Розділ «Чвара королів»

— Смолоскипи є, а варти нема, — кисло відповів Теон. — Зимосіч має більше гнізд для вартових, ніж я — людей, щоб у них сиділи.

— Четверо вартових поставлено на головній брамі, — мовив Чорний Лорен, — і п’ятеро ходять мурами, окрім Скіса.

Урзен почав був:

— Якби ж він засурмив у ріг…

«Ой леле, яких бовдурів я мушу при собі тримати.»

— Ану уяви собі, Урзене, що це ти тут стоїш нагорі. Тут темно і холодно. Ти чатуєш вже кілька годин, ходиш туди-сюди, чекаєш кінця своєї варти. Раптом ти чуєш якийсь шум, рушаєш у бік брами і бачиш нагорі сходів очі, що при смолоскипі блищать зеленим та золотим. Дві тіні кидаються на тебе швидше, ніж ти міг уявити. Ти схиляєш списа, коли бачиш вишкір зубів, і тут вони допадаються до тебе і шматують черево, розпанахавши шкіряний каптан, наче сирну шкуринку.

Він грубо пхнув Урзена долонею.

— І ось ти вже на спині, тельбухи висять в тебе з пупа, один зі звірів патрає тобі горлянку.

Теон схопив кощаве горло вояка, стиснув пальці та зловісно всміхнувся.

— Розкажи мені тепер: коли саме ти збирався дмухнути у свій гойданий ріг?

Він грубо відштовхнув Урзена; той сперся спиною на зубець стіни і потер горлянку. «Я мав би вколошкати звірюк того самого дня, коли узяв замок», гнівно подумав він. «Я ж бачив, як вони вбивають людей. Я знав, які вони небезпечні.»

— Треба їх наздогнати, — мовив Чорний Лорен.

— Та не в темряві ж! — Теона не втішала думка про гонитву за лютововками глупої ночі крізь ліс. Мисливці легко могли перетворитися на здобич. — Почекаємо, доки настане день. А до того я мушу побалакати з моїми вірнопідданими.

Внизу в дворі попід стінами незатишно товкся натовп чоловіків, жінок та дітей. Багатьом не дали навіть вдягтися, і вони щулилися у нічних сорочках, голі накидалися вовняними ковдрами чи кобеняками. Оточував їх тузінь залізняків зі смолоскипами у одній руці та зброєю в іншій. Дмухав поривчастий вітер, миготливе жовтогаряче світло кидало тьмяні відблиски на залізні шоломи, рясні бороди, похмурі очі.

Теон пройшов уздовж бранців туди-сюди, роздивляючись обличчя. Усі вони, як на нього, виглядали винуватими.

— Скількох немає?

— Шістьох. — Поруч став Смердюк, пахкотячи милом і розвіваючи довгим волоссям на вітрі. — Зникли обоє Старків, отой малий з болота і його сестра, дурник зі стайні та ваша дичацька молодуха.

Оша. Він підозрював її з тієї миті, коли побачив другий кухоль. «Навіщо я їй довіряв? Вона така сама дика почвара, як Аша. Ба навіть ім’я має схоже.»

— Хтось дивився, що робиться у стайнях?

— Аггар каже, усі коні на місці.