Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА СААС-ФЕ»

— Я вважаю, що не було потреби залякувати його з метою вилікувати. Зміна способу життя, спричинена смертю батька, безперечно, була б достатнім струсом, щоб відвернути його увагу, а від’їзд із Варшави в цілком природний спосіб визволив би його з-під впливу приятеля. Залякуванням ніколи не домагаються нічого доброго. Коли я довідалася, що з ним відбувалося, то, розмовляючи з ним про це й повертаючись у минуле, я присоромила його за те, що він віддавав перевагу добру уявному перед добром реальним, яке, пояснила я йому, є винагородою за наші зусилля. Я не тільки не намагалася зобразити його ваду у якнайчорніших барвах, а й пояснила йому, що це не більш як одна з форм байдикування; і я справді вважаю, що це так, що це найвитонченіша, найпідступніша з таких форм...

На ці слова мені пригадалися кілька рядків із Ларошфуко, які я захотів їй прочитати і хоча я міг процитувати їх напам’ять, я знайшов маленьку книжечку «Максим», без якої я ніколи не вирушаю в подорож. Я їй прочитав:

«З усіх пристрастей нам найменш відома пристрасть до байдикування; вона найпалкіша і найшкідливіша серед них, хоча її насильницька дія зовсім невідчутна, а та шкода, якої вона завдає, дуже добре прихована... Відпочинок байдикування — це потаємні чари душі, яка раптово гасить у собі найпалкіші пориви та відмовляється від цілей, що їх домагалася з великою наполегливістю. І нарешті, щоб дати справжнє уявлення про цю пристрасть, треба сказати, що пристрасть до байдикування, це як блаженство душі, що втішає її за всі її втрати і замінює для неї все можливе добро».

— Ви вважаєте, — сказала мені тоді Софроницька, — що Ларошфуко, коли це писав, мав на увазі те, про що ми говорили?

— Це можливо, але я так не думаю. Наші класичні автори надають нам багаті можливості для найрозмаїтіших інтерпретацій. Точність їхньої думки викликає тим більший захват, що не претендує на однозначність.

Я попросив її показати той знаменитий талісман Бориса. Вона сказала мені, що в неї його вже немає, що вона віддала його одному чоловікові, який зацікавився Борисом і попросив її дати йому щось на пам’ять про нього.

— То був такий собі пан Струвілов, з яким я тут познайомилася незадовго до вашого приїзду.

Я сказав Софроницькій, що бачив це прізвище в реєстраційному журналі готелю, що колись я знав одного Струвілова, і мені цікаво було б знати, чи це той самий. Коли вона описала мені його, сумнівів у мене не залишилося; але вона не могла розповісти про нього нічого такого, що задовольнило б мою цікавість. Я лише довідався від неї, що він був дуже люб’язний, дуже послужливий, що він здався їй дуже розумним, але трохи ледачим, «якщо мені дозволено буде так висловитись», додала вона, засміявшись. Я, у свою чергу, розповів їй те, що знав про Струвілова, а це спонукало мене розповісти також про пансіон, де ми з ним зустрілися, про батьків Лори (яка зі свого боку розповіла їй чимало про себе) і нарешті про старого Лаперуза, про ті узи споріднености, які прив’язували його до Бориса і про те, що я пообіцяв йому, коли ми розлучилися, привезти йому цього хлопчика. А що Софроницька раніше сказала мені, що для Бориса буде не дуже добре, якщо він і далі житиме зі своєю матір’ю, то я запитав:

— А чом би вам не оселити його в пансіоні Азаїсів?

Запропонувавши їй цей варіант, я передусім думав, якою великою радістю для його діда буде знати, що Борис живе зовсім поруч, у його друзів, де він зможе бачитися з ним, коли йому заманеться. Але я не був певен, що самому хлопчикові там буде добре. Софроницька сказала мені, що подумає. А загалом, її дуже зацікавило все те, що я їй розповів.

Софроницька не перестає повторювати, що малий Борис одужав; це одужання має підтвердити дієвість її методу; але я боюся, вона трохи випереджає події. Природно, я хотів би з нею погодитися. І я готовий визнати, що посіпування обличчя показового каяття, затримки в мові майже зникли в нього. Але мені здається, його хвороба лише сховалася в найглибший закутень його єства, ніби втікаючи від доскіпливого погляду лікаря, і цього разу вона проникла в саму його душу. Так само як раніш на зміну онанізмові прийшли нервові припадки, ці останні тепер поступилися якомусь невидимому трансу. Правду кажучи, Софроницька таки дещо стривожена, вона бачить, що Борис, за прикладом Броні, підпав під чари якоїсь дитячої містики. Вона надто прониклива, аби зовсім не розуміти, що це нове «блаженство душі», якого прагне нині Борис, не дуже, зрештою, відрізняється від того, яке спочатку вона намагалася створити за допомогою штучних засобів, і яке, хоч воно й менше коштує і завдає організмові меншої шкоди, вимагає, проте, від нього не менших зусиль для своєї реалізації. Та коли я їй говорю про це, вона відповідає мені, що такі душі, як у Бориса та в Броні, не можуть обійтися без якоїсь химеричної поживи, і якщо цю поживу в них відібрати, то Броня впаде в розпач, а Борис скотиться до вульгарного матеріалізму. Крім того, вона вважає, що вона не має права руйнувати довіру цих маленьких людей і хоч їхня віра й здається їй оманою, вона прагне бачити в ній сублімацію ницих інстинктів, високе благання, стимул, збереження та мало що іще?.. Сама не вірячи в догмати Церкви, вона вірить у ефективність віри. Вона з хвилюванням говорить про побожність цих двох дітей, які читають удвох Апокаліпсис і впадають в екстаз, і розмовляють з янголами, які накривають їхні душі білим саваном. Як і кожна жінка, вона сповнена суперечностей. Але вона має слушність: я аж ніяк не можу вважати себе ані містиком... ані навіть ледарем, схильним до байдикування. Я покладаю великі надії на атмосферу, яка панує в пансіоні Азаїсів та в Парижі, і сподіваюся, що вона навчить Бориса трудитися, а це вилікує його від пошуків «уявного добра». Його здоров’я залежить передусім від цього. Мені здається, що Софроницька схиляється до думки довірити його мені; але, звичайно ж, вона проведе його до Парижа, прагнучи простежити за тим, як він улаштується в пансіоні Азаїсів і в такий спосіб заспокоїти матір, чию згоду вона, безперечно, має одержати».

VI

Існують певні вади, які, коли їх задіяти, сяють яскравішим світлом, ніж сама доброчесність.

Ларошфуко

«Любий друже!

Насамперед, хочу тобі похвалитися, що свій іспит на бакалавра я склав успішно. Але це не так важливо. Мені випала унікальна нагода вирушити в подорож. Певний час я вагався; та коли прочитав твого листа, то відразу вхопився за цю можливість. Моя мати спершу виявила легкий спротив; але його швидко здолав Венсан, що виявив розуміння, якого я від нього не сподівався. Я не можу повірити, що за тих обставин, про які ти згадуєш у своєму листі, він повівся по-хамському. Ми маємо, в нашому віці, прикру схильність судити людей надто суворо й засуджувати їх без права на оскарження. Багато вчинків здаються нам гідними осуду, навіть відразливими, лише тому, що ми недосить розуміємо їхні мотиви. Венсан не міг... Але це завело б мене надто далеко, а я маю багато чого розповісти тобі.

Знай, що ти зараз читаєш листа від головного редактора нового журналу, який має назву «Авангард». Після певних роздумів я погодився взяти на себе ці обов’язки. Граф Робер де Пасаван визнав мене гідним узятися за цю справу. Саме він організував цей журнал, але він не дуже хоче, щоб про це знали, й на обкладинці вказано лише моє прізвище. Перший номер ми збираємося видати в жовтні, спробуй надіслати мені для нього який-небудь матеріал; мені було б дуже прикро, якби твоє прізвище не стояло поруч мого у змісті нашого першого номера. Пасаванові хотілося б, щоб у цьому номері з’явилося щось дуже вільнодумне й гостре, бо він вважає, що найбільш прикрий докір, який можуть закинути новому журналу, це звинувачення в надмірній цнотливості. Я цілком приєднуюся до цієї думки. Ми говорили про це багато. Він попросив мене підготувати такий матеріал і запропонував мені досить ризикований сюжет короткої новели. Мені не дуже хочеться її писати, з огляду на мою матір, якій це може завдати прикрости, але з цим доведеться змиритися. Як каже Пасаван: чим ти молодший, тим менше компрометує тебе скандал.

Я пишу тобі з Віддзавоне. Віддзавоне — крихітне село, розташоване на схилі однієї з найвищих гір Корсики, сховане в густому лісі. Готель, у якому ми мешкаємо, стоїть досить далеко від села і править туристам за той пункт, із якого починаються їхні екскурсії. Ми перебуваємо тут лише кілька днів. Спочатку ми були оселилися в одній корчмі, неподалік від прегарної затоки Порто, абсолютно пустельної, куди ми спускалися вранці купатись і де можна було відпочивати цілий день. Там було чудово; але стало дуже спекотно, й нам довелося перебратися вище в гори.

Пасаван — чарівний товариш; він анітрохи не хизується своїм титулом; він хоче, щоб я називав його Робером, а для мене він винайшов нове ім’я — Оливко. Правда ж, звучить чудово? Він робить усе для того, щоб я забув про свій вік і мушу визнати, йому це вдасться. Моя мати трохи боялася відпускати мене з ним, бо ж вона майже не знала його. Я вагався, не бажаючи засмучувати її. Перед тим як одержати твого листа, я вже навіть майже відмовив Роберові. Але Венсан умовив матір, а твій лист відразу додав мені сміливости. Останні дні перед від’їздом ми ходили по магазинах. Пасаван такий щедрий, що пропонував усе купити для мене за свої гроші, і я знову й знову мусив відмовлятися. Але мій одяг здавався йому надто жалюгідним — мої сорочки, краватки, шкарпетки, ніщо з моїх речей йому не подобалося, і він знай повторював, що якщо я маю прожити якийсь час у його товаристві, то йому буде вельми прикро бачити, що я вдягнений не так як годиться, тобто не так, як подобається йому. Усі наші покупки, природно, доставлялися на його адресу, щоб не турбувати мою матір. Сам він відзначається вишуканою елегантністю; та головне, він має дуже добрий смак, і багато речей, які здавалися мені цілком прийнятними, сьогодні я терпіти не можу. Ти навіть не уявляєш, як мені цікаво було з ним у постачальників. Він такий дотепний! Я розповім тобі про один випадок. Ми пішли до Брентано, де він віддав у ремонт свою авторучку. За ним стояв англієць величезного зросту, який хотів пройти поза чергою, а що Робер відштовхнув його досить грубо, то він щось забелькотів на його адресу; Робер обернувся й дуже спокійно йому сказав:

— Ви даремно марнуєте свої зусилля. Я не розумію англійської мови.