Розділ «Чвара королів»

Тиріон побовтав вино у келиху.

— Ми хочемо, щоб Серсея тобі довіряла, і то беззаперечно. Тому іди до неї та скажи, що я благаю її прощення. Скажи їй, що налякав мене, що ворожнечі між нами я не хочу і віднині без її згоди кроку не ступлю.

— Але ж… її вимоги…

— Та віддам я їй того Пицеля.

— Справді? — здивувався Лансель.

Тиріон усміхнувся.

— Звільню його вранці-рано. Я б присягнувся, що йому ані волосини на голові не зачепили, та каюся, збрехав би. Загалом він здоровенький, хоча вже й не той хвацький чолов’яга, яким ми його застукали. Адже людині його літ нелегко сидиться у кам’яному мішку. Хай Серсея забирає його собі, а там хоч тримає за кімнатне звірятко, а хоч на Стіну відішле — мені байдуже, аби до малої ради він більше не потикався.

— А щодо пана Джаселина?

— Скажи сестрі, що гадаєш, ніби поступово зможеш зманити його на ваш бік. На якийсь час це її приборкає.

— Воля ваша. — Лансель допив вино.

— І ще одне. Якось недоречно буде, якщо самотня скорботна вдовиця покійного короля Роберта раптом заважніє дитям.

— Ласкавий пане, я… ми… королева наказала мені не… — Його вуха набули кольору ланістерівського кармазину. — Я проливаю сім’я їй на живіт, мосьпане.

— Чарівний животик, хто б казав. Масти його, скільки забажаєш… але не смій зронювати свою росу деінде. Зайві небожі мені не потрібні, зрозумів?

Пан Лансель вимушено вклонився та пішов геть.

Тиріон дозволив собі навіть трохи пожаліти хлопця. «Ще один дурник, а до того ж слабак. Та все ж він не заслужив того, що ми з Серсеєю йому робимо.» Добре, що дядько Кеван має ще двох синів, бо цей, певніше за все, до кінця року не доживе. Якщо Серсея дізнається, що він її зрадив, то зведе зі світу негайно. А якщо незбагненною милістю божою не дізнається, то Лансель однак не переживе дня повернення Хайме Ланістера до Король-Берега. Питання полягає лише в тому, чи заріже його Хайме у нападі ревнощів, а чи Серсея сама спершу накаже вколошкати, щоб Хайме ні про що не дізнався. Тиріон ладен був поставити власне срібло на Серсею.

На Тиріона напав якийсь неспокій, і він раптом зрозумів, що сьогодні вже не засне. Принаймні, не тут. Він знайшов Подріка Пейна у кріслі за дверима світлиці й струснув за плече, аби розбудити.

— Поклич-но мені Брона, а тоді біжи до стаєнь і накажи засідлати двох коней.

Зброєносець ніяк не міг пролупити очі.

— Коней?

— Таких великих брунатних тварин, що полюбляють яблука. Певно, ти їх вже бачив, зможеш упізнати: кожна має чотири ноги та хвіст. Але спершу Брона до мене.