Розділ «Чвара королів»

— Ти надто добре мене знаєш.

Виїхали вони крізь потерну в північній стіні. Тиріон вдарив п’ятами коня і застукотів Присмерковим проїздом. Кілька спритних тіней кинулося геть провулками, зачувши клацання копит; наблизитися жодна не наважилася. Рада короля вирішила, що доцільно й надалі заборонити міщанам виходити на вулиці після вечірнього дзвону. Заборона діяла під загрозою смерті й до певної міри відновила мир та порядок у Король-Березі. Приміром, вранці у провулках стали знаходити вчетверо менше трупів. Але Варис казав, що Тиріона люди проклинають і за цей захід теж. «Хай би раділи, що досі мають чим проклинати.» Двійко золотокирейників зупинили їх у Мідницькому провулку, та коли зрозуміли, кого перестріли, то попрохали в Правиці вибачення і розступилися. Брон повернув на південь, до Грязючної Брами, і вони з Тиріоном розлучилися.

Тиріон їхав собі до Чатаї, та раптом зірвався. Терпець його зрадив, і він викрутився у сідлі, роздивляючись вулицю позаду себе. Жодних ознак споглядачів. Усі вікна темні або щільно засунуті. Чути тільки свист вітру в провулках. «Якщо за мною зараз і скрадаються Серсеїни попихачі, то хіба що вдягнені пацюками.»

— А бодай би його… — пробурмотів Тиріон. Критися йому набридло. Розвернувши коня, він встромив йому в боки остроги. «Якщо хтось стежить, подивимося, чи добре він їздить верхи.» Тиріон ринув учвал залитими місячним сяйвом вулицями, загримів по бруківці, долаючи вузькі проїзди та криві провулки у погоні за своїм коханням.

Коли він стукав у браму маєтку, то почув тиху музику, що долітала з-за потиканих шпичками кам’яних стін. Досередини його впустив один з ібенійців. Тиріон віддав йому коня та спитав:

— Хто там?

Дзвінкових обрисів скло у вікні довгої вітальні блищало жовтим світлом; зсередини чувся спів.

Ібенієць здвигнув плечима.

— Якийсь товстопузий співець.

Поки він крокував від стайні до хати, спів посилювався. Тиріон ніколи надто не кохався у співцях, а цього, ще не побачивши, вже любив менше, ніж решту їхньої породи. Коли він прочинив двері, співець запнувся.

— Пане Правице!

Співець виявився лисуватим, підстаркуватим, з черевом наче барило. Він став на коліно і пробурмотів:

— Така честь, така честь…

— Мосьпане! — всміхнулася Шая, побачивши Тиріона.

Він любив цю усмішку, любив дивитися, як вона миттю осяювала її гарненьке личко. Дівчина мала на собі лілове шовкове вбрання зі срібнотканим альтембасовим чересом. Кольори дивовижно пасували до темного волосся та гладкої вершкової шкіри.

— Вітаю, люба моя! — озвався Тиріон до неї. — А це ще хто такий?

Співець здійняв очі.

— Мене кличуть Симон Срібноязикий, мосьпане. Я музика, пісняр, казкар…

— І чималий дурень, — скінчив за нього Тиріон. — Як ти мене обізвав, коли я увійшов?

— Обізвав? Я ж тільки… — Срібний язик Симона, схоже, обернувся у роті на свинцевий. — Пане Правице, сказав я, така честь…