Розділ «Частина друга»

Двері відчинилися знову, вони почули вічне й безугавне гухкання басів, і захват ослабнув. Калле розтулив рота і перевів подих. Пістолет знову був спрямований на нього, і треба було рухатись далі коридором.

Калле наказано було увійти в одну з порожніх репетиційних зал і сісти на підлогу, спиною до радіатора. Він сидів не рухаючись і дивився на бас-барабан з написом «Відчайдушна Молодь», а хлопець тим часом прив’язував його до радіатора довгим чорним кабелем. Не було жодного сенсу опиратись – нападник не мав наміру його вбивати, інакше він був би вже мертвий. А за гроші й наркотики він зможе розрахуватись. Звісно, він змушений буде сплачувати з власної кишені, але найбільше його тривожило те, як пояснити Вірі, що в найближчому майбутньому не буде поїздок на шопінґ по шикарних містах світу. Хлопець підібрав з підлоги дві гітарні струни і грубішою обв’язав йому голову на рівні перенісся, а тоншою – навколо підборіддя. Він, мабуть, прив’язав струни до радіатора позаду Калле: той відчував, як метал тоншої струни вгруз йому в шкіру і тиснув на нижні ясна.

– Поворуши головою, – наказав хлопець.

Він мусив кричати через оглушливу музику з сусідніх приміщень. Калле спробував покрутити головою, але гітарні струни тримали дуже жорстко.

– Отак.

Хлопець поставив на стілець електричний вентилятор, увімкнув його і спрямував в обличчя Калле. Струмінь повітря вдарив в обличчя, і Калле заплющив очі. Він відчув, як піт висихає на його шкірі. Коли він знову розплющив очі, то побачив, що хлопець поставив пакет з одним кілограмом незмішаного «супербою» на стілець перед вентилятором і натягнув свою фуфайку до очей, захищаючи ніс і рот. Якого дідька він робить? Тоді Калле зауважив уламок скла.

Неначе якась холодна рука стисла його серце.

Він знав, що тепер має статись.

Хлопець змахнув уламком скла. Калле скам’янів. Кінчик скла розсік пластиковий пакет, пакет розчахнувся, і наступної миті повітря наповнила хмара білого порошку. Порошок набивався Калле в очі, рот і ніс. Він міцно стулив рота. Але рефлекторно закашлявся. Він знову стулив рот. Відчув гіркий смак порошку, що налип на слизові оболонки, відчув поколювання і печіння: наркотик проникав у його кров.

Фотографія Пелле з дружиною була встромлена на приладовій панелі ліворуч, між кермом і дверима. Пелле провів пальцем по гладенькій масній поверхні. Він повернувся на своє звичайне місце в Ґамлебюен, але, схоже, тільки марнував тут час: тиха літня пора, і виклики, що миготіли на екрані дисплея, надходили зовсім з інших кінців міста. Однак надія завжди є. Він побачив, як якийсь чоловік вийшов з воріт старої фабрики. Він ішов швидко, вигляд мав зосереджений і, з усією очевидністю, мав кудись їхати. Він хотів подати знак єдиному таксі на стоянці зачекати на нього, перш ніж машина рушить і поїде геть. Аж раптом він зупинився і притулився до стіни. Зігнувся. Він стояв просто під вуличним ліхтарем, тож Пелле міг ясно бачити, як вміст його шлунка виплеснувся на асфальт. Ні, він його у своє таксі точно не пустить. Хлопець присів навпочіпки і блював. З Пелле таке траплялось не раз, тож він відчував присмак жовчі в роті вже від самого споглядання такої картини. А хлопець витер рота рукавом своєї фуфайки, випростався, поправив ремінь своєї торби на плечі і рушив до Пелле. Вже коли він підійшов зовсім близько, Пелле зрозумів, що це той самий хлопець, якого він підвозив годину тому. Хлопець не мав достатньо грошей, щоб дістатись до притулку. А тепер він показує Пелле, що хоче знову кудись їхати. Пелле натиснув кнопку центрального замка і трішечки опустив скло. Він зачекав, доки хлопець підійде і спробує відчинити двері.

– Вибач, приятелю, я тебе не візьму.

– Прошу тебе…

Пелле подивився на нього. Сліди сліз на щоках. Бог знає, яке лихо його спіткало, але то вже його проблеми. Може, й справді доля була несправедливою до хлопця і йому є на що нарікати, але таксист не виживе в Осло, якщо впускатиме в свою машину чужі халепи.

– Слухай, я бачив, як тебе вивертало. Якщо ти наблюєш мені в машині, це тобі стане у тисячу крон, а мені коштуватиме цілого дня роботи. Крім того, останнього разу, коли ти брав таксі, ти вишкрібав дрібні монети з кишені. Тому я тебе не можу взяти, розумієш?

Пелле підняв скло і втупився у простір перед собою в надії, що хлопець піде своїм шляхом, не створюючи йому проблем, але був готовий рушити геть, якщо виникне така потреба. Лишенько, як болить сьогодні нога! Краєм ока він побачив, як хлопець порпається у своїй торбі, з якої він, зрештою, щось витяг і притиснув до вікна.

Пелле трохи повернув голову. То була банкнота у тисячу крон.

Пелле похитав головою, але хлопець непорушно стояв на місці. Чекав. Пелле не надто непокоївся – хлопець сьогодні ввечері, трохи раніше, не завдав йому жодного клопоту. Навпаки, замість вимагати, щоб Пелле завіз його далі, ніж вистачало суми, – як вчинила б більшість людей, кому бракує грошей, – він подякував, коли Пелле зупинився, щоб випустити його там, де показував лічильник. Подякував йому так щиро, аж Пелле відчув провину, що не довіз його до притулку, – це забрало заледве ще дві хвилини.

Пелле зітхнув і натиснув на кнопку, яка розблокувала двері.

Хлопець влаштувався на задньому сидінні.

– Дякую, дуже тобі дякую.