Розділ «П’єр Буль Міст на річці Куай»

— Цей план варто розглянути, — нарешті промовив він. — Безумовно, ви там були, і тому маєте цілковите право висловити свою думку. Та й сам результат вартий ризику. А що іще ви побачили з того свого гнізда на скелі?..

3

Сонце підбилось уже високо, коли він, нарешті, добувся до верхів’я гори. Обидва провідники, що повернулися ще вночі, очікували на нього з нетерпінням. Джойс ледве тримався на ногах. І коли ліг, щоб спочити якусь часинку, то прокинувся лише ввечері. Він щиро зізнався в цьому і перепросив.

— Гаразд… Я сподіваюсь, ви спали й уночі? Це найліпше, що ви могли зробити. А наступного дня продовжували розвідку?

— Авжеж, сер. Я залишився там ще на один день. Треба було дещо розвідати.

Обстеживши спочатку нерухомі об’єкти, Джойс вирішив узятися далі до живих істот. Досі він був поглинутий лише мостом та навколишньою місцевістю, з якими була безпосередньо пов’язана майбутня операція. А тепер його болісно вразив вигляд нещасних земляків, приречених на принизливе рабство. Джойс бачив їх за роботою, спостерігаючи в бінокль, і добре знав усі ті методи, до яких японці вдавались у таборах. Численні таємні донесення докладно описували звірства, що їх чинили переможці.

— Ви були свідком якихось прикрих сцен? — запитав Шірс.

— Ні, сер, того дня їх, мабуть, не трапилось. Але здригався на саму думку, що отак вони працюють уже цілі місяці, в цьому кліматі, на злиденному раціоні, в жахливих житлових умовах, позбавлені медичної допомоги й до того ж під постійною загрозою страшних покарань.

Він розглядав усі бригади одну по одній, скеровував свій бінокль на кожного полоненого й жахався з їхнього вигляду.

«Номер перший» — наморщив лоба.

— У нас, Джойсе, така робота, що розчулюватися не можна.

— Знаю, сер, але вони справді сама шкіра та кістки! В багатьох руки й ноги вкриті ранами та виразками. Деякі ледве плентають. У нашому світі нікому не спало б на думку вимагати тяжкої праці від людей, які фізично так виснажені. Ви б тільки глянули на них, сер! Я мало не заплакав. Хоча б на тих, що тягли линву, забиваючи останні палі. Справжні кістяки, сер. Зроду не бачив такого жахіття. Все воно, скажу я вам, наймерзенніше лиходійство.

— Не переймайтеся так, — похмуро кинув Шірс. — Ворог за все заплатить.

— Та все ж, сер, мушу вам признатись, їхня поведінка здивувала мене. Незважаючи на такий фізичний занепад, жоден з них не виглядав зламаним. Я стежив за ними дуже пильно. В мене склалося досить певне враження, що вони вважають за справу честі ігнорувати присутність своїх конвоїрів. Вони поводилися так, ніби ніяких японців не було. Ці люди тяжко гарують від світання до смерку, і це триває, певне, вже багато місяців, без єдиного дня перепочинку. А проте вони не справляють враження зневірених. Хоч зодягнуті вони в дрантя й дуже виснажені, рабами вони не здаються. Я бачив їхні очі.

Усі троє довгий час мовчали, кожен заглибившись у свої думки.

— Моральна сила англійського вояка в лиху годину невичерпна, — сказав нарешті Варден.

— У вас є ще якісь дані? — запитав Шірс.

— Атож. Офіцери… цебто англійські офіцери, не працюють, сер. Вони командують своїми солдатами, які слухаються їх куди більше, ніж конвоїрів… і носять мундири.

— Мундири?

— Ще й з усіма військовими відзнаками. Я розгледів усі звання.