Розділ «Вовки Кальї ОПІР 19»

— Саме так. І непогано було б начепити сонячні окуляри, і звісно, якщо погода не буде хмарною, бо в такому разі він виглядатиме щонайменше дивно. Напис нехай зробить чорним фломастером. Про художню цінність дбати не треба. Хай підійде до паркана, наче для того, щоб прочитати оголошення, запише номер і швидко йде. І, заради Бога, скажіть, щоб не напартачив.

— А як ви нас знайдете у містечку з тим поштовим індексом?

Едді подумав про Тука і їхню бесіду з фолькен на веранді, коли кожен охочий міг підійти й про щось спитати.

— Підіть до місцевого універсального магазину. Побалакайте там з людьми, розкажіть усім, кому цікаво, що ви приїхали писати книжку чи картини, що зображатимуть пастку для омарів. Я знайду вас.

— Гаразд. Хороший план. Ви, юначе, непогано впоралися з ним.

«Тому що я природжений планувальник», — подумав Едді, але вголос цього не сказав.

— Мені треба йти, — промовив він натомість. — Я вже й так затримався.

— Перш ніж ви підете, допоможіть мені дещо зробити, — сказав Тауер і заходився пояснювати, про що йому йдеться.

Поки Тауер говорив, очі Едді розширювалися. Тривала розповідь недовго. І зрештою Едді гнівно випалив:

— Це якесь лайно собаче!

Тауер повів головою в бік дверей своєї крамниці, де бачив слабке ряхтіння. Крізь нього пішоходи на Другій авеню здавалися миттєвими міражами.

— Там двері. Я зрозумів це з ваших слів. І я вірю. Дверей я не бачу, але щось там є.

— Ви божевільний. Геть з глузду з'їхали. — Хоч Едді так не вважав (а якщо й вважав, то зовсім трохи), але тепер йому ще менше подобалося, що його доля так пов'язана з людиною, яка про таке попросила. І не просто попросила — зажадала.

— Може, й так, а може, й ні, — сказав Тауер, схрестивши руки на своїх широких в'ялих грудях. Його голос був тихим, але в погляді читалася непохитність. — Хай там як, але це моя умова, інакше я не виконаю вашого прохання. Іншими словами, умова, за якої я піддамся на ваше божевілля.

— Кел, заради Бога! Я прошу лише виконати останню волю Стефана Торена. Він наказав так вчинити.

Погляд Торена не пом'якшився, очиці не забігали, як це було, коли він хотів збрехати. Навпаки, він закам'янів ще більше.

— Стефан Торен мертвий, а я живий. Я назвав вам свою ціну за те, що вам потрібно. Питання тільки в тому, чи…

— Так, так, ТАК! — вибухнув Едді й одним ковтком осушив білу рідину, що лишалася в його чашці. Потім узяв пакет і допив його, вочевидь, щоб додати собі сил. — Ходімо. Я це зроблю.

Роланд міг бачити все, що відбувалося в магазині, але розмито, неначе дивився на дно швидкоплинного струмка. Йому дуже хотілося, щоб Едді поквапився. Навіть з кулями у вухах він чув передзвін, і ніщо не в змозі було перебити жахливі запахи тодешу: то розпечений метал, то зіпсований бекон, то давній прогірклий сир, то підгоріла цибуля. Його очі сльозилися, і, можливо, це теж сприяло розмитості картинки за дверима.

Та набагато гіршим за передзвін і запахи було те, як куля мучила його хворі суглоби, породжуючи відчуття, неначе їх штрикали уламками битого скла. У здоровій лівій руці він поки що відчув лише кілька уколів, але тішити себе ілюзіями не збирався. Поки скриньку відчинено й неприкрита чорна Тринадцятка випромінює свою силу, біль тільки дужчатиме. Щойно віко опуститься, біль від сухого крутія може трохи ослабнути, але Роланд не думав, що відпустить повністю. І це, можливо, були тільки квіточки.