Розділ «П’єр Буль Міст на річці Куай»

Японці повертаються назад. Вони так само невимушено простують мостом. У найнебезпечнішому місці один із них, згинаючись навпіл, перехиляється через поручні, а тоді спокійно рушає вслід за товаришами.

Пройшли. Шірс витирає з чола піт. «Нічого не помітили». Шірс машинально повторює пошепки ці слова, ніби намагаючись збагнути те диво. Хвилю він ще пильно стежить за патрулем і губить його з очей аж тоді, коли він змішується з рештою японських солдатів. Шірса сповнює химерне почуття гордощів.

«На їхньому місці, — бурмоче він, — я був би не такий легковажний. Будь-який англійський солдат здогадався б, що тут щось не те… А поїзд, до речі, скоро має прибути».

Немов у відповідь на цю його думку з ворожого берега долинає хрипка команда. Солдати рушають. Шірс вдивляється вдалину. На виднокрузі з боку рівнини здіймається невеличка чорна хмарка диму — то наближається перший японський состав, який везе солдатів, спорядження та представників вищого японського командування. Незабаром він проїде по мосту через річку Куай. У Шірса відлягає від серця. Сльози радощів застилають йому очі.

«Тепер ніщо не стане нам на дорозі, — шепоче він. — Випадок зіграв із нами свій останній жарт. За двадцять хвилин поїзд буде тут». Шірс опановує себе і знов спускається до підніжжя гори, щоб очолити групу, яка має прикрити відступ Джойса. Поки він продирається крізь чагарник, зігнувшись у три погибелі, щоб його не помітили, на протилежному березі з’являється й велично простує до мосту офіцер у формі англійського полковника.

В ту саму хвилину, коли Шірс, ще не оговтавшись од надміру вражень та переживань, досяг свого поста, коли в думках він ще смакував наперед вибухом, у ту саму хвилину полковник Ніколсон ступив на міст через річку Куай.

У повній злагоді з власним сумлінням, всесвітом і тим Богом, в якого він вірив, — усе це відбивалося в його очах, голубіших, ніж тропічні небеса після бурі, — кожною порою засмаглої, аж червоної шкіри відчуваючи насолоду від заслуженого відпочинку, мов ото ремісник, що виконав важку роботу й тепер сповнений гордощів — хіба ж не завдяки своїй мужності та наполегливості він подолав усі перешкоди; гоноровито пишаючись справою, завершеною ним та його солдатами в цих таїландських джунглях; впевнений, що тепер він, збагативши ще одним вагомим епізодом західні легенди про будівничих імперій, цілком гідний своїх пращурів; твердо переконаний, що ніхто не впорався б із завданням краще за нього; заскорузлий у шовіністичних переконаннях про переваги в усьому своєї раси; щасливий, що за шість місяців він блискуче це підтвердив; набундючений, мов індик, од радості, яка щедро окупила всі його зусилля; смакуючи такими переможними наслідками; п’яніючи від подробиць здобутої саме ним, як він гадав, перемоги; захоплюючись якістю зведеної під його орудою споруди й намагаючись у цілковитій самотині полічити всі переваги, що стали наслідком працьовитості й високого інтелекту, а також прагнучи востаннє проінспектувати збудований ним об’єкт, полковник Ніколсон велично ступив на міст через річку Куай.

Два дні тому більшість полонених солдатів і всі офіцери вирушили строєм на збірний пункт, звідки їх мали переправити на Малайський архіпелаг або до Японії на нові роботи. Залізниця була готова. З наказу його імператорської величності в Токіо завершення будівництва відсвяткували в усіх будівельних групах Бірми й Таїланду.

Полковник Ніколсон наполіг, щоб цю подію з небаченою помпою відсвяткували й у таборі біля річки Куай. У таборах на всій лінії освячення залізниці починалися промовами японських вищих чинів — генералів або полковників, — які, запально жестикулюючи, промовляли з дерев’яних помостів, усі у високих чорних чоботях та сірих рукавичках. Вони безбожно спотворювали європейські слова, звертаючись до цілих легіонів білих людей — кульгавих, хворих, вкритих виразками й майже безумних від багатомісячного перебування в цьому пеклі.

Сайто теж сказав кілька слів. Він, як завжди, підкреслив, звичайно, значення південноазіатського регіону, проте зволив і подякувати полоненим за їхню лояльність. Кліптонові було боляче спостерігати, як смертельно хворі полонені англійські солдати майже поповзом дістаються до проклятого ворожого мосту, щоб вчасно його закінчити. А тепер він, Кліптон, ще й мусив вислухати промову полковника Ніколсона, в якій той віддав належне своїм солдатам, вихваляючи їхню самовідданість та мужність. Насамкінець полковник сказав, що їхні страждання не були марні і що він, командуючи такими людьми, відчуває гордість. Їхня гідна поведінка у тяжку годину стане, мовляв, взірцем для всієї нації.

Потім почалося свято. Полковник сам здійснював контроль за його підготовкою. Знаючи, що для його людей немає нічого гіршого, ніж неробство, він зобов’язав їх розробити багату програму. У ній був не тільки концерт, а й театральний скетч, у якому грали переодягнені полонені, й навіть балет, де брали участь солдати, вбрані в танцівниць. Полковник з усього цього щиро сміявся.

— От бачите, Кліптоне, — сказав він, — іноді ви зі мною не погоджувались, але я свого досяг — зберіг високий моральний дух, найважливіше в такій ситуації. І люди витримали.

І то була правда. Моральний дух у таборі на, річці Куай залишився непохитний. Люди витримали. Кліптон мусив це визнати, досить було тільки глянути на хлопців довкола. Вони по-дитячому щиро й задоволено брали участь у розвагах, а їхнє гучне «ура» не залишало жодних сумнівів щодо пречудового стану їхнього духу.

Другого дня полонені вирушили в дорогу. Залишилися тільки тяжко хворі та каліки. їх мали евакуювати до Бангкока найближчим поїздом із Бірми. Офіцери пішли разом зі своїми солдатами. Інженери Рівз та Х’юг, на превеликий свій жаль, мусили вирушити вслід за рештою — вони не дістали дозволу спостерігати прохід першого поїзда по мосту, якому вони віддали стільки натхнення й енергії. Одначе полковникові Ніколсону дозволили зостатися, щоб потім він супроводжував хворих. Враховуючи заслуги полковника, Сайто не міг відмовити йому в цій послузі, і Ніколсон прийняв її з притаманною йому гідністю.

Полковник Ніколсон ішов по мосту широкою, розгонистою ходою, гордовито озираючи настил. Він переміг. Міст був закінчений — без будь-яких прикрас, проте досить зграбний, щоб сіяти під таїландським небом як доказ уміння й хисту європейських народів. Тепер саме тут було місце полковника, начальника, що інспектує цю споруду востаннє перед тріумфальним проходом поїзда.

Та добре, що зоставили хоч його. Міст вийшов міцний, Ніколсон це бачив. Такий міст справдить надії, що їх на нього покладають. Та хіба можна передбачити все заздалегідь? Життєвий досвід навчив полковника, так само, як і Шірса, що в останню хвилину завжди може щось трапитись — скажімо, в рейці десь виявиться тріщина. В такій ситуації навіть найкращий з його підлеглих не зможе швидко прийняти рішення. На думку полковника, рапорт, який Сайто одержав вранці від патруля, — то ніщо. Він повинен побачити все сам, на власні очі. Отож Ніколсон ішов по мосту і промацував поглядом кожну балку, кожне з’єднання.

Дійшовши до середини мосту, він перехилився через поручні, як робив це кожний п’ять-шість метрів, утупився в одну з підпор — і заціпенів. На поверхні води біля підпори його хазяйське око з першого погляду виявило щось ненормальне. Придивившись пильніше, полковник помітив якусь брунатну масу, налиплу на колоду. Якусь мить він нерішуче постояв, потім рушив далі, а через кілька метрів знову схилився над водою.

«Дивно», — буркнув він собі під ніс. Хвилину він повагався, тоді перетнув колію й поглянув на підпори з другого боку мосту. І там полковник побачив якусь брунатну масу, занурену десь на палець у воду. Це викликало в ньому якесь непевне почуття ніяковості — неначе він помітив ваду, яка кидала пляму на все його творіння. Він вирішив продовжувати обхід. Діставшись до кінця мосту, полковник повернувся й пішов назад, як це робили вартові. Ступивши кілька кроків, знову зупинився і довго стояв у задумі, споглядаючи підпори й похитуючи головою. Нарешті стенув плечима й рушив до правого берега, розмірковуючи: «Два дні тому нічого такого не було. Щоправда, вода тоді стояла вище… Мабуть, підпори обліпило сміття або покидьки… І все ж таки…» Тінь підозри промайнула в його мозку, але здогад був такий неймовірний, що Ніколсон навіть не міг одразу його усвідомити. А проте свій величний спокій полковник утратив. Осяйний ранок був для нього зіпсований. Він іще раз перехилився через поручні, щоб поглянути на ту чудасію, і, не знайшовши їй ніякого пояснення, вкрай схвильований повернувся на берег.

«Невже це можливо? — бурмотів він, бо в його мозку вже ворушилася невиразна підозра. — Хіба що якась банда китайських більшовиків…»

Поїзд уже було видно, він повільно долав останні кілометри. Полковник Ніколсон підрахував, що до мосту він підійде не раніше, ніж за десять хвилин. Сайто прогулювався перед строєм солдатів. Побачивши, що до нього простує Ніколсон, японець знітився. А полковник Ніколсон уже прийняв тверде рішення.