Розділ «Вовки Кальї ОПІР 19»

Едді був цілком упевнений, що хіміотерапія і радіація допоможуть Ааронові Діпно триматися на ногах ще принаймні чотири роки, але вважав за краще промовчати. Він подивився на двері «Мангеттенського ресторану „Пожива для розуму“» й побачив інші двері, а за ними — вхід до печери. У якому виднів силует стрільця, що сидів, схрестивши ноги, схожий на йога з коміксу. Едді замислився над тим, чи довго він там сидить і як витримує притлумлений, але шалений передзвін тодешових дзвіночків.

— Як ви гадаєте, Атлантик-Сіті це достатньо далеко? — несміливо спитав Тауер.

Почувши це, Едді Дін здригнувся. Він уявив, як дві пухкенькі вівці — пристаркуваті, але ще смачні, — потрапляють не просто до вовчої зграї, а до величезного міста, що кишить цими тварюками.

— Тільки не туди, — категорично заявив він. — Куди завгодно, але не туди.

— Як щодо Мену чи Нью-Гемпширу? Ми могли б зняти котедж на озері до п'ятнадцятого липня.

Едді кивнув. Він був міським хлопцем, тож погано уявляв, щоб на півночі Нової Англії теж водилися бандити, які носили б картаті кепки і жилети та любили наминати сендвічі з перцем і попивати «Руфіно».[56]

— Це вже краще, — сказав він. — А поки будете там, пошукайте собі адвоката.

Тауер розреготався. Едді дивився на нього, схиливши голову набік, і теж трохи всміхався. Йому завжди подобалося смішити людей, але ще більше подобалося знати, з чого, в біса, вони регочуть.

— Вибачте, — насміявшись, сказав Тауер. — Просто Аарон був адвокатом. А його сестра і двоє братів, усі молодші, і нині адвокати. Вони люблять похвалятися бланками своєї контори: мовляв, на них унікальна «шапка», ні в кого в Нью-Йорку, а можливо, навіть у всіх Штатах, такої нема. Вона містить одне-єдине слово: «ДІПНО».

— Це полегшить справу. Доручіть містерові Діпно, щоб він підготував контракт, поки ви будете відпочивати в Новій Англії…

— Ховатися в Новій Англії, — похмуро уточнив Тауер. — Відсиджуватися.

— Називайте, як заманеться, — відмахнувся Едді, — але документ підготуйте. Ви продасте ту ділянку мені й моїм друзям. Корпорації «Тет». Спочатку ми заплатимо лише один бакс, але я можу поручитися, що по завершенні в підсумку ви отримаєте гроші за реальною ринковою ціною.

Враз потік його слів увірвався. Ще коли він простягнув руку по книжку, «Доган», «Хоґан» чи як там її, то помітив, як на обличчі Тауера проступив вираз жадібної неохоти. Неприємним його робила прихована дурість… а по суті, не така вже й прихована. Господи, він надумав опиратися. Після всього, що сталося, він надумав чинити опір. А чому? Та тому що він справді посмітюх!

— Кел, ви можете мені довіряти, — запевнив Едді, розуміючи, що не в цьому річ. — Я ручаюся. Послухайте мене. Послухайте, прошу.

— Я про вас нічого не знаю. Ви прийшли з вулиці…

— …і врятував вам життя, не забувайте.

Обличчя Тауера набуло затятого виразу.

— Вони не збиралися мене вбивати. Ви самі це сказали.

— Вони хотіли спалити ваші книги. Ваші найцінніші книги.

— Ні, не найцінніші. А ще то міг бути блеф.