Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА СААС-ФЕ»

Бернар спочатку подивився на почерк. Як він і боявся, лист був від Фелікса Дув’єра. Якусь мить він тримав листа в руці, не читаючи його; він підвів погляд на Лору. Вона плакала. У ту хвилину Бернар відчув, як щось обірвалося в його серці, обірвався один із тих потаємних зв’язків, які прив’язують кожного до самого себе, до свого егоїстичного минулого. Потім він прочитав:

«Моя люба Лоро!

В ім’я маленької дитини, яка має народитися і яку я присягаюся любити не менше, ніж якби я був її батьком, я заклинаю тебе повернутись додому. Не думай, що ти почуєш від мене бодай одне докірливе слово. Не звинувачуй себе занадто, бо від цього мучуся і я сам. Не затримуйся. Я чекаю тебе всією своєю душею, яка тебе обожнює і падає перед тобою навколішки».

Бернар сів на підлогу, перед Лорою, але він не дивився на неї, коли запитав:

— Коли ви одержали цього листа?

— Сьогодні вранці.

— Я думав, він нічого не знає. Ви йому написали?

— Так, я в усьому йому призналася.

— Едуар про це знає?

— Ні.

Бернар мовчав якийсь час, опустивши голову; потім, знову обернувшись до неї, спитав:

— І... що ви збираєтеся робити тепер?

— Ви справді мене про це запитуєте?.. Повернуся до нього. Моє місце поруч із ним. Саме з ним я повинна жити. Ви це знаєте.

— Атож, — сказав Бернар.

Запала довга мовчанка. Потім Бернар сказав:

— Ви й справді вірите в те, що можна любити дитину іншого так, ніби це твоя власна дитина?

— Я не знаю, чи в це вірю. Але я на це сподіваюся.

— Щодо мене, то я в це вірю. Навпаки, я не вірю в те, що так по-дурному називають «голосом крови». Атож, я переконаний, що цей знаменитий голос не більше як міф. Я читав, що в деяких племен островів Океанії існує звичай усиновлювати чужих дітей і що цих усиновлених дітей нерідко люблять більше, ніж інших. У тій книжці було застосовано вираз, я добре це пам’ятаю, «плекають більше». А знаєте, що я думаю тепер? Я думаю про те, що той, хто замінив мені батька, ніколи ані сказав, ані зробив чогось такого, що дало б підстави запідозрити, що я його несправжній син; що я збрехав, коли написав йому, — а я це справді зробив, — що я завжди відчував різницю; що, навпаки, він віддавав мені певну перевагу, яку я навіть дуже відчував, і тому моя невдячність до нього уявляється мені особливо огидною; що я повівся в стосунку до нього недобре. Лоро, ви мені друг, і я хотів би вас запитати... Як ви вважаєте, чи повинен я попросити в нього пробачення, повернутися до нього?

— Ні, — сказала Лора.

— Чому? Якщо ви повертаєтеся до Дув’єра...