Розділ «Дуже тісний кут»

Чому тут така задуха? Кертіс подивися вгору й не побачив в даху звичайних вентиляційних отворів. Авжеж, вони були там, але тепер чимсь прикриті зверху. Схоже, що металевим листом. У ньому було пробито пару-трійку дірок, крізь які пробивалося світло, але ніякого протягу абсолютно не долинало. Дірки були більшими за четвертаки, але меншими за срібний долар. Він озирнувся через плече й побачив інший ряд дірок, але два вентиляційні отвори в дверях теж були майже цілком затулені.

— Вони заморозили мої активи, — правив своє Грюнвальд похмурим, сповненим образи голосом. — Спершу зробили аудит, казали, що це лише заради проформи, але я ж бо розумів, що до чого і чим це закінчиться.

— Звісно, що ти все розумів, бо порушень тобі було не позичати.

— Та ще до тих перевірок у мене почався цей кашель. Це теж твоя робота, звісно. Пішов до лікаря. Рак легенів, сусіде, і він уже поширився мені на печінку, та шлунок, і дідько його зна, на що іще. На всі нутрощі. Всюди, куди відьмак може дістати. Дивно, що ти не навів його мені на яйця й сраку, хоча я певен, що згодом він дістанеться й туди. Якщо я дозволю. Та я не дозволю. Саме тому, хоча, гадаю, я утнув гарне прикриття оцій моїй теперішній з тобою справі, так би мовити, прикрив дупу памперсом, для мене нема великого значення, хоч би я цього зовсім не робив. Дуже скоро я пущу собі кулю в голову. З оцього от пістолета, сусіде. Лежачи у себе в гарячій ванні.

Він розчулено зітхнув.

— Це єдине місце, де я поки що відчуваю себе щасливим. У своїй гарячій ванні.

Кертісу дещо розвиднілось. Може, зі словами Мазефакера — утнув гарне прикриття оцій моїй теперішній з тобою справі, — хоча, скоріш за все, він почав розуміти все раніше. Мазефакер збирався перекинути туалет. Він це зробить, незважаючи на те, чи Кертіс ридатиме й проситиметься, чи глухо мовчатиме. Це не мало ніякого значення. Але наразі йому, звісно, краще мовчати. Бо він волів би залишатися у вертикальному положенні якомога довше — це само собою зрозуміло, — але ще й через те, що його взяла страшенна цікавість. Грюнвальд говорив про всі ті речі не в метафоричному сенсі; Грюнвальд цілком серйозно вірив у те, що Кертіс Джонсон якийсь чаклун. У нього, напевне, й мозок загнив разом з іншими нутрощами.

— РАК ЛЕГЕНІВ, — оголосив Грюнвальд своєму покинутому недобудованому містечку і знову почав натужно кашляти. Ворони карканням висловили протест. — Я покинув палити ще тридцять років тому, а ЗАРАЗ отримав рак легенів, як так?

— Ти з’їхав з глузду, — мовив Кертіс.

— Авжеж, так усім і мусить здаватися. Все йде за планом, еге ж? Таким і був твій ПЛААААН. А тоді, на десерт, ти ще й подаєш позов проти мене за свою кляту собаку з мордою, схожою на сраку? Собаку, котра забігла на мою Приватну територію? Що ти мав на меті цього разу? Після того як ти забрав у мене мою ділянку, мою дружину, мій бізнес і моє життя, яка ще може бути мета? Звісно, що приниження! Наруга! Не мав я лиха! Так на тобі, відьмацтво! А ти знаєш, що сказано в Біблії? Чарівниці не зоставиш при житті! У всьому, що трапилося зі мною, винен ти, а отже: чарівниці не зоставиш… при житті!

Грюнвальд штовхнув туалетну кабінку. Він, певне, вперся в неї плечем, бо ніякого розхитування не було цього разу, ніякої затримки. Кертіс умент утратив рівновагу й посунувся навзнак. Клямка мусила б відкритися під його вагою, але ні, мабуть, Мазефакер з нею теж щось зробив.

Тут будка завалилася дверми донизу і його припечатало об них спиною. Аж зуби йому клацнули і він прикусив собі язик. А від удару об двері головою в його очах замерехтіли зірки. Кришка на туалетній тумбі роззявилася, мов паща. Звідти вихлюпнулась брунатно-чорна рідота, тягуча, мов сироп. Зогниле лайно ляпнуло йому в пах. Кертіс скрикнув від огиди, змахнув з себе цей бруд, витер руку об сорочку, залишивши на ній коричневі плями. З роззявленої пащі туалету потік гидотний ручай. Він переливався через сідало і омивав його кросівки. Там пливла обгортка від «Шоколадних батончиків Різа». Смуги туалетного паперу звисали з туалетної пащі. Це виглядало, мов новорічне свято в пеклі. Цього не могло бути насправді. Це був кошмар з дитячих снів.

— Ну, як тобі тепер там пахне, сусіде? — гукнув йому Мазефакер. — Чисто як удома, ге? Вважаймо це стільцем ганьби для геїв двадцять першого століття, згода? Чого тобі не вистачає, так це хіба лише отого голубого сенатора і комплекту білизни «Вікторія Сікрет», а то утнув би собі вечірку в спідньому!

У Кертіса намокла вже й спина. Він зрозумів, що його будка впала в заповнений водою рівчак або тільки перекинулась через нього містком. Вода вливалася крізь дірки у дверях.

— Зазвичай ці пересувні туалети зроблені зі штампованого пластика — ну, знаєш, оті, що ти бачив у зонах відпочинку біля автострад, — так у тих ти, якщо дуже захочеш, можеш пробити одним ударом стінку або дах. Але на будівельних майданчиках ми зміцнюємо їм стіни металевими листами. Це називається обшивка. Бо хтось обов’язково візьме й почне пробивати в них дірки. Якісь вандали, просто заради розваги, або геї, такі, як ти. Роблять, як то у вас кажуть, «отвори блаженства». Авжеж, так, я знаю про ці штуки. Я володію повною інформацією, сусіде. Або діти прибіжать і почнуть кидати каміння на дах, просто щоб почути, як воно гримить. А воно торохтить, немов по великому паперовому пакету. Тому ми й обшиваємо дах. Звичайно, всередині стає задушливіше, але це теж додає ефективності. Нікому не захочеться висиджувати з журналом чи газетою по чверть години у сральнику, де спекотно, як у турецькій в’язниці.

Кертіс перевернувся. Він лежав у огидній смердючій калюжі. До зап’ястя йому причепився шматок туалетного паперу, і він його струсив. Він побачив коричневу смугу — її давно залишив, підтираючись цим папером, якийсь будівельник — і заплакав. Він лежав серед лайна й туалетного паперу, булькотіла вода, вливаючись крізь двері, і це не було сном. Десь, не дуже далеко звідси, на дисплеї його «Макінтоша» прокручувались цифри з Волл-стріт, а він лежав тут, у калюжі з сечі, і старе чорне лайно сунуло на нього з роззявленої неподалік від його підошов пащі туалетного сідала, і це не було сном. Він душу продав би, аби лиш прокинутись у своєму ліжку, чистому й прохолодному.

— Випусти мене! ГРЮНВАЛЬДЕ, БЛАГАЮ ТЕБЕ!

— Не можу. Все йде за планом. — Голос Мазефакера звучав по-діловому. — Ти приїздиш сюди, щоб глянути, позловтішатися. Відчуваєш природний позив, а тут тобі й пересувні сортири. Заходиш до однієї будочки, а вона раптом падає. Кінець історії. Коли тебе знайдуть — коли тебе кінець кінцем знайдуть, — копи побачать, що всі кабінки похилені, бо їх натурально підмило дощами. Звідкіля їм знати, що твоя була нахиленою трохи більше за інші? Не знатимуть також, що я забрав твій телефон. Вони переконаються, що ти залишив його вдома, мазунчик. Уся ситуація виглядатиме для них напрочуд ясною. Докази, розумієш, докази — вони завжди туляться один до одного.

Він засміявся. Цього разу без кашлю, просто сміявся приязним до себе сміхом людини, яка гарно зробила свою роботу. Кертіс лежав у брудній воді, котра вже піднялася на два дюйми, відчуваючи, як вона просякає його сорочку і штани і торкається шкіри, і бажав Мазефакеру, щоб той помер на місці, від інсульту або інфаркту. До біса той рак, хай здохне просто тут, на немощеній вулиці посеред свого збанкрутілого будівництва. Бажано, щоб упав на спину і птахи повидзьобували йому очі.

Якщо так трапиться, я загину тут.