Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША ПАРИЖ»

— А далеко до нього звідси?

— Не так далеко, щоб я не зміг туди поїхати, як буде треба.

— Що? Ви це зробите?.. — Яка ж ви добра людина! — сказав мені він. — Бо я вже надто старий, щоб кудись їхати. А потім я не зміг би, через його матір... А проте мені здається, що я... — Він завагався, шукаючи потрібні слова й нарешті сказав: — ... що я все ж таки поїхав би туди, якби знав, що зможу його побачити.

— Мій бідолашний друже... Я зроблю все, що в людській спромозі, аби допомогти вам туди поїхати. Ви побачите малого Бориса, я вам обіцяю.

— Дякую... Дякую...

Він конвульсивно стиснув мене в обіймах.

— Але пообіцяйте мені не думати більше про...

— О, це зовсім інше, — урвав він мене різко. І відразу змінив тему, щоб я далі не наполягав чи просто, щоб відвернути мою увагу: — Уявіть, що якось мати одного з моїх колишніх учнів хотіла повести мене в театр! Десь близько місяця тому. То була вранішня вистава в Комеді-Франсез. Я не відвідував театру більш як двадцять років. Ставили «Ернані» Віктора Гюґо. Ви ж знаєте цю п’єсу? Актори грали дуже добре, як мені здалося. Глядачі були в захваті. Щодо мене, то я страждав неймовірно. Якби чемність не втримувала мене на місці, я б там ніколи не залишився... Ми сиділи в ложі. Друзі намагалися заспокоїти мене. Я звертався до публіки з німим запитанням: «О, як ви можете? Як ви можете?»

Не зрозумівши відразу, про що він каже, я запитав:

— Вам здалося, що актори грають жахливо?

— Мабуть, що так. Але як вони сміють показувати на сцені таку бридоту? А глядачі аплодували. А в залі сиділи діти; діти, чиї батьки привели їх туди, добре знаючи, про що розповідається в п’єсі... Це просто жах. І вони ставлять таке в театрі, який утримує держава!

Обурення цього достойного чоловіка насмішило мене. Я ледве стримував сміх. Я заперечив йому, що не може бути драматичного мистецтва, в якому не зображували б гру пристрастей. У свою чергу, він заперечив мені, що гра пристрастей може подати дуже поганий приклад. Якийсь час наша суперечка тривала в такому ключі. А потім мені спало на думку порівняти цю патетичну подію з вибухом духових інструментів у грі оркестру:

— Згадайте, наприклад про вступ тромбонів, яким ви так захоплюєтеся, в одній із симфоній Бетховена...

— Але ж я зовсім не захоплююся цим вступом тромбонів! — вигукнув він мало не з люттю. — Чому я повинен захоплюватися тим, що вселяє мені тривогу?

Він тремтів усім тілом. Обурення, майже ворожість, які прозвучали в його голосі, приголомшили мене, і, схоже, він сам був здивований, бо повів далі вже значно спокійнішим голосом:

— А чи ви помітили, що всі зусилля новітньої музики спрямовані на те, щоб зробити стерпними, навіть приємними певні акорди, які раніше здавалися нам неприйнятними?

— Саме так, — відповів я. — Усе, в кінцевому підсумку, має злитися в одній гармонії.

— У гармонії! — повторив він, стенувши плечима. — Я не бачу в цьому нічого, крім звикання до зла, до гріха. Чутливість притупляється; чистота тьмяніє; людина вже не реагує з такою живою радістю; вона лише терпить, приймає...

— Вас послухати, то виходить, що й дитину не можна відривати від материнських грудей.

Але він правив своєї, не слухаючи мене.