Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ ПАРИЖ»

Бернар не закінчив фразу. Зібравшись назвати одного зі своїх знаменитих сучасників, він завагався між багатьма іменами. Він знизав плечима й провадив:

— Я невиразно відчуваю в собі надзвичайні прагнення, внутрішнє хвилювання, пориви, незбагненне збудження, які я не прагну зрозуміти, за якими не прагну спостерігати, боячись перешкодити їм виникати. Ще зовсім недавно я невтомно намагався аналізувати себе. Я мав звичку постійно розмовляти сам із собою. А тепер, навіть якби я цього хотів, я більше не можу. Ця манія урвалася несподівано, і я навіть цього не помітив. Я думаю, що цей монолог, цей «внутрішній діалог», як казав наш професор, включав у себе певне роздвоєння, на яке я став неспроможний від того дня, коли почав любити когось іншого, крім самого себе, любити більше, ніж самого себе.

— Ти говориш про Лору, — сказав Олів’є. — Ти й досі любиш її, як і раніш?

— Ні, — сказав Бернар. — Усе більше й більше. Мені здається, що така властивість любови — ніколи не залишатися тією самою. Бути змушеною посилюватися, щоб не ослабнути. І що саме це відрізняє її від дружби.

— Але й дружба може ослабнути, — зауважив Олів’є зі смутком у голосі.

— Я думаю, що дружба не знає таких крайностей.

— Скажи-но... Ти не розсердишся, якщо я запитаю тебе про щось?

— Запитай — тоді знатимеш.

— Бо мені дуже не хотілося б тебе розгнівати.

— Якщо ти залишиш свої запитання при собі, я розгніваюся ще дужче.

— Я хотів запитати, чи відчуваєш ти до Лори.. жадання?

Бернар несподівано зробився дуже серйозним.

— Ти це запитуєш тому, що ти... — почав він. — Так от, старий, розумієш, зі мною відбувається щось дивовижне, річ у тому, що я взагалі перестав відчувати будь-які жадання, після того як познайомився з нею. Колись, ти ж пам’ятаєш, я спалахував пристрастю по двадцять разів до двадцятьох жінок, які стрічалися мені на вулиці (і саме така велика кількість і перешкоджала мені обрати якусь одну), а тепер мені здається, я ніколи не зможу більше сприймати іншу форму краси, аніж її краса; здається, я вже ніколи не зможу полюбити інше чоло, інші губи, інший погляд, аніж її чоло, її губи, її погляд. Але я відчуваю до неї глибоку пошану й біля неї всяка плотська думка здається мені нечестивою. Я думаю, що помилявся стосовно себе, і що моя природа дуже цнотлива. Завдяки Лорі мої інстинкти стали витонченими. Я відчуваю в собі великі невикористані сили. Я хотів би їх задіяти. Я заздрю ченцеві-картезіанцю, який підпорядковує свою гордість правилам ордену; я заздрю кожному, кому кажуть: «Я покладаюся на тебе». Я заздрю солдатові... Або радше, ні, я не заздрю нікому; але моя внутрішня розтривоженість пригнічує мене, і я прагну дисциплінувати її. Це так, ніби я відчуваю в собі стиснену пару, вона може вихоплюватися з мене зі свистом (у формі поезії), штовхати поршні, крутити колеса; або навіть вибухнути й рознести машину на друзки. Ти знаєш, через яку дію, як мені іноді здається, я міг би виразити себе найліпше? Це... О я добре знаю, що не накладу на себе руки; але я чудово розумію Дмитра Карамазова, коли він запитує у свого брата, чи той розуміє, що можна заподіяти собі смерть у пориві ентузіазму, через надмір життя... через вибух життя.

Незвичайне сяйво струменіло з усього його єства. Як він добре говорив! Олів’є милувався ним у якомусь екстазі.

— Я теж, — боязко промурмотів він, — я теж розумію, що можна накласти на себе руки; але це може статися лише після того, як ти пережив таку сильну радість, що все подальше життя перед нею блідне; таку радість, що спонукає тебе подумати: «Цього досить, я задоволений, більше ніколи я не...»

Але Бернар його не слухав. Він замовк. Який сенс говорити в порожнечу? Небо знову потемніло для нього. Він дістав свого годинника:

— Мені пора. То ти кажеш, сьогодні ввечері... О котрій годині?

— О, я думаю, що о десятій ще буде не пізно. Ти прийдеш?

— Прийду. І спробую привести Едуара. Але ти ж знаєш: він не дуже любить Пасавана. А літературні зібрання вкидають його в смертельну нудьгу. Якщо ми прийдемо, то тільки, щоб побачитися з тобою. Скажи, я не зможу знову з тобою зустрітися, після своєї латини?

Олів’є відповів не відразу. Він у розпачі згадав, що пообіцяв Пасаванові зустрітися з ним у майбутнього друкаря «Авангарду», о четвертій. Чого він тільки не віддав би, аби бути вільним!