Розділ «Вовки Кальї ОПІР 19»

По її щоках течуть сльози. Груди здіймаються й опадають. Вона прекрасна і жахлива. Каллаген згадує Шиву, бога-руйнівника в індуїзмі. «Але в неї замало рук», — думає він і притлумлює в собі шалене бажання розреготатися.

— Їх тут нема. Тут лише я і ти, правда? І він. Він міг би одержати Нобелівську премію з літератури. Або навчати чотириста студентів щорічно впродовж тридцяти років. Міг би вплинути своїм розумом на дванадцять тисяч душ. А він лежить у лікарні з пошматованим обличчям, а на лікування його хвороби… якщо це хвороба, коли тебе ріжуть на шматки… труну й похорон підуть пожертви з його довбаного притулку.

Вона дивиться на нього, її обличчя відкрите, на губах посмішка, щоки блищать від сліз, а з носа звисають шмарклі.

— У його попередньому іншому житті, отче Каллаген, він був Вуличним янголом. Але це його останнє інше життя. Гламурно, чи не так? Я йду до кафетерію випити каву й з’їсти булку. Пробуду там близько десяти хвилин. Цього цілком вистачить для твого візиту. Зроби мені ласку: щоб тебе тут не було, коли я повернуся. Мене нудить від тебе й решти його добродійників.

Вона йде. Ті розважливі низькі підбори цокотять коридором, віддаляючись. Лише коли звук кроків стихає й залишає його наодинці з постійним пищанням апаратів, він розуміє, що тремтить усім тілом. Це не може бути біла гарячка, але відчуття таке саме, чорт забирай.

Коли з-під щільного покрову бинтів лунає голос Ровена, Каллаген мало не скрикує, Слова його друга звучать нечітко, але Каллаген розбирає їх без проблем.

— Вона сьогодні вже разів з вісім читала свою маленьку проповідь. Але вона не згадує, що того року, коли я взяв другу премію в Белуа, в конкурсі брало участь лише п’ятеро людей. Мабуть, війна геть-чисто позбавила людей поетичного дару. Як справи, Доне?

У нього погана вимова, голос скрегоче, але в тому, що це Ровен, сумніву нема. Каллаген підходить до нього і бере за руки, які лежать на ковдрі. Ровен несподівано міцно стискає його долоні.

— Що ж до роману… то був третьосортний Джеймс Джонс, і це погано.

— Як почуваєшся, Ровене? — питає Каллаген.

Тепер він сам плаче. Чортова кімната скоро попливе перед очима.

— Чесно кажучи, не дуже, — каже чоловік під бинтами. Тоді: — Дякую, що прийшов.

— Нема за що, — каже Каллаген. — Ровене, тобі щось потрібно? Що я можу для тебе зробити?

— Ти можеш триматися подалі від «Домівки», — відповідає Ровен. Його голос слабне, але руки досі стискають Каллагенові. — Їм потрібен був не я. Вони приходили по тебе. Розумієш мене, Доне? Вони шукали тебе. Весь час запитували, де ти, і під кінець я б не витримав, розповів би все. Якби знав, де ти. Але, звісно, я не знав.

Котрийсь із апаратів починає пищати частіше, частота наближається до тієї межі, коли спрацьовує сигнал тривоги. Каллаген не може цього знати, але знає. Якимось чином.

— Ровене… у них були червоні очі? Вони були вдягнені… не знаю… в довгі плащі? Схожі на тренчі. Вони приїхали на великих химерних машинах?

— Нічого подібного, — шепоче Ровен. — Їм було під тридцять, але вдягнені, як підлітки. І схожі були на підлітків. Ці хлопці виглядатимуть, як підлітки, ще років з двадцять… якщо проживуть стільки… а тоді одного дня зненацька постаріють.

«Лише пара панків. Він це має на увазі?» — думає Каллаген. Найпевніше, так і є, та це не означає, що Братів Гітлера не найняли люди закону, щоб вони виконали це завдання. Це логічно.

Навіть у газетній замітці, хоч і короткій, зазначалося, Ровен Маґрудер не був типовою жертвою Братів.

— Тримайся подалі від «Домівки», — шепоче Ровен, але Каллаген не встигає пообіцяти, бо сигнал тривоги таки спрацьовує. На якусь мить Ровенові руки стискаються, і Каллаген відчуває дух давньої енергії цього чоловіка, дикої й нестримної, яка допомагала тримати двері «Домівки» відчиненими попри те, що рахунок у банку був геть порожній, тієї енергії, що приваблювала людей, які могли робити все те, чого не міг Ровен Маґрудер.