Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША ПАРИЖ»

— Аніж я, приміром? — кинув Венсан.

— Що, проте, не перешкоджає мені бути вашим найліпшим другом, ви ж самі бачите.

— І це те, що в Парижі називають витонченою дотепністю, — сказала Ліліан, підходячи до них. — Стережіться, Робере: нема нічого такого, що швидко не зношувалося б.

— Заспокойтеся, моя люба; слова зношуються лише тоді, коли надрукуєш їх на папері!

Вони посідали в машину й поїхали. А що їхня розмова й далі була вельми дотепною, то мені немає сенсу переказувати її тут. Вони сіли за стіл на терасі готелю, що виходила в сад, який ніч, наближаючись, заповнювала густою темрявою. Розмова в сутінках ставала все більш і більш млявою, і зрештою, заохочуваний Ліліан та Робером, говорив тільки Венсан.

XVII

— Я більше цікавився б тваринами, якби менше цікавився людьми, — сказав Робер.

— Можливо, ви так думаєте тому, що, на вашу думку, люди дуже відрізняються від них, — відповів йому Венсан. — Але немає жодного великого відкриття в зоотехніці, яке не знайшло б відлуння в пізнанні людини. Ці галузі досліджень дуже тісно взаємопов’язані; і я певен, що для письменника, який вважає себе тонким психологом, але відвертає погляд від явищ природи й залишається байдужий до її законів, це ніколи не минає безкарно. У «Журналі» Ґонкурів, який ви давали мені почитати, я натрапив на розповідь про відвідини галерей природничої історії Ботанічного Саду, де ваші чарівні автори нарікають на те, що Природа або Добрий Бог мають надто бідну уяву. У цьому вбогому блюзнірстві знайшли свій вираз уся тупість та обмеженість їхнього куцого розуму. Навпаки, яке чудове розмаїття пропонує нам природа! Здається, що вона по черзі випробувала всі способи підтримувати життя, рухатися, використала всі можливості, які дозволила їй матерія та її закони. Яку мудрість відкриваємо ми, простежуючи на підставі вивчення палеонтологічних решток, як вона з плином часу відмовлялася від певних напрямків розвитку, нераціональних та неелеґантних! Яка економія характерна для певних форм, що змогли вижити! Споглядання таких успішних форм пояснює мені, чому були знехтувані інші. Навіть ботаніка може багато чого нас навчити. Коли я роздивляюся гілку дерева, я відкриваю, що в пазусі кожного з її листочків причаїлася брунька, спроможна наступного року розвинутися в нову гілочку. Коли я спостерігаю, що з багатьох бруньок мають змогу розвинутися щонайбільше дві, прирікаючи на відмирання самим процесом свого зростання всі інші, я не можу утриматися від думки, що те саме діється і з людиною. Бруньки, які природно розвиваються, це завжди бруньки кінцеві, тобто ті, які найбільше віддалені від родинного стовбура. Лише зрізання або згинання, затримуючи сік, дає йому силу оживити бруньки, близькі до стовбура, які перебувають у стані сплячки. І саме в такий спосіб примушують плодоносити найменш продуктивні види рослин, які не давали б нічого крім листя, коли б їм було дозволено рости й розвиватися, як вони того забажають. О, яка це чудова школа — фруктовий сад! І яким чудовим учителем часто буває садівник! Нерідко ми здобуваємо ліпшу науку, хоч як мало уваги приділяємо таким спостереженням, на птахарні, собакарні, в акваріумі, в крольчатнику або у хліві, аніж із книжок, і навіть, повірте мені, в людському суспільстві, де всі знання більш або менш ускладнені.

Потім Венсан заговорив про селекцію. Він розповів про узвичаєний метод, до якого вдаються ті, хто хоче мати найкращий урожай, відбираючи для посіву найсильніші екземпляри, розповів і про фантазію одного сміливого садівника, який з нелюбови до рутини або, навіть можна сказати, прагнучи кинути виклик законам природи, навпаки відібрав найслабші особини й виростив небачено гарні квіти.

Робер, який спочатку слухав одним вухом, як людина, що не чекає нічого, крім занудної й пустої балаканини, більше не намагався уривати Венсана. Його увага приводила в захват Ліліан як знак високої оцінки її коханця.

— Ти маєш розповісти нам, — сказала йому вона, — те, що якось розповідав мені про риб та про те, як вони пристосовуються до солоности моря... Адже ти розповідав саме про це, чи не так?

— За винятком певних регіонів, — почав Венсан, — солоність морської води приблизно однакова. І морська фауна, як правило, мусить витримувати лише дуже слабкі її варіації. Але й ті регіони, про які я згадав, населені багатьма живими створіннями. Там або відбувається сильне випаровування, що зменшує відносну кількість води в стосунку до кількосте соли, або, навпаки, постійний приплив прісної води розбавляє сіль і, так би мовити, опріснює море — йдеться про зони, розташовані поблизу від впадіння великих річок або від таких потужних морських течій, як та, що її ми називаємо Ґольфстримом. У таких регіонах морські істоти, які ми називаємо стеногалінними, слабнуть і гинуть; а що, ослабнувши, вони втрачають спроможність захищатися проти істот, які ми називаємо евригалінними, то вони неминуче стають їхньою здобиччю, таким чином евригаліни живуть переважно біля впадіння в море великих потоків, де щільність води змінюється, спричиняючи агонію стеногалінів. Отже, ви зрозуміли, що стено — це ті риби, які можуть існувати лише в умовах постійної солоносте. Тоді як еври...

— Не потребують багато соли... — урвав його Робер, який приміряв кожну думку до своїх уявлень і брав із теорії лише те, що міг використати для власного вжитку.

— Більшість із них — люті хижаки, — пояснив Венсан.

— Я ж тобі казала, — що це цікавіше за будь-який роман! — у захваті вигукнула Ліліан.

Венсан, що весь змінився, залишався нечутливим до свого успіху. Він був надзвичайно поважний і вів далі тихим голосом, ніби розмовляв із самим собою:

— Найдивовижнішим відкриттям останнього часу — принаймні тим, яке найбільше мене вразило, — було відкриття органів фосфоресценції у глибоководних створінь.

— О, розкажіть нам про це, — попросила Ліліан, яка дозволила погаснути своїй сигареті й розтанути морозиву, яке їм подали.

— Вам, безперечно, відомо, що денне світло не доходить у глибини моря. Там панує непроникна темрява, і тривалий час вважалося, що в тих морських безоднях не існує життя. Але потім, за допомогою всіляких драг, із тих глибин стали витягувати чимало дивних істот. Спочатку вважалося, що вони сліпі. Яка потреба мати органи зору в тій непроглядній темряві? Звичайно ж, вони не мають очей і не можуть їх мати. Та коли стали досліджувати їх, то з величезним подивом з’ясували, що в деяких очі були; і що майже всі вони їх мали, а на додачу в них були ще й надзвичайно чутливі вусики. Навіщо ж їм очі, дивувалися дослідники, — щоб нічого ними не бачити? Ті очі були чутливими — але чутливими до чого?.. І нарешті відкрили, що кожне з цих створінь, яких спочатку вважали сліпими, викидає й випромінює перед собою і навкруг себе своє власне світло. Кожне з них світиться, сяє, промениться. Коли вночі їх витягували з безодні й витрушували на палубу корабля, ніч відступала. Її осявали рухливі, мерехтливі, різнобарвні вогники, обертові прожектори, сузір’я, розсипи самоцвітів, із сяйвом яких ніщо не могло зрівнятися, — так розповідають ті, кому пощастило бачити це чудо.

Венсан замовк. Вони довго мовчали.