Розділ «Чвара королів»

— Хтось розумніший прикинувся б, наче не впізнає. Не те що б я повірив, та спробувати не завадило б. Що тепер мені з тобою робити? Ти знаєш про мою милу Шаю, знаєш, де вона живе. Знаєш, що я відвідую її ночами сам-один.

— Присягаюся, я нікому…

— Авжеж нікому, певна річ. Доброї тобі ночі. — Тиріон повів Шаю нагору сходами.

— Мій співець може знову ніколи не заспівати, — піддражнила вона його. — Він з ляку голос втратив.

— Трошки переляку йому не завадить. Як схопить дрижаків, то цвірінькатиме, наче пташка небесна.

Вона зачинила двері до опочивальні.

— Ти ж не заподієш йому зла, ні? — Шая запалила запашну свічку і схилилася зняти з Тиріона чоботи. — Його пісні розраджують мене ночами, коли тебе нема.

— Якби ж я міг приходити щоночі, — пожалівся він, поки Шая розтирала йому голі ноги. — Чи гарно він співає?

— Незгірш багатьох. Та гірше за деяких.

Тиріон розсунув поли її шат і сховав обличчя між її грудьми. Запах її завжди здавався йому найчистішим на світі, навіть у цьому смердючому хліві, що смів звати себе містом.

— Тримай його при собі, якщо хочеш, але далеко не відпускай. Не хочу, щоб він блукав містом і теревенив по шинках про що не слід.

— Та навіщо йому… — почала вона.

Але Тиріон закрив їй рота своїм. Досить вже балачок — зараз він потребував простої насолоди, яку знаходив між стегон Шаї. Тут його завжди чекали і завжди вітали.

Опісля він вийняв руку з-під її голови, накинув сорочку та пішов до садка. Півмісяць висріблив листя плодових дерев, сяяв на поверхні кам’яного ставка для купання. Тиріон всівся коло води. Десь справа сюрчав цвіркун, створюючи дивний затишок. «Тут так тихо й мирно», подумав він, «але чи надовго?»

Голова сама собою обернулася на раптовий сморід. Позаду в дверях стояла Шая, вдягнена у подарований ним сріблястий халат. «Кохав я діву, за зиму краснішу, з волоссям, осяйного срібла пишнішим». За нею мулявся один з жебрущих братів — огрядний чолов’яга у засмальцьованій та залатаній рясі, з грязюкою на босих ногах і мискою для милостині, підвішеній на шиї на шкіряному паску там, де септон носив би кришталя. Тхнуло від нього так, що і помийний щур би носа затиснув.

— Пан Варис просить вашої ласки, — дещо урочисто оголосила Шая.

Жебрущий брат вражено глипнув на неї. Тиріон засміявся.

— Отакої! Як це ти його впізнала, а я ні?

Шая стенула плечима.

— Та це ж він, тільки вдягнений інакше.