виявили, що Конго проникло в їхні серця і змінило їх з голови до ніг. Роджер неабияк здивувався, що чоловік, який ніколи там не був, міг так добре знати ту країну. Її географію, її історію, її народ, її проблеми. Він зачаровано слухав, як уже багато років тому дрібний службовець пароплавної лінії «Елдер Демпстер» (тієї самої, на якій Роджер у дні своєї юності працював у Ліверпулі), яким був Морел і якому було доручено в Антверпенському порту реєструвати кораблі й здійснювати фінансову ревізію їхніх вантажів, запідозривши, що вільна торгівля, яку нібито відкрив Його Величність Леопольд Другий між Європою й Незалежною Державою Конго, була не тільки несправедливою, а й очевидним обманом. Як можна було назвати вільною комерцією таку торгівлю, коли кораблі, що приходили з Конго, вивантажували у великому фламандському порту тонни каучуку та великі кількості слонової кістки, пальмової олії, мінералів та шкур і завантажували, щоб відвезти туди, тільки рушниці, канчуки та ящики з кольоровим склом.

Ось тоді Морел і зацікавився Конго і став розпитувати всіх, хто їхав туди або повертався звідти до Європи, — комерсантів, чиновник, туристів, пасторів, священиків, авантюристів, солдатів, полісменів, і читати все, що потрапляло йому до рук, про ту величезну країну, чиї проблеми він тепер знав, як свої п’ять пальців, так ніби здійснив туди з десяток інспекційних подорожей, схожих на подорож Роджера Кейсмента по територіях Середнього й Верхнього Конго. І тоді, ще не відмовляючись від своєї посади в компанії, він почав писати свої статті й публікувати їх у газетах і журналах Бельгії та Англії, спочатку підписуючи їх псевдонімом, а потім і власним прізвищем, засуджуючи те, про що йому стало відомо, і спростовуючи фактами та свідченнями ідилічний образ Конго, який писаки, що були на службі в Леопольда Другого, пропонували світові. Він займався цією діяльністю вже багато років, публікуючи статті, брошури та книжки, виголошуючи промови в церквах, культурних центрах, політичних організаціях. Ця кампанія захопила його цілком. Тепер йому допомагало багато людей. «Це також Європа, — багато разів думав після зустрічі 10 грудня Роджер Кейсмент. — Не тільки ті поселенці, політики та злочинці, яких ми послали до Африки. Європа — це також кришталево чистий дух: Едмунд Д. Морел».