Розділ «Вілла»

Девід спитав:

— Гадаєш, ми ще зможемо? Займатися коханням, маю на увазі?

Вілла витерла сльози з очей і відповіла:

— Сприйняття й сподівання, пам’ятаєш? Разом вони гори можуть зрушити з місця. — Вона знову взяла його за руку. — Я не перестала тебе кохати, і ти так само кохаєш мене. Правда ж?

— А хіба я не Вольф Лякайло? — спитав він. Він міг жартувати, бо його нерви не вірили в те, що він мертвий. Він подивився повз неї, у дзеркало, і побачив їх обох. Відтак себе одного, свою руку, що простягнулася в нікуди. І він же… дихає, як завжди, чує запах пива, віскі і парфумів.

Звідкись з’явився басбой допомогти офіціантці прибрати місиво з підлоги. «Я ніби об щось перечепилася», — почув Девід її слова. Хіба такі речі доводиться чути в загробному житті?

— Гадаю, я піду туди разом з тобою, — промовила вона. — Але я не залишуся на тій нудній станції з тими нудними людьми, коли тут є таке місце.

— О’кей, — погодився він.

— Хто такий Бак Овенс?

— Я розповім тобі про нього все, — сказав Девід. — І про Роя Кларка теж. Але спершу розкажи мені, що ти ще знаєш.

— Більшість з них мене не обходять, — сказала вона. — Але Генрі Лендер приємний чоловік. І його дружина також.

— Та й Філ Палмер непоганий.

— Філ-пілюля, — наморщила вона носа.

— Що ти знаєш, Вілло?

— Сам побачиш, якщо уважно дивитимешся.

— А чи не простіше було б, аби ти просто…

Очевидно, ні. Вона підвелася, впершись стегнами об край столу, й вказала пальцем.

— Поглянь-но! Бенд повертається на сцену!

Місяць стояв вже високо, коли вони з Віллою, тримаючись за руки, йшли по дорозі. Девід не міг второпати, як таке може бути: вони послухали тільки перші дві пісні другого відділення — а ось місяць уже пливе високо вгорі, поцяцькованим зорями небом. Це його непокоїло, але дещо інше непокоїло його навіть дужче.

— Вілло, — промовив він, — який зараз рік?