— Ми робимо все, що можемо, пане консул, — сказав капітан Масар зажуреним голосом. — Але це не легко, запевняю вас. Бо крім схильності до насильства та брутальної поведінки, дикуни народилися брехунами. Вони брешуть, обманюють, їм бракує почуттів і бракує принципів. Навіть страх не прочищає їм мозок. Запевняю вас, що покарання в Поліційній силі, передбачені для тих, котрі відтинають руки й прутні в живих чоловіків, щоб одурити начальство й далі гайнувати набої, які видає їм держава, дуже суворі. Відвідайте наші пости, й ви в цьому переконаєтеся, пане консул.
Розмова з капітаном Масаром тривала доти, доки не згасло вогнище, яке потріскувало біля їхніх ніг, протягом двох годин щонайменше. Коли вони попрощалися, то всі чотири пастори-баптисти давно пішли спати. Офіцер і консул випили бренді й кларете. Вони трохи сп’яніли, але Роджер Кейсмент зберіг ясність розуму. Через кілька місяців і навіть років по тому він у всіх подробицях міг пригадати брутальні зізнання, які йому довелося вислухати, і про те, як наливалася кров’ю квадратна пика капітана Масара від поглинутого алкоголю. Протягом наступних тижнів він мав багато інших розмов з офіцерами Поліційної сили: бельгійцями, італійцями, французами й німцями, — й вислуховував від них жахливі речі, але в його пам’яті назавжди збереглася як найкричущіша, як символ конголезької реальності ота балачка в нічний час у Болобо, з капітаном Масаром. Від якоїсь миті офіцер став сентиментальним. Признався Роджерові, що дуже нудьгує за дружиною. Він уже не бачився з нею два роки й одержував від неї мало листів. Можливо, вона завела коханця. Дивуватися тут нема чому. Таке траплялося з багатьма офіцерами та чиновниками, які, щоб служити Бельгії та Його Величності королю, застрягали в цьому пеклі, де підхоплювали погані хвороби, де їх кусали отруйні змії і де їм доводилося жити без найелементарніших зручностей. І заради чого? Заради жалюгідної платні, з якої їм майже нічого не вдавалося відкласти. Чи хтось їм коли-небудь подякує за ті жертви, які вони принесли тут, у Бельгії? Навпаки, в метрополії ставляться з глибоким упередженням до так званих «колонізаторів». Офіцерів та службовців, які повертаються з колоній, піддають дискримінації, їх намагаються уникати, ніби, так довго живучи серед дикунів, вони й самі перетворилися на дикунів.
Коли капітан П’єр Масар став балакати на сексуальні теми, Роджерові захотілося якнайшвидше попрощатися. Проте його співрозмовник був п’яний, і щоб не образити його й не наразитися на сварку, доводилося терпіти його балаканину. Тим часом як, долаючи нудоту, Роджер його слухав, він переконував себе в тому, що перебуває в Болобо не для того, аби когось тут судити, а для того, щоб дослідити реальність і зібрати інформацію. Чим точнішим і повнішим буде його звіт, тим ефективнішим стане його внесок у боротьбу проти інституалізованого зла, на яке перетворилося Конго. Капітан Масар висловив співчуття молодим лейтенантам та сержантам бельгійського війська, які прибули сюди, сповнені ілюзій, щоб навчити цих невірних бути солдатами. А як же їхнє сексуальне життя? Вони мусили покинути в Європі своїх наречених, дружин і коханок. А що тут? Навіть повій, гідних так називатися, немає на цих землях, забутих Богом. Лише брудні вошиві негритянки, й треба бути дуже п’яним, щоб злягтися з ними, ризикуючи заразитися кліщами, здобути собі понос або сифіліс. Йому самому довелося нелегко. Він зазнав невдачі, Господи! Такого з ним ніколи не траплялося в Європі. Щоб він, П’єр Масар, та зазнав невдачі в ліжку! До того ж існує реальна небезпека, що ці негритянки, — а багато з них мають звичай гострити собі зуби, — зненацька відкусять вам що-небудь і перетворять вас на євнуха.
Він схопився за ширіньку й зареготав, скрививши морду в безсоромній гримасі. Скориставшись із веселого настрою Масара, Роджер підвівся на ноги.
— Я мушу йти, капітане. Завтра мені дуже рано вставати, і я хотів би відпочити трохи.
Капітан потиснув йому руку машинальним жестом, але не перестав базікати, не підводячись зі стільця, слабким голосом і зі скляними очима. Коли Роджер пішов, він почув, як у нього за спиною той бурмоче, що обрати кар’єру військового було великою помилкою, яка зіпсує всю решту його життя.
Наступного ранку він відплив на «Генрі Ріді» в напрямку на Луколелу. Він перебував там три дні, розмовляючи вдень і вночі з людьми всіх категорій: службовцями, поселенцями, десятниками, тубільцями. Потім вирушив до Ікоко, де проник у озеро Мантумба. Поблизу від нього лежала величезна територія землі, яку назвали Власністю Корони. Навколо діяли головні приватні компанії, які заготовляли каучук, компанія Лулонґа, компанія АВІЯ і «Антверпенське комерційне товариство в Конго», які володіли великими концесіями в усьому регіоні. Він відвідав десятки сіл, одні на берегах величезного озера, а інші — на внутрішніх територіях. Щоб дістатися до цих останніх, треба було пересідати в невеличкі човни, в яких вони пересувалися на веслах або відштовхувалися жердиною, й не одну годину пробиватися крізь чагарі або густу траву, темну й вологу, крізь яку тубільці прокладали дорогу мачете, де іноді йому доводилося брьохати по пояс у воді на затоплених рівнинах та по смердючих болотах поміж хмарами москітів та між мовчазними силуетами кажанів. Протягом усіх цих тижнів він долав утому, природні труднощі та нещадні витівки погоди, не піддаючись ані слабкості, ані страху, ніби перебуваючи у стані духовної лихоманки, ніби зачаклований, бо щодня, щогодини йому здавалося, що він усе глибше й глибше поринає у страждання та зло. Можливо, перед ним те саме пекло, яке Данте описав у своїй «Божественній комедії»? Він не читав цієї книжки й у ті дні заприсягнувся прочитати її, як тільки один із її примірників потрапить йому до рук.
Тубільці, які на самому початку його подорожі втікали, щойно побачивши, як до них наближається «Генрі Рід», думаючи, що пароплав перевозить солдатів, незабаром стали виходити йому назустріч і посилати своїх людей, які просили навідати їхні села. Між тубільцями поширилася чутка, що британський консул подорожує по регіону, вислуховуючи їхні скарги та прохання, і тоді вони стали приходити до нього зі свідченнями та історіями, кожна гірша за іншу. Вони вірили, що він має владу виправити те, що було спотворене в Конго. Даремно він намагався їм пояснити: він не має ніякої влади. Він повідомить про всі несправедливості та злочини, й Велика Британія та її союзники зажадають від бельгійського уряду, щоб він поклав край зловживанням та беззаконню і покарав мучителів і злочинців. Оце й усе, що він може зробити. Чи розуміли вони його? Він навіть не був переконаний, що вони його слухали. Вони надто прагнули виговоритися, розповісти йому про те, що довелося їм пережити, й майже не звертали на нього уваги. Вони говорили поквапно, затинаючись, переповнені розпачем і гнівом. Тлумачі мусили перепиняти їх, просили говорити повільніше, щоб вони могли добре виконувати свою роботу.
Роджер слухав, роблячи примітки. Потім цілими ночами писав на своїх карточках та у своїх зошитах те, що йому довелося почути, аби нічого не проминути увагою. Він майже не їв, не пив. Він так боявся, що списані ним папери можуть десь загубитися, що вже не знав, де їх ховати, яких заходів остороги вживати для їхнього збереження. Він вирішив носити їх із собою на плечах у носія, який дістав наказ ніколи не відходити від нього.
Він майже не спав, і коли втома долала його, на нього навалювалися кошмари, примушуючи його переходити від страху до непритомності, до сатанинських видінь, переповнених таким розпачем і смутком, у яких усе втрачало сенс і резон буття: його родичі, його друзі, його ідеї, його країна, його почуття, його праця. У такі хвилини він більше, аніж будь-коли, нудьгував за своїм другом Гербертом Вордом і за його заразним ентузіазмом до всіх виявів життя, за його оптимістичною веселістю, якої ніщо й ніхто не могли б загасити.
Потім, коли цю подорож було завершено і він написав свій звіт і покинув Конго, а його двадцять прожитих у Африці років перетворилися на пам’ять, Роджер Кейсмент не раз казав собі, що якби існувало одне слово, яке лежало б у основі всіх тих жахливих подій, що там відбувалися, то цим словом була б «жадібність». Жадібне прагнення заволодіти чорним золотом, яке, на лихо тамтешньої людності, у великих кількостях добувалося в конголезьких джунглях. Це багатство було прокляттям, яке впало на тих нещасних, і якби усе тривало так і далі, то вони зникли б з лиця землі. До цього висновку він прийшов за ті три місяці й десять днів: якщо запаси каучуку не вичерпаються раніше, то вичерпаються і зникнуть конголезці, ставши жертвами системи, яка винищувала їх сотнями й тисячами.
Про ті тижні, коли він увійшов у води озера Мантумба, спогади в нього перемішалися, наче колода перетасованих карт. Якби він не записував у свій зошит детальний перелік дат, місцевостей, свідчень та спрстережень, усе це геть переплуталося б у його пам’яті. Він заплющував очі, й у карколомній круговерті знову й знову виникали перед його внутрішнім зором ті тіла ебенового кольору з червоними шрамами, які, наче гадюки, змережували їм плечі, сідниці та ноги, кукси дітей і старих з обрубаними руками, зі змарнілими обличчями трупного кольору, з яких, здавалося, було висмоктане життя, жир, м’язи й залишилися тільки шкіра й застигла гримаса, яка виражала більше, ніж біль, — приголомшений подив перед тим, що відбувалося з ними. І скрізь повторювалося те саме, у всіх селах і хуторах, куди ноги приносили Роджера Кейсмента з його записниками, олівцями та фотоапаратом.
Усе починалося з простого й зрозумілого. На кожне село накидалися точно визначені зобов’язання: щотижня або кожні два тижні постачати харчові продукти — маніоку, домашню птицю, м’ясо антилоп, диких кабанів, кіз або качок — для годування гарнізону Поліційної сили й тих робітників, які прокладали дороги, ставили телеграфні стовпи й будували пристані та склади. Крім того, кожне село мусило поставити певну кількість каучуку в кошиках, сплетених із ліан самими тубільцями. Покарання за невиконання цих зобов’язань були різними. За постачання меншої кількості, ніж вимагалося, харчових продуктів або каучуку карали канчуками — ніколи не менше двадцятьох ударів, а іноді й п’ятдесят або сто. Багато покараних стікали кров’ю й помирали. Тубільці, які втікали — таких було мало, — приносили в жертву свою родину, бо в цьому випадку їхніх дружин забирали в maisons dotages — дома заручників, — які Поліційна сила мала в кожному зі своїх гарнізонів. Там дружин чоловіків, що втекли, шмагали, піддавали тортурам голоду й спраги, а іноді й такому витонченому знущанню, як примушення їсти власні екскременти або екскременти охоронців.
Навіть розпорядження колоніальної влади — чи то приватними компаніями, чи то чиновниками, які працювали на короля, — не шанувалися. У всіх місцевостях система порушувалася й погіршувалася тими ж таки солдатами та офіцерами, яким було доручено приводити її в дію, бо в кожному селі військові та агенти уряду збільшували квоти з тим, щоб залишати собі частину харчів і кошиків із каучуком, із яких вони мали певний прибуток, продаючи їх.
У всіх селах, у яких побував Роджер, нарікання вождів були однаковими: якщо всі чоловіки збиратимуть каучук, то як вони зможуть виходити на полювання й вирощувати маніоку та добувати інші харчі для годування представників влади, начальників, охоронців і будівельних робітників? Крім того, каучукових дерев ставало все менше, що примушувало збирачів ходити все далі й далі в незнайомі й непривітні місцевості, де на багатьох нападали леопарди, леви й отруйні змії. Було неможливо виконувати всі накинуті на них вимоги, хоч би яких зусиль вони докладали.
1 вересня 1903 року Роджерові Кейсменту виповнилося тридцять дев’ять років. Вони пливли по річці Лопорі. Учора вони залишили позаду село Ici Ісуло, розташоване на пагорбах, які дерлися на гору Бонґанданґа. Той день його народження назавжди закарбувався в його пам’яті, так наче Бог, а може, диявол, хотіли, аби саме цей день показав йому, що людська жорстокість не має меж, що завжди можна винайти нові способи катувати ближнього.
День видався захмарений, насувалася гроза, але дощ так і не пішов, і протягом усього ранку атмосфера була насичена електрикою. Роджер наготувався поснідати, коли натрапив на несподіваний причал, де «Генрі Рідові» допоміг пришвартуватися чернець-траппіст, що належав до місії, яку цей орден тримав у місцевості під назвою Кокільатвіль: отець Юто. Він був високий і худий, як персонаж із картини Ель Греко, з довгою сивою бородою і очима, в яких застиг вираз чи то гніву, чи то жаху, чи переляку, чи всіх трьох почуттів разом.
— Я знаю, що ви робите на цих землях, пане консул, — сказав він, подаючи Роджерові Кейсменту руку, схожу на руку скелета. Він розмовляв французькою мовою, спотикаючись у ній від владної потреби висловити щось украй йому необхідне. — Я прошу вас пройти зі мною до села Валья. Я лише півтори години, як вийшов звідти. Ви повинні побачити це на власні очі.
Він говорив так, ніби його тіпала болотяна пропасниця.
— Гаразд, отче, — погодився Кейсмент. — Але спочатку сідайте, з’їжте чого-небудь, а потім ми вип’ємо з вами кави.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Сон кельта» автора Варґас Льоса М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „КОНГО“ на сторінці 14. Приємного читання.