Розділ «Чвара королів»

— Може, колись чари були у світі могутньою силою, та більше їх немає. Те, що лишилося — слабенька курява, що висить у повітрі ще трохи опісля того, як вигорів великий вогонь. І навіть вона вже розвіюється. Остання вуглина, яка ще жевріла, була Валірія, але й та вже згасла. Драконів більше немає, велетні вимерли, дітей лісу забули разом з усім їхнім таємним знанням.

— Тому я кажу: ні, мій принце. Йоджен Троск, може, й бачив кілька снів, які вважає пророчими, але зеленого зору він не має. Такої сили не має жоден з живих людей.

Бран розказав те саме Мейрі Троск, коли вона прийшла до нього надвечір. Він саме сидів на лаві коло вікна і дивився, як у замку потроху оживають вогні.

— Вибач, що так сталося з вовками. Літо не мав би чіпати Йоджена. Але ж Йоджен не мав казати все те про мої сни. Гайворон збрехав, що я зможу літати, і твій брат теж бреше.

— То, може, твій маестер помиляється.

— Не помиляється. Пан батько завжди слухали його ради.

— Твій батько слухав, то напевне. Але зрештою все вирішував сам. Бране, ти дозволиш мені розповісти про сон, який Йоджен бачив про тебе та твоїх братів-вихованців?

— Вальдери — не мої брати.

Вона не звернула уваги, а правила далі.

— Ти сидів за вечерею, але замість челяді їжу тобі приніс маестер Лювин. Він подав королівський шмат печені, рожевий і такий запашний, що всі аж слину пустили. А Фреїв він почастував м’ясом старим та сірим, наче здохлим. Але вони вподобали свою страву більше, ніж ти свою.

— Не розумію.

— Брат каже — згодом зрозумієш. От тоді знову й побалакаємо.

Бран трохи лякався сідати за вечерю того вечора, та коли сів, перед ним поставили пиріг з голубами. Іншим подали те саме, і Вальдери теж не отримали нічого такого жахливого. «Маестер Лювин не помиляється», сказав він собі. «Нічого поганого з Зимосіччю не станеться, хай там що каже Йоджен.» Бран відчув полегшення… але й зневіру. Адже якщо чари існують, то може статися що завгодно. Привиди можуть блукати світом, дерева — розмовляти, а скалічені хлопчики — вирости і стати лицарями.

— Але чарів немає, — вголос мовив він у темряву опочивальні. — Їх немає, і усі казки — то просто казки.

А йому ніколи не судилося ані ходити, ані літати, ані стати лицарем.

Тиріон VII

Очерет на підлозі дряпав босі ноги.

— Мій добрий родич обрав незвичну годину для відвідин, — мовив Тиріон до заспаного Подріка Пейна. Коли той будив свого пана, то майже напевне чекав, що його за це підсмажать. — Проведи до моєї світлиці та скажи, що я скоро зійду.

Судячи з чорноти за вікном, стояла глупа ніч — десь після опівночі. «Чи не думає Лансель, бува, що в мене спросоння розум затьмариться?», спитав себе Тиріон. «Та ні, Лансель взагалі ніколи не думає, то все Серсеїни вибрики.» Але сестра буде розчарована, бо навіть у ліжку він трудився трохи не до ранку: читав при миготливому світлі свічки, розбирав звіти Варисових шепотинників, продирався крізь Мізинцеві книги обліку грошей, аж поки стовпчики цифр не розпливалися перед стомленими до болю очима.

Він плюхнув у обличчя теплуватої води з балійки коло ліжка і вдосталь посидів навпочіпки у нужнику, відчуваючи нічний холодок на голій шкірі. Панові Ланселю було шістнадцять років, і терплячістю він не вирізнявся. Хай чекає, хай шаленіє. Спорожнивши кишки, Тиріон накинув халата і скуйовдив блідо-воскове волосся пальцями, щоб скидалося, ніби його щойно збудили від сну.