Розділ «Сон Гарві»

— Я викрикував слова, але насправді не міг їх вимовити. Це було схоже на… ну, не знаю… я не міг ухопити їх губами. Так, ніби мене спаралізувало. І голос в мене звучав нижче. Зовсім несхоже на мій голос. — Він робить паузу. — Я почув, що кричу, і змусив себе замовкнути. Але я увесь трусився і мусив на якийсь час ввімкнути світло. Намагався помочитися, але не зміг. Зараз я, здається, завжди можу помочитися — принаймні трошки, — але сьогодні о другій сорок сім ранку не зміг.

Він мовчки сидить в своїй сонячній смузі. Вона задивилася на танок порошинок у променях. Від них у нього наче німб.

— Що тобі наснилося? — питає вона, і це знову дивно: вперше, либонь, за останні п’ять років, що минули відтоді, як вони до півночі не лягали спати, сперечаючись, залишити собі чи продати акції «Мотороли» (закінчилось тоді тим, що вирішили продати), її цікавило щось таке, що він має сказати.

— Не знаю, чи варто тобі розповідати, — каже він невластивим йому соромливим тоном. Повертається, бере млинок для перцю й починає перекидати його з руки в руку.

— Кажуть, якщо розповісти свій сон, він тоді не здійсниться, — говорить вона, і ось, на тобі, Дивина №2: раптом Гарві набуває значення, того значення, якого не мав для неї вже кілька років. Навіть його тінь на стіні над тостером набуває якогось значення. Він виглядає для мене значущим, міркує вона, але чому? Чому, щойно я подумала про те, що життя стало мізерним, як воно мені здалося вагомим? Зараз ранок, літо, кінець червня. Ми в Коннектикуті. У червні ми завжди в Коннектикуті. Невдовзі хтось з нас піде взяти газету, котра буде розділена на три частини, як Галлія.

— Справді так кажуть?

Він розмірковує, звівши брови (вона мусить їх знову йому повищипувати, вони так дико стирчать, а він ніколи цього не помічає), перекидаючи млинок з руки в руку. Вона хотіла було попросити його перестати це робити, бо її це дратує (так само, як нахабна чорнота його тіні на стіні, так само, як її власне серцебиття, що раптом безпричинно прискорилося), але їй не хочеться відволікати його від того, що відбувається зараз в нього у голові цього суботнього ранку. А тоді він і сам ставить млинок для перцю, що мало б її заспокоїти, але ні, у млинка є своя тінь — вона далеко тягнеться по столу, мов тінь якоїсь завеликої шахової фігури, навіть крихти тостів там відкидають тіні, і вона не має жодного поняття, чому їй мусить бути від цього лячно, але їй лячно. Вона згадує, що сказав Алісі Чеширський Кіт: «Ми тут усі божевільні», і раптом їй вже не хочеться чути, що там за ідіотський сон бачив Гарві, котрий змусив його прокинутися з криком і відчуттям, ніби його паралізувало. Раптом їй вже не хочеться, щоб її життя перестало виглядати мізерним. Мізерне гарне, мізерне добре, вистачить побачити сучасних акторок у сучасних фільмах, якщо маєш щодо цього сумніви.

Ніщо не мусить оприлюднюватися, думає вона гарячково. Авжеж, гарячково; так, ніби її обпекло клімактеричним спазмом, хоч вона може заприсягтися, що вся ця дурня закінчилася в неї ще роки три тому. Ніщо не повинно оприлюднюватися, зараз суботній ранок і ніщо не повинно оприлюднюватися.

Вона розтуляє губи, щоб сказати йому, що переплутала, що насправді кажуть, ніби якщо розповіси свій сон, тоді він і збудеться, але пізно, він уже говорить, і до неї доходить, що так її покарано за те, що вона обізвала своє життя мізерним. А життя, як та пісня «Джетро Талл», воно грубе, мов цеглина, і як тільки вона могла думати інакше?

— Мені снилося, що вже настав ранок і я зайшов до кухні, — говорить він. — Суботній ранок, як оце зараз, тільки ти ще не встала.

— Я завжди встаю раніше за тебе по суботах, — перебиває вона.

— Я знаю, але ж це був сон, — терпляче нагадує він, і вона помічає сиві волосинки на внутрішніх боках його стегон, там, де м’язи ослабли й обвисли. Колись він грав у теніс, але ті дні відгули. Вона міркує з абсолютно невластивою їй безсоромністю. В тебе буде інфаркт, білий чоловіче, ось що прикінчить тебе, і, можливо, в «Таймз» вирішуватимуть, чи друкувати твій некролог, але якщо того ж дня помре якась акторка, що знімалася в 1950-х у фільмах категорії «Б» або напівзнаменита у 1940-х балерина, ти не отримаєш навіть цього.

— Але там усе виглядало точно так, — каже він. — Я маю на увазі, так само світило сонце. — Він здіймає руку, змушуючи пилинки жваво затанцювати навкруг його голови, і їй хочеться крикнути, щоб він цього не робив.

— Я бачив свою тінь на підлозі, вона була незвичайно яскравою й густою. — Він робить павзу, відтак посміхається, й вона помічає, які в нього потріскані губи. — Яскрава — оригінальне слово для тіні, правда? Все одно що сказати вагома…

— Гарві…

— Я підійшов до вікна, — каже він, — визирнув, і побачив на борту фрідманівського «вольво» слід від удару, й зрозумів, якимсь чином, що Френк десь пиячив, а забоїну собі заробив, повертаючись додому.

Вона раптом відчула, що ось-ось втратить свідомість. Вона сама бачила забоїну на борту «вольво» Френка Фрідмана, коли виходила до хвіртки подивитися, чи не принесли вже газети (тоді ще ні), і точно так само подумала, що Френк десь загуляв у «Кухлі» і когось зачепив на парковці. І як виглядає той, інший? — така ще промайнула в неї тоді думка.

Гарві теж це бачив, думає вона, а тепер морочить їй голову з незрозумілою метою. Авжеж, у це можна повірити, гостьова кімната, де він спить улітку, має вікно на вулицю. Тільки Гарві не такого сорту чоловік. «Клеїти дурня» — це не Гарві Стівенса «фішка».

Піт заливає їй щоки, і лоба, й шию, вона його відчуває, і серце в неї стукотить швидше, ніж будь-коли. Відчуття справжньої маячні, ну й чого це мусило трапитися зараз? Саме зараз, коли світ такий тихий, коли сподіванки такі безтурботні? Якщо я сама це випросила, перепрошую, думає вона… чи, може, насправді молиться. Поверни, як було, прошу, поверни, як було.

— Я підійшов до холодильника, — каже Гарві, — зазирнув усередину і побачив там тарілку яєць зі спеціями, накритих плівкою. Я зрадів — я захотів снідати о сьомій ранку!