Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША ПАРИЖ»

— Вертаймося. Я змерзла, — несподівано сказала Ліліан.

Леді Ліліан сіла поруч із шофером, щоб трохи захиститися від холоду лобовим склом. У глибині відкритого автомобіля двоє чоловіків розмовляли між собою. Протягом майже всієї вечері Робер зберігав мовчанку, слухаючи Венсана, але тепер настала його черга.

— Такі риби, як ми, старий, агонізують у стоячій воді, — сказав він спочатку, ляснувши свого друга по плечу.

Він дозволяв собі, у своїх взаєминах із Венсаном, певну фамільярність, але фамільярносте з боку Венсана терпіти не став би. Та, зрештою, Венсан і не був до цього схильний.

— Ваше красномовство, щоб ви знали, справило на мене велике враження. Який чудовий був би з вас лектор! Слово честі, ви повинні покинути медицину. Я справді не можу уявити собі, як ви виписуєте проносне і доглядаєте хворих. Ви гідні того, щоб очолити кафедру порівняльної біології або щось таке в цьому дусі, повірте мені...

— Я вже думав про це, — сказав Венсан.

— Ліліан повинна влаштувати вам таку кафедру, зацікавивши вашими дослідженнями свого друга, принца Монако, який на цьому знається... Я повинен поговорити з нею.

— Вона мені вже про це казала.

— У такому разі, я не маю змоги зробити вам послугу, — сказав він, удаючи роздратування. — А я ж саме збирався просити про послугу вас.

— Що ж тоді моя черга бути для вас корисним. Ви, певно, думаєте, що я маю коротку пам’ять?

— Як? Ви досі думаєте про ті п’ять тисяч франків? Але ж ви мені їх повернули, друже! Ви більш нічого мені не винні, хіба що трохи дружби. — Він сказав це майже ніжним тоном, поклавши руку на лікоть Венсана. — Саме до цього почуття дружби я й хочу звернутися.

— Я слухаю, — сказав Венсан.

Але Пасаван раптом вигукнув, перекинувши своє нетерпіння на Венсана:

— Як ви квапитеся! Ми тут, у Парижі, маємо з вами досить часу, я сподіваюся.

Пасаван мав особливу здатність переключити на іншого свій власний настрій і те, від чого йому хотілося б відректися. Потім, здавалося, змінив тему, як роблять ті ловці форелі, які, боячись сполохати здобич, закидають волосінь дуже далеко, після чого непомітно її підводять.

— До речі, дякую вам, що прислали до мене брата. Я боявся, ви про це забудете.

Венсан зробив невиразний жест. Робер провадив:

— Чи бачили ви його потім? Тоді дивно, чому ви досі не запитали мене про наслідки тієї розмови. Схоже, вам до цього байдуже. Ви абсолютно не цікавитеся своїм братом. Що думає Олів’є, що він відчуває, ким він є і ким би хотів бути — вас аніскілечки не турбує...

— Ви мені докоряєте?

— Та ні, чорт забирай. Я просто не розумію вашої апатії і вважаю її неприпустимою. Коли ви захворіли й поїхали лікуватися до По, це ще можна зрозуміти. Ви мусили думати тоді лише про себе. Егоїзм був складовою лікування. Але тепер... Подумайте лишень, ви маєте поруч себе цю юну тремтливу істоту, цей розум, який перебуває в стані пробудження, сповнений обіцянок, юний розум, якому вкрай потрібна порада, потрібна підтримка...