Розділ «Вовки Кальї ОПІР 19»

— І в котрій з них ти хочеш сховати дітей? Її видно звідси?

— Взагалі-то так. — Роланд витяг свій єдиний револьвер і показав ним на шахту. — Подивися вище прицілу.

Едді побачив глибоку розколину, що звивалася у формі нерівної подвійної літери S. У ній клубочилися оксамитові тіні, й Едді подумав, що її дно бачило промені сонця нечасто, щонайбільше на півгодини у розпал дня. Далі на північ розколина врізалася в масивну скелю. Напевно, вхід до шахти був там, припустив Едді, але він губився у темряві. На південному сході розломина переходила в ґрунтову дорогу, що гадючилася аж до Східного шляху. А далі до самої ріки полого спускалися поля, сягаючи рисових ділянок, досі зелених, хоч уже й збляклих.

— Згадується історія, яку ти нам розповідав, — мовив Едді. — Каньйон Петлі.

— Авжеж.

— От тільки тонкоходу, який зробив би всю брудну роботу, немає.

— Так, — погодився Роланд, — Немає.

— Скажи мені правду. Ти справді збираєшся сховати дітей у тій шахті?

— Ні.

— А фолькен думають, що ти… що ми збираємося це зробити. Так вважають навіть жінки, що кидали тарілки.

— Я знаю, — сказав Роланд. — Я хочу, щоб вони так думали.

— Чому?

— Бо я вважаю, що немає нічого надприродного в тому, як Вовки знаходять дітей. А знаючи історію діда Джефордса, не думаю, що у Вовках узагалі є щось надприродне. У цьому зерносховищі завівся щур, от і все. Хтось доносить тим силам у Краї грому, які посилають Вовків.

— Тобто щури змінюються. Кожні двадцять три чи двадцять чотири роки.

— Так.

— І хто ж це? — спитав Едді. — Хто на таке здатен?

— Я не впевнений, але маю здогади.

— Тук? Це те, що передається у спадок, від батька синові?

— Едді, якщо ти відпочив, думаю, нам краще рушати далі.

— Оверголсер? Може, той тип Телфорд, схожий на телековбоя.