Розділ п’ятий

— Ти диви, який сором’язливий, — торочив своє бармен. — А звідки він?

— Каже, що з майбутнього, — невимушено відповіла Емма. — А я кажу йому, що він ненормальний на всю голову.

Бармен підозріло примружився.

— Звідки-звідки?

І в ту мить він, напевне, упізнав мене, бо з войовничим вигуком гепнув пляшку віскі на стійку і хутко рушив до мене.

Я вже зібрався чкурнути, та не встиг бармен наблизитися до мене, як Емма перевернула шкалик з віскі дном догори і розлила брунатну рідину по всій стійці. А потім зробила дещо дивовижне: випростала руку долонею униз над мокрою від віскі стійкою — і за мить та спалахнула вогняними язиками з фут заввишки.

Бармен завив з переляку і заходився лупцювати омахи полум’я рушником.

— Сюди, заручнику! — наказала мені Емма і, схопивши за руку, потягнула до каміна.

— А тепер допоможи мені! Підваж ляду і підніми її!

Ставши навколішки, вона просунула пальці в шпарину в підлозі. Я встромив свої пальці поруч з пальцями Емми, і спільними зусиллями ми підняли невелику секцію підлоги, під якою виявився отвір завширшки з мої плечі: то була попівська нора. Поки бармен, кашляючи від диму, намагався загасити полум’я, ми пірнули в ту нору — і зникли.

Попівська нора виявилася шурфом приблизно чотири фути заввишки, який вів до лазу. Там було темно, як у гузні, але не встиг я і оком змигнути, як лаз освітився м’яким помаранчевим світлом. То Емма зробила зі своєї руки смолоскип — маленьку кульку світла, яка, здавалося, висіла над долонею. Забувши про все на світі, я витріщився на те чудо з роззявленим ротом.

— Ворушися! — гаркнула Емма і підштовхнула мене вперед. — Там, попереду, двері.

І я почимчикував уперед — аж поки лаз не вперся в глуху стіну. Емма проштовхнулася повз мене, сіла на долівку і гепнула по стіні обома ногами. Стіна відвалилася, і ми опинилися надворі.

— Нарешті, — почувся голос Міларда, коли ми вибиралися з лазу в провулок. — Не могла обійтися без отого спектаклю, що ти влаштувала у барі, еге ж?

— Не розумію, про що ти говориш, — невимушено відказала Емма, хоча я побачив, що вона була явно задоволена собою.

Мілард підвів нас до кінного фургона, який начебто подали спеціально для нас. Ми заповзли до нього ззаду і сховалися під брезентом. Буквально за мить підійшов якийсь чоловік, всівся на коня, змахнув віжками, і ми, підстрибуючи на вибоїнах, рушили вперед.

Якийсь час ми їхали мовчки. За зміною довколишніх звуків я здогадався, що ми прямували за місто.

Набравшись хоробрості, я поцікавився:

— А звідки ти взнав про фургон? Про літаки? Ти що — типу екстрасенс, чи хто?

— Навряд чи, — пирснула Емма.