Розділ восьмий

Я ніяково завовтузився на стільці.

— Я не мав на увазі саме це. Я хотів лиш сказати, що…

— Т-с-с-с! — Батько заціпенів і крадькома зиркнув на двері. — Поглянь, але не показуй, що ти робиш це навмисне. Він щойно сюди увійшов.

Я прикрив обличчя розгорнутим меню і крадькома зиркнув через край. На порозі з’явився неохайний бородань і, озирнувшись довкола, погупав ногами, струшуючи з чобіт воду. Він був убраний у кепку-дощовик, темні окуляри і те, що при уважнішому розгляді виявилося кількома куртками, вдягненими одна на одну. Це робило його опецькуватим і злегка химерним на вигляд.

— А мені подобається його імідж такого собі волоцюжного Діда Мороза, — сказав я пошепки. — Такий імідж дається непросто. Наступного року він, напевне, увійде в моду.

Батько нічого не відповів. Чоловік поважно пройшов до бару, і розмови довкола нього помітно стихли. Кев спитав, що він хотів би замовити, чоловік щось відповів, і Кев подався в кухню. Чекаючи на нього, новоприбулий дивися прямо поперед себе, а через хвилину Кев повернувся і подав йому «собачу сумку», тобто торбу з їжею. Він узяв її, поклав на стійку кілька купюр і рушив до дверей. Перед тим як вийти, чоловік зупинився і повільним поглядом обвів кімнату. А потім, витримавши довгу паузу, пішов.

— А що він замовив? — гукнув мій батько, коли за незнайомцем зачинилися двері.

— Та кілька біфштексів, — відповів Кев. — Сказав, що йому байдуже, як їх приготують, тому я їх нашвидкуруч і підсмажив — по кільканадцять секунд на кожен бік. Він навіть не думав нарікати.

Присутні в барі забурмотіли, обговорюючи новину, і гучність їхніх розмов знову зросла.

— Сирий біфштекс, — сказав я батьку. — Мусиш погодитися, що це дивно навіть для орнітолога.

— Може, він просто сироїд, — відказав він.

— Та отож. А, може, йому набридло харчуватися кров’ю ягнят.

Татко підкотив очі під лоба.

— Той тип вочевидь має гасову плитку. Скоріш за все, він воліє куховарити на свіжому повітрі.

— Під дощем? І чому це ти його захищаєш, до речі? Я гадав, що він — твій непримиримий ворог.

— Не сподіваюся, що ти мене зрозумієш, — відказав батько, — але буде краще, якщо ти з мене не насміхатимешся. — Він підвівся і рушив до стійки бару.

За кілька годин батько, від якого тхнуло спиртним, нетвердою ходою пішов нагору і впав у ліжко. Він заснув миттєво і несамовито захропів. Ухопивши плащ, я вирушив на зустріч з Еммою, бо тепер міг не ховатися.

На вулицях було тихо й безлюдно, мені здавалося, я чув, як падають крапельки роси. Небо вкривав тонкий шар хмар, крізь які пробивалося достатньо місячного сяйва, щоби освітлювати мені дорогу. Коли я вибрався на кряж, по моїй спині побігли невеличкі холодні мурашки. Я обернувся і побачив, як з далекого горбка за мною хтось спостерігає. Він притиснув руки до обличчя, а лікті розвів на різні боки, наче у бінокль дивився. Спершу мені подумалося: «От чорт, я таки попався», бо мені здалося, що то стоїть на чатах якийсь фермер, зображаючи з себе детектива. Але якщо це так, то чому він не наближається і не висуває мені претензій? Чоловік і далі стояв і дивився на мене, а я теж стояв і дивився на нього.

Нарешті я вирішив: «Якщо вже попався, то попався», і тепер, хоч так, хоч сяк, а чутка про мої нічні походеньки неодмінно дійде до мого батька. Тому я підняв руку, показав чоловікові середній палець і ввійшов у прохолодний туман.

Вийшовши по той бік кургану, я побачив, що хмари хтось прибрав, наче штору відсунув, а повний місяць на небі роздувся, немов величезна повітряна куля. Він був такий яскраво-жовтий, що я аж примружився. За кілька хвилин прийшла Емма. Пробираючись через болото, вона без упину торохтіла, вибачаючись за спізнення: