Розділ «Вовки Кальї ОПІР 19»

— Теж, але… Роланде, ти не міг би зайти сюди? Думаю, мені знадобиться невеличка допомога.

Стрілець замислився, потім похитав головою.

— Скринька може зачинитися. Найпевніше, так воно і буде. А разом з нею зачиняться двері. Ми застрягнемо на тому боці.

— А ти не можеш підперти ту трикляту штуку каменем, кісткою чи ще чимось?

— Ні. Це не допоможе. Куля надто могутня.

«І вона вже пробирається до тебе в душу», — подумав Едді. Роландове обличчя виглядало змученим, як тоді, коли отрута омаромонстрів просочилася в його кров.

— Гаразд, — мовив Едді.

— Повертайся якнайшвидше.

— Добре.

Коли він повернувся, Тауер уже був на місці і якось дивно на нього дивився.

— З ким ви розмовляли?

Едді відійшов убік і показав на двері.

— Ви щось бачите, сей?

Кельвін Тауер хотів було похитати головою, та потім щось змусило його придивитися уважніше.

— Мерехтіння, — сказав він нарешті. — Як гаряче повітря над сміттєспалювальною піччю. Хто там? Чи що там?

— Наразі вважаймо, що ніхто. Що це у вас у руці?

Тауер підніс річ, яку тримав, догори. Нею виявився конверт, пожовклий від старості. На ньому каліграфічним почерком було виведено слова Стефан Торен і Заповіт. А нижче йшли ті самі знаки, що й на дверях та скриньці:

«До чогось ми, схоже, підійшли», — подумав Едді.

— Колись у цьому конверті лежав заповіт мого прапрапрадіда, — розповів Кельвін Тауер. — Датований дев'ятнадцятим травня тисяча вісімсот сорок шостого року. Тепер тут лише клапоть паперу з іменем і прізвищем. Якщо ви, юначе, скажете мені, що за ім'я тут написано, я виконаю ваше прохання.

«Отже, ще одна загадка», — подумав Едді. Тільки цього разу від розгадки залежали не чотири життя, а все суще.