Розділ «Велотренажер»

Одного вечора, клацаючи пультом, він на каналі «А&Е» натрапив на передачу про гіпноз. Брали інтерв’ю в одного гіпнотизера, він виступав під ім’ям Джо Сатурн і розповідав, що кожна людина щодня займається самогіпнозом. Це відбувається, коли ми вранці вводимо себе в робочий стан; ми користуємося цим, коли «в’їжджаємо в сюжет», читаючи книгу або дивлячись кіно; ми загіпнотизовуємо себе ввечері, щоби заснути. Останній приклад Джо Сатурн, видно, полюбляв найбільше, оскільки довго розводився про ті маніпуляції, що їх щовечора практикують «успішні соні»: перевіряють клямки на дверях і вікнах або виціджують склянку води, промовляють молитву або злягаються в напівмедитативному стані. Він порівнював ці речі з тими пасами, що їх гіпнотизер робить перед своїми пацієнтами, і з його стандартними замовляннями — рахуванням від десяти до нуля, запевненнями пацієнтів у тому, що вони починають почуватися «дуже сонними». Сіфкіца це зачепило, й він одразу ж погодився, що свої щоденні дві години на велотренажері сам проводить у стані легкої чи середньої глибини загіпнотизованості.

Тому що наприкінці третього тижня він висиджував по дві години вже не перед настінною проекцією в підвальному закапелку. Починаючи з третього тижня він уже насправді перебував на дорозі до Геркимера.

Із задоволенням натискаючи на педалі, він тепер їхав по зашкарублій ґрунтовці, що вилася крізь ліс, і вдихав запах сосон, чув крики ворон та іноді шурхотіння листя, коли долав нанесені вітром його купки. Тренажер тоді перетворювався на трьохшвидкісний велосипед «Рейлі», на якому він катався у передмісті Манчестера, штат Нью-Гемпшир, коли йому було дванадцять років. То був аж ніяк не єдиний велик, що він мав до сімнадцяти років, поки не отримав водійські права, але безперечно найкращий. Пластиковий держак для поїлки перетворювався на незугарне видом, зате надійно зварене металеве кільце, що стирчало над переднім багажником, а замість бляшанки «Ред Булла» там містилася баночка з холодним чаєм «Ліптон». Без цукру.

На дорозі до Геркимера завжди тягся жовтень, і якась година залишалася до заходу сонця. Хоча він і проїжджав по дві години (будильник і одометр велотренажера підтверджували це кожного разу), сонце ніколи не змінювало своєї позиції; завжди відкидаючи ті самі довгі тіні поперек ґрунтового шляху і зблискуючи йому в очі крізь віття дерев під тим самим кутом, а створюваний ним самим зустрічний вітерець здував йому волосся з лоба назад.

Іноді, коли його дорогу перетинали інші, він зустрічав прибиті до стовбурів дерев знаки. На одному було написано КАСКАДНА ДОРОГА. На іншому: ГЕРКИМЕР — 120 миль, цей зяяв старими дірками від куль. Знаки завжди відповідали позначкам на його мапі, що наразі була прикріплена до підвальної стіни. Він уже вирішив, що, тільки-но досягне Геркимера, відразу, не затримуючись навіть, щоб прикупити сувенірів, зануриться в канадську пущу. Дорога там закінчувалася, але проблем не повинно бути; він вже придбав Великомасштабну топографічну карту Східної Канади. Тож просто намалює собі на ній власну дорогу гострим синім олівцем, звивисту дорогу. Звивини додають миль.

Він може доїхати хоч до Полярного кола, якщо забажає.

Одного вечора, вже після того як прогарчав будильник, збудивши його від трансу, він підійшов до проекції і, схиливши набік голову, доволі довго в неї вдивлявся. Хтось інший майже нічого на ній не побачив би, аж так зблизька ефект накинутої перспективи вже не діяв і нетренованому оку лісовий краєвид видався б усього лише скупченням кольорових цяток — світло-коричневих на ґрунтовому шляху, темніших там, де на нього намело купки листя, сіро-синіми штрихами здалася б зелень ялин і яскравою жовто-білою плямою — призахідне сонце на лівому краї, небезпечно близько до дверей бойлерного приміщення. Між тим, Сіфкіц чудово бачив саме картину. Чітко зафіксована в його мозку, вона тепер залишалася незмінною. Звісно, тільки коли він не їхав, ба, навіть тоді він не забував про її засадничу одностайність. Що було добре. Ця одностайність слугувала лакмусовим папірцем, способом нагадування собі, що все це — лише хитромудра гра уяви, якийсь контакт з його підсвідомістю, котрий він може вимкнути коли завгодно.

Він приніс до підвалу коробку пастелі для принагідних підмальовок, тож зараз, не особливо замислюючись навіщо, додав на шляху кілька коричневих плям, поклавши зверху трохи чорного кольору, щоб зробити їх темнішими за купки листя. Відступив назад, поглянув на зроблене і кивнув. Зміни були невеличкими, але по-своєму перфектними.

Наступного дня, їдучи крізь ліс на своєму «Рейлі» (до Геркимера йому тепер залишалося менше ніж шістдесят миль, і лише вісімдесят до канадського кордону), завернувши за поворот, він уздрів посеред дороги добрячого розміру оленя-самця; той дивився на нього своїми сполоханими оксамитовими очима. Майнув білий прапорець хвоста, на дорозі залишилася купка фекалій, і тварина стрибнула в гущавину. Сіфкіц іще раз помітив промельк хвостика, перш ніж олень зовсім зник. Він поїхав далі, обминувши оленяче лайно, не хотілося потім вичищати його з протекторів шин.

Того вечора, вимкнувши будильник, він підійшов до стіни, витираючи з лоба піт видобутою з задньої кишені джинсів банданою. Уперши руки в боки, критичним оком подивився на проекцію. А тоді, як завжди упевнено й швидко, — кінець кінцем, він займався цією справою вже майже двадцять років — він замазав лайно на дорозі, намалювавши натомість купку іржавих бляшанок, які там, радше за все, покинув хтось із мисливців, що на півночі штату ганяються за фазанами чи індиками.

— Ти погано прибрав, Берковіце, — промовив він уголос того вечора, сидячи з пивом замість овочевого соку «У-8». — Я сам завтра приберу той мотлох, але надалі щоб такого не траплялося.

Проте, коли він наступного дня спустився до підвалу, не треба було замальовувати ніяких бляшанок, вони вже зникли з картини. На коротку мить він відчув поштовх справжнього страху, ніби в живіт ткнули тупою ломакою, — як це трапилося, чи не він сновидою з’явився сюди серед ночі, прихопивши з собою вірну банку скипидару й пензля? — а потім викинув все з голови. Осідлав велотренажер і невдовзі вже їхав на своєму старенькому «Рейлі», вдихаючи чисті запахи лісу, із насолодою підставляючи обличчя вітру, що здував йому волосся з лоба. Та хіба не того саме дня почалися зміни? Дня, коли він відчув, що на дорозі до Геркимера він, мабуть, не один. Одне було поза всякими сумнівами: саме наступної ночі після зникнення пивних бляшанок йому наснився жахливий сон, а відтак він намалював і гараж Карлоса.

Це був найяскравіший сон відтоді, як його, чотирнадцятирічного, декілька «вологих сновидінь» ввели у фізіологічному сенсі в чоловічий стан. Це був найжахливіший сон у його житті, певна річ, нічого навіть приблизно схожого раніше не траплялося. Жахливим його робило відчуття неминучої загибелі, що тягнулося крізь нього, ніби червона нитка. Незважаючи на якусь нещільність, сон був правдивим, він усвідомлював, що спить, однак не міг прокинутися. Почувався, наче його закутали в якийсь жахливий саван. Він розумів, що під ним його ліжко, що він лежить на ньому — борсаючись, — але дістатися до того Річарда Сіфкіца, який лежить там, тремтить і сходить потом у своїх довгих трусах «Великий Пес», не вдавалося.

Він бачив подушку й телефон бежевого кольору, з тріщиною на корпусі. Потім передпокій зі світлинами на стінах; він знав, що на них були його дружина і три доньки. Тоді кухню, мікрохвильову пічку, на якій блимали цифри 4:16. Таріль бананів (від них його охопила туга й страх) на покритому пластиком столі. Коридор. І там лежить Пепе, собака, поклавши морду на лапи, але Пепе не підводить голову, коли він проходить повз нього, а лише підкочує вгору очі, блимаючи парою білків з кривавими дужками, і ось тоді Сіфкіц, не прокидаючись, завив, бо зрозумів, що всьому кінець.

Тепер він у гаражі. Чує запах мастила. І ще долітає ніжний запах сіна. Газонокосарка стоїть у кутку, мов якийсь божок передмість. Він бачить прикручені до верстата лещата, старі, потемнілі, навкруг них тирса й трісочки. Далі шафа. Ковзани його дівчат лежать купою внизу, шнурки їхні білі, як ванільне морозиво. По стінах на гачках, акуратно один до одного, висять його інструменти, здебільшого знаряддя для роботи у саду й дворі, його дворі…

(Карлос. Я — Карлос.)

На верхній полиці, подалі від дітей, його рушниця 0.410 калібру, багато років не вживана, майже забута, і при ній коробка набоїв, така потемніла, що мало хто розбере на ній слово «Вінчестер», але ти розбереш, прочитаєш, і отут Сіфкіц дотямив, що перебуває в мозку потенційного самогубця. Він енергійно завовтузився, намагаючись або зупинити Карлоса, або самому вирватися з нього, однак бракло сил, хоча він й відчував під собою власну постіль, зовсім поруч, за шаром савану, що оповив його з голови до п’ят.

Тепер він знову був біля лещат, у них було затиснуто рушницю, і коробка з набоями лежала на верстаті поряд із лещатами, і ножівка, він відпилював дуло рушниці, бо так легше зробити те, що він надумав, і, коли він відкрив коробку з набоями, їх там лежало дві дюжини, товстенькі зелені курдупелі з мідними задками, і, коли Карлос зарядив і заклацнув рушницю, пролунало не «кляск», а КЛАК! А в роті в нього був смак мастила й пилу, смак рушничної олії на язиці, пилу на піднебінні та зубах, а спина йому боліла, і боліла вона, як Ч’ЇБУ, так вони обзивали покинуті будинки (а інколи й ті, де хтось іще мешкав), коли він підлітком у Покіпсі шастав по них з вуличною ватагою, члени якої називали себе Диякони, це було скорочення від ЧОРТИ ЇХ БИ УЗЯЛИ, ось як боліла йому спина, але тепер, коли всі його заощадження закінчилися і Джимі Берковіц не може платити йому, Карлос Мартинес не може більше собі купувати ліків, котрі трохи вгамовували біль у спині, і не може більше дозволити собі візити до хіропрактика, котрий також трохи вгамовував біль у спині, і виплати за будинок — ай, карамба, як то кажуть, жартуючи, але він, звісно, не жартує зараз, ай, карамба, вони втратять дім, а залишилося ж менше ніж п’ять років, але вони втратять дім, сі-сі, сеньйор, і в усьому винний цей сраний Сіфкіц з його сраним ентузіазмом щодо підтримування порядку на шляху, а вигин курка під пальцем, мов півмісяць зведеного ока собаки з його невимовною тугою.

Тут уже Сіфкіц прокинувся, весь в сльозах, ним теліпало, ноги ще трималися на ліжку, але голова звісилася, волосся майже торкалося підлоги. Він виповз зі спальні і, так само повзком, рушив через вітальню. На півдорозі він віднайшов сили підвестися й дійти до мольберта під світловим люком.

На мольберті все ще стояла картина з зображенням порожньої дороги, краща, детальніша версія тієї, що була намальована внизу, на стіні в підвальному закутку. Не затримавшись на картині поглядом, він пожбурив її геть і натомість встановив шмат картону розміром два на два фути. Вхопив перше, яке йому потрапило до руки, придатне для малювання знаряддя (ним виявилася ручка «Юніболл Віжин Еліт») і почав малювати. Малював він кілька годин. У якийсь момент (як потім йому неясно пригадувалося) він захотів помочитися і одразу відчув, як гаряча рідина біжить униз по нозі. Він не переставав плакати, аж поки не закінчив картину. Аж тоді, витерши нарешті сльози з очей, відступив назад і подивився на те, що зробив.