Розділ «КОНГО»

— Тому я й прийшов сюди, Роджере. Запевняю вас, ви готові до всього цього.

— Мене дуже мучить один сумнів, — сказав Роджер, знизивши голос, ніби хтось інший міг почути його. — Чи не здається вам, що моє навернення до Христа спричинене страхом? Правду кажучи, отче Кейрі, я справді боюся. Дуже боюся.

— Він мудріший за вас і за мене, — сказав священик. — Не думаю, щоб Христос бачив щось погане в тому, що чоловік боїться. Я певен, він боявся, коли його вели на Голгофу. А він найгуманніший із людей, чи не так? Усі ми схильні відчувати страх, бо такими нас створено. Досить лише трохи почуття, щоб ми іноді почували себе безпорадними й наляканими. Ваш прихід до церкви є чистим, Роджере. Я це знаю.

— Досі я ніколи не боявся смерті. Я бачив її близько багато разів. У Конго, під час своїх експедицій у дикі місцевості, що кишіли хижаками. В Амазонії, на бурхливих річках, де по берегах блукали злочинці. Зовсім недавно, коли ми висадилися із субмарини, біля міста Трейлі, на пляжі Бенна-Стренд, коли наш човен пішов на дно й ми мало не потопилися. Багато разів я знав, що смерть зовсім поруч. І не відчував страху. Але тепер я його відчуваю.

Він урвав мову й заплющив очі. Ось уже кілька днів ці напади жаху, здавалося, заморожували йому кров, зупиняли серце. Усе тіло починало йому тремтіти. Він докладав зусиль, щоб заспокоїтися, але марно. Чув, як цокотять зуби, а тепер до паніки додався й сором. Коли розплющив очі, то побачив, що падре Кейрі сидить зі з’єднаними руками й заплющеними очима. Він мовчки молився, ледь ворушачи губами.

— Усе минулося, — промурмотів він, спантеличений. — Прошу пробачення.

— Вам не слід почувати себе ніяково зі мною. Відчувати страх, плакати — властиво людям.

Тепер він знову заспокоївся. У Пентонвілській в’язниці панувала глибока тиша, так ніби ув’язнені та тюремники у трьох її величезних корпусах померли або поснули.

— Дякую вам за те, що ви мене нічого не запитали про ту гидоту, яку, схоже, розповідають про мене, отче Кейрі.

— Я нічого не читав, Роджере. Коли один чоловік намагався мені розповісти про це, я примусив його замовкнути. Я не знаю й не хочу знати, про що там ідеться.

— Я також не знаю, про що там написано, — усміхнувся Роджер. — Тут немає змоги читати газети. Помічник мого адвоката сказав, що то публікації надзвичайно скандального характеру й вони ставлять під небезпеку мою супліку про зміну покарання. Схоже, там ідеться про щось неймовірно гидке.

Падре Кейрі слухав його з притаманним йому спокійним виразом обличчя. Під час їхньої першої розмови в Пентонвілській в’язниці він розповів Роджерові, що його дід і бабуся по батьківській лінії розмовляли між собою ґельською мовою, але перейшли на англійську, коли стали виховувати своїх дітей. Священик теж не спромігся вивчити стародавню ірландську мову.

— Думаю, ліпше не знати, в чому мене звинувачують. Аліса Стопфорд Ґрін думає, що це провокація, здійснена урядом, аби применшити симпатію до моєї супліки про зміну покарання, яка виникла в багатьох прошарках суспільства.

— Нічого не можна виключати у світі політики, — сказав священик. — Це далеко не найпростіший вид людської діяльності.

Почувся обережний стукіт у двері, вони відчинилися, і з’явилася одутла пика шерифа.

— Залишилося п’ять хвилин, падре Кейрі.

— Начальник в’язниці надав мені півгодини. Він не повідомив вас про це?

Шериф зробив здивовану фізіономію.

— Якщо ви це кажете, я вам вірю, — вибачився він. — Тоді пробачте за втручання. Вам залишається ще двадцять хвилин.

Він зник, і двері знову зачинилися.