Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА ІМЕНА КРАЇВ: КРАЙ»

У дні недощові ми вибиралися на роверах до бескеття або на село, і я вже за годину починав чепуритися і побивався, коли Франсуаза не дуже ретельно збирала мене в путь. Навіть у Парижі Франсуаза, коли її ловили на якомусь недогляді, гордо й обурено випростувала спину, вже згорблену під тягарем літ, — і це вона, така сумирна, така скромна й уроча в тих випадках, коли її самолюбство було влещене! Оскільки самолюбство було головною спружиною її життя, то вдоволення та гумор були в неї прямо пропорційні марудності роботи, яку їй загадували. Те, що вона робила в Бальбеку, було таке легке, що вона майже весь час #була не в гуморі, і це її невдоволення стократ посилювалося, і на обличчі її миттю з'являвся пихато-іронічний вираз, коли я, поспішаючи до приятельок, жалівся, що капелюх не вичищений, а краватки пожмакані. Найменший докір (скажімо, я зауважив, що піджак не на місці) разив її в саме серце, але вона не визнавала своєї провини і зараз же починала пиндючитись, що, мовляв, „зумисне сховала його до шафи, щоб жодна порошинка на нього не сіла“, ба більше: вона за всіма канонами мистецтва виголошувала панегірик своїй працьовитості, уболівала, що в Бальбеку вона ще не мала промитої години, і запевняла, що на таке місце, окрім неї, ніхто б не позаздрився. „Треба ж отак порозтикувати свої речі! Все гамузом навалено! Сам чорт ногу собі вломить!“ Іноді Франсуаза з виглядом королеви світила на мене вогненними очима і зберігала мовчанку, яку, одначе, порушувала, тільки-но зачиняла за собою двері; тоді коридор озивався вигуками, очевидно, образливими для мене, але такими самими нерозбірливими, як репліки акторів, які виголошують свої перші слова за лаштунками, ще до появи на кону. Зрештою, коли я збирався йти погуляти зі своїми приятельками, навіть якщо нічого не бракувало і Франсуазу не зраджував добрий гумор, вона все-таки бувала нестерпна. Користуючись тим, що я, відчуваючи потребу говорити про дівчат, пришивав іноді якусь квітку, вона з таємничим виглядом розповідала про них такі речі, що їх я знав би краще за неї, якби це була правда, — просто Франсуаза не так мене розуміла. Вона мала, як усі наші ближні, свої характерні особливості: людина ніколи не уподібнюється до прямої стежки, вона вражає нас неодмінними дрімучими манівцями, непомітними для інших, якими продиратися нам справжня мука. Якщо я казав: „Де капелюх?“, або: „Нехай чорти візьмуть цю Андре!“, „Нехай чорти візьмуть цю Альбертину!“, Франсуаза щоразу спроваджувала мене на дурнячі позавгородні стежки, і я через це незбожно барився. Те саме бувало, коли я просив її приготувати сандвічі з честером чи з салатою і купити соложеників на підвечірок, який я збирався влаштувати на скелях для себе та дівчат. „Могли б і вони прихопити з собою якусь перекуску, якби не були такі жили“, — запевняла Франсуаза, підсобляти якій поспішала в цю мить уся вспадкована нею провінційна зажерливість та вульгарність, і можна було подумати, що коли одна половина душі небіжки Евлалії[184] ввійшла у святого Елігія, то друга — аж надто хвацько — вбилася в чарівну плоть моїх приятельок із ватаги. Я кипів, слухаючи ці пащекування і відчуваючи, що дійшов до такого місця, після якого знайомий путівець Франсуазиного характеру робиться непролазним — на щастя, ненадовго. Нарешті піджак знаходився, сандвічі з'являлися, і ми з Альбертиною, Андре, Розамундою, а іноді з кимось іще, пішки чи роверами пускалися в путь.

Ще зовсім недавно така прогулянка мені більше подобалася в негоду. Тоді я шукав у Бальбеку „краю кіммерійців“, а в цьому краю погідних днів бути не могло: вони означали б для мене впад вульгарного літа купальників у криту туманами старожитну дідизну. Але до того, чим раніше я гордував, що гнав з-перед своїх очей геть (то була не тільки гра сонячних зайчиків, а й регати і верхогони), тепер я жадібно поривався з тієї самої причини, з якої давніше мені хотілося дивитися лише на бурхливе море і яка в обох випадках пов'язувалася з моїми художніми запитами. Я кілька разів одвідував з моїми приятельками Ельстіра, і в ті дні, коли приходив до нього з дівчатами, він найохочіш показував нам крокі ладних yachtswomen[185] або ескіз, зроблений на іподромі поблизу Бальбека. Спершу я несміливо признався Ельстірові, що мене не приваблюють тамтешні збіговиська. „А даремно, — кинув він, — там дуже гарно і дуже цікаво. Узяти хоча б таку прояву, як жокей: до нього прикуто стільки очей, а він стоїть похмуро на краю paddock'a[186] сіренький, хоча на ньому осяйний камзол, злитий в одне ціле з баским конем, якого він приборкує, — як було б цікаво віддати його жокейські порухи, показати яскраву пляму, яку він, а також масть коней творять на біговому крузі! Яке все мінливе на цьому пишному огромі бігового круга, де ваше око чарує стільки тіней, стільки відблисків, яких ви більш ніде не побачите! А жінки — якими прегарними вони можуть бути тут! Надто пишно було на відкритті, — я бачив там напрочуд гожих жінок у якомусь вогкому, голландському світлі, — це коли пронизлива вогкість відчувається у всьому, навіть у сонці. Доти мені жодного разу не доводилося бачити жінок із біноклями — жінки під'їжджають у колясках, у такому, власне, світлі, а вогкість такого світла залежить, звісно, від близькости моря. От би це віддати! Я повернувся з верхогонів не тямлячись від захвату, і мені так закортіло творити!“ Потім Ельстір з іще більшим надпоривом перекинувся з верхогонів на yachting,[187] і тут до мене дійшло, що регати, спортивні змагання, коли вичепурені жінки купаються в зеленасто-блакитному світлі морського іподрому, для сучасного художника такий самий цікавий сюжет, як фестини, що їх так уподобали малювати Веронезе чи Карпаччо. „Ваше спостереження влучне, — зауважив Ельстір, — тим паче що місто, де вони малювали, надавало їм чогось морського. Тільки краса тодішніх кораблів найчастіше спочивала в їхній ваготі, в їхній складності. Там теж були змагання на воді, як тут; зазвичай — на честь якогось посольства, такого, як от Карпаччо зобразив у „Легенді про святу Урсулу“.[188] Судна були тоді невкладисті, не судна, а архітектурні споруди, кожне з них — щось наче амфібія, щось наче маленька Венеція всередині великої, і ця схожість посилювалася ще й тим, що, швартовані з допомогою похідень, криті шарлатним атласом та перськими килимами, вони возили жінок, убраних у вишневий златоглав чи зелений адамашок, які стояли близесенько від інкрустованих барвистим мармуром балконів, звідки звішувалися й дивилися інші жінки — в сукнях із чорними рукавами та білими вильотами на них, отороченими перлами чи оздобленими мереживом. Уже не видно, де закінчується суходіл, де починається вода, не видно, що це — досі палац чи вже судно, каравела, галеас, буцентавр[189]“. Альбертина жадібно слухала Ельстіра, який так докладно описував строї, малював нам картини пишноти. „Ой, хоч би колись глянути на мереживо! Венеційське мереживо — така краса! — вигукувала вона. — Ах, як мені кортить поїхати до Венеції!“ — „Можливо, вам незабаром удасться помилуватися тканинами, які носили там тоді, — сказав Ельстір. — Досі їх можна було бачити лише на полотнах венеційських майстрів або — дуже рідко — у церковних ризницях, а то ще було наскочиш на якусь на розпродажу. Кажуть, венецький художник Фортуні відкрив секрет їхнього виробу, і не мине й кількох літ, як дами матимуть змогу гуляти, а головне — сидіти у себе в сукнях із того чудового златоглаву, який по-східному оздоблювала Венеція для своїх патриціянок. А втім, не знаю, чи мені це сподобається, чи не здасться таке одіння на сучасних жінках занадто анахронічним навіть під час регати, бо наші теперішні прогулянкові кораблі — цілковита протилежність старосвітським кораблям, кораблям тих часів, коли Венецію величали „королевою Адріатики“. Найбільша зваба яхти, убранства яхти, туалетів яхтінга — це їхня морська простота, така суголосна моїй любові до моря! Сказати по щирості, мені більше до мислі сьогочасні моди, ніж моди часів Веронезе і навіть Карпаччо. Найкрасивіше в наших яхтах — надто в невеличких яхточках, здорових я не люблю, це вже майже судна, тут, як у капелюхах, треба дотримуватися міри, — їхня однобарвність, простота, ясність, сірота, у хмарні, синясті дні — з молочним полиском. Каюті годиться виглядати маленькою кав'яренькою. Те саме можна сказати і про жіночі строї на яхті: чарівні, легенькі туалети, білі й гладенькі, полотняні, батистові, пекінські, тикові — проти блакиті моря на сонці вони світять такими самими сліпучо-білими плямами, як білі вітрила. Зрештою мало хто з жінок гарно зодягається, натомість деякі — чудово. На верхогонах панна Леа була в білому капелюшкові і з білою парасолькою, — диво, та й годі! Я б усе віддав за таку парасольку“. Я прагнув довідатися, чим ця парасолька відрізняється від інших; що ж до Альбертини, то вже з іншої причини, з причини жіночого кокетства, у неї це прагнення було ще дужче. Та подібно до „спритності рук“, якою Франсуаза пояснювала смакові якості свого збитого печива, тут уся річ була у фасоні. „Парасолька“ була маленька, кругленька, достоту китайська», — відгукувався про неї Ельстір. Я описав кілька дамських парасольок, але все це було не те. Ельстір вважав, що всі ці парасольки жахливі. Наділений вимогливим, бездоганним смаком, Ельстір навіть у дрібничках, а дрібничка була для нього не дрібничкою, а частиною цілосте, бачив різницю між тим, що носили три чверті жінок і що будило в нього огиду, та гарною річчю, яка викликала його захоплення і — супротивно мені, бо мене пишнота знепліднювала, — заохочувала його малювати, «аби спробувати створити щось таке саме прегарне».

«А оце дівча зрозуміло, які були капелюшок та парасолька, — промовив Ельстір, показуючи на Альбертину, чиї очі палали заздрощами». «Як би мені хотілося бути багатою, аби мати яхту! — сказала вона маляреві. — Я б з вами порадилася, як її опорядити. Які гарні подорожі я б робила! Добре було б поїхати на реґати до Кауза! І авто! Як по-вашому: красиво виглядають жіночі моди в авті?» — «Ні, — відповів Ельстір, — не настав ще час. Адже у нас так мало справжніх кравців, один-двоє: Кало, хоча він надто кохається в мереживі, Дусе, Шерюї, іноді Пакен. Решта — партачі». — «Отаке, виходить, є величезна різниця між туалетом від Кало і від якогось іншого кравця?» — спитав я Альбертину. «Колосальна різниця, чоловіче! — відповіла вона. — О, перепрошую… Тільки, на жаль, те, що деінде коштує триста франків, у них обійдеться у дві тисячі. Зате — небо і земля, тільки невігласи можуть сказати, що нема ніякої різниці». — «Ваша правда, — озвався Ельстір, — але різниця не така істотна, як між статуєю в Реймському соборі та статуєю в церкві Святого Августина. До речі, щодо соборів, — вів далі він, звертаючись уже тільки до мене, бо в розмовах на цю тему дівчата не брали участи, та вона їх, відверто сказати, нітрохи й не цікавила, — я вам якось розповідав, що бальбецька церква скидається на високу скелю, на купу бальбецького каміння, і навпаки, — він показав мені акварель, — подивіться на це бескеття (ескіз я зробив зовсім близенько звідси, у Креньє), подивіться, як ці скелі своїм потужним і ніжним обрисом нагадують собор». Справді, можна було сказати, що це високе рожеве склепіння. Але художник малював їх спечного дня, і тому здавалося, ніби сквар перетворив їх на порох, на летку речовину, а половину моря випив, обернув його на всьому протязі полотна в газуватий стан. Того дня, коли світло начебто зруйнувало дійсність, вона зосередилась у проявах темних і прозорих, які за контрастом творили глибше, дотикальніше враження матеріальносте: у тінях. Прагнучи прохолоди, майже всі вони, покинувши запалену морську далечінь, сховалися від сонця біля підніжжя бескеття; деякі, ніби дельфіни, повільно пливли, чіпляючись за човни, а човни на блідій воді робилися нібито ширші від їхніх синіх блискучих тіл. Можливо, прагнення прохолоди, відчутне в них, посилювало враження спечного дня і змусило мене вголос пошкодувати про те, що я не бачив Креньє. Альбертина з Андре переконували мене, що я сто разів там бував. У такому разі я був там, не знаючи про це, не підозрюючи, що цей краєвид колись викличе у мене таку жадобу краси, але не природної, якої я аж до сьогодні шукав серед бальбецького бескеття, а радше архітектурної. Я, хто приїхав сюди оглянути царство бурі під час прогулянок із маркізою де Вільпарізіс, коли ми часто помічали океан лише звіддалік, у прогалинах між деревами, ніколи не бачив його досить реальним, досить плинним, досить живим, здатним здіймати й вергати на суходіл гори води; я, хто готовий був замилуватися його нерухомістю хіба під зимовим саваном туманів, ніколи б не повірив, що мріятиму про море, яке стало лише білястою парою, утратило дебелість і колір. Але Ельстір, як ті, хто марив у тих човнах, скутих жаротою, так глибоко пройнявся чарами цього моря, що зумів віддати, закріпить на полотні непомітний відплив, живець відрадної миті, і, споглядаючи цей чудородний образ, ви не тямилися з радощів і прагнули тільки одного: оббігти цілий світ, наздоганяючи проминулий день з його летючою і дрімотною знадою.

Отож перед тими візитами до Ельстіра, перед тим, як я побачив на його марині в яхті під американським прапором молоду жінку чи то в барежовій, чи то ліноновій сукні і в моїй уяві замріла нематеріальна «копія» сукні з білого лінону та «копія» прапора, викликавши в мене палке бажання зараз же побачити недалеко від берега сукні з білого лінону та прапори, ніби досі такого зі мною ніколи не траплялося, — я завжди силкувався, коли був біля моря, вигнати з поля мого зору і купальників на передньому плані, і яхти з надто білими, наче пляжні костюми, вітрилами, — все, що заважало мені вмовити себе, що от я споглядаю первісну морську стихію, яка розгортає сувій свого таємничого буття ще перед появою людського роду і живе цим життям і далі у ці яснозорі дні, які надавали, як мені здавалося, банального, повсюдного літнього вигляду цьому узбережжю туманів та бур і свідчили просто про перерву, відповідник тому, що в музиці називається паузою, — зате нині я сприймав негоду як безголов'я, якому не повинно бути місця у світі краси; я прагнув знову віднайти в реальності те, що так мене поривало, і мав надію, що дочекаюся такої години, коли з високого бескеття замріють ті самі синясті тіні, що й на Ельстіровім полотні.

Дорогою я вже не наставляв дашком руки до очей, як у ті дні, коли шукав у природі життя первісного, яким воно було ще до з'яви людини; коли на злість усім нудним здобуткам промислового поступу, від якого на мене нападали позіхи у залах всесвітніх виставок і в модисток, я намагався бачити лише ту частину моря, де не було пароплавів, аби воно уявлялося мені одвічним, ніби сучасником тій добі, коли воно відлучилося від тверді, принаймні сучасником перших віків Греції, а це давало мені право вірити, що «батечко Леконт» не розминувся з правдою у віршах, які так хвалив Блок:

І рушили царі на кораблях крилатих,

А з ними попливли крізь хвилі навпрошки

Косматих еллінів геройські вояки.

Я перестав зневажати модисток, бо Ельстір сказав, що та делікатність, з якою вони розпростують востаннє стьожки чи пера готового капелюшка, та шляхетна ніжність, з якою вони їх пестять, так само для нього, мистця, цікаві, як рухи жокеїв (цим він захопив Альбертину). Але подивитися на модисток я міг, тільки повернувшися з купань, у Парижі, а на верхогони і регати — в Бальбеку, але вже в наступному сезоні. А тут навіть яхти з жінками в білих лінонових сукнях уже пропали.

Ми часто здибали Блокових сестер, і від того дня, коли я обідав у їхнього батька, я мусив їм уклонятися. Мої приятельки були з ними незнайомі. «Мені заказано знатися з ізраїлітками», — хвалилася Альбертина. Уже сама манера казати «ісраїлітка» замість «ізраїлітка» показувала, навіть як ви й не чули початку репліки, на те, що ці юні буржуазки з побожних родин аж ніяк не симпатизували обраному народові, очевидно вірячи, що жиди мордують християнських діток. «Зрештою ваші приятельки не можуть похвалитись особливим смаком», — казала мені Андре з усмішкою, яка свідчила про те, що вона і не думає вважати їх за моїх приятельок. «Таке вже їхнє плем'я», — притакувала Альбертина повчальним тоном знавця. Треба визнати, що Блокові сестрички, виряджені й напівроздягнені, млосні, нахабні, чепурухи і нечупари, справляли не найкраще враження. А одна з їхніх кузинок, п'ятнадцятирічне піддівча, обурювала казино своїм обожнюванням напоказ панни Лії, чий акторський талант високо ставив Блок старший і на чию увагу заслуговували здебільшого не чоловіки.

Вряди-годи ми чаювали в поблизьких фермах-ресторанах. Ресторани ці називалися «Дезекор», «Марія-Тереза», «Гейландський хрест», «Марничка», «Каліфорнія», «Марія-Антуанетта». Цей останній і вподобала собі ватага.

Але іноді, замість іти до ресторану, ми спиналися на шпиль бескеття і, порозсідавшись на траві, розпаковували сандвічі й соложеники. Дівчатам більше смакували сандвічі, і вони дивувалися, що я їм лише шматок шоколадного торта, зацукрованого Готичним узором, чи соложеник з морелями. Річ у тім, що сандвічі з честером чи салатою — їжа темна, пустоголова, нова, і мені ні про що було з ними говорити. Зате шоколадний торт був дока, соложеники балакучі. Торт мав м'який смак вершків, а в соложениках відчувалася свіжість плодів, які багато знали про Комбре, про Жільберту, і не лише про комбрейську Жільберту, а й про паризьку, на чаюванні в якої я знову їх знайшов. Вони нагадували мені про десертні тарілочки зі сценами з «Тисячі й одної ночі», «сюжети» яких розважали тітку Леонію, коли Франсуаза приносила їй то Аладдіна, або Чарівну лампу, то Алі-Бабу, то Того, що снить наяву, то Синдбада-мореплавця, який вантажить на судно в Бассорі всі свої скарби. Мені хотілося побачити їх ізнову, але бабуся не знала, куди вони запропастилися, та й зрештою для неї то були найзвичайнісінькі тарілочки, куплені на місці. Натомість мене вони радували тим, що й самі тарілочки, і барвисті малюнки на них врізалися в сірий шампанський Комбре, як у темну церкву — вітражі з їхньою самоцвітною грою, як у сутінь моїх покоїв — проекції чарівного ліхтаря, як у видимий з вікна вокзалу чи з полотна департаментської залізниці краєвид — індійський жовтець і перський без, як старосвітська китайська порцеляна моєї бабусі у перших — у її похмуру оселю провінційної старої дами.

Лежачи над урвищем, я бачив перед собою тільки луки, а над ними не сім небес із християнської фізики, а лише два неба, одне над одним: темніше — море, а над ним ще одне — блідіше. Ми ласували, і якщо я приносив з собою якийсь сувенірник, що міг потішити ту чи ту мою приятельку, радощі з такою раптовою рвією переповнювали їхні майже прозорі личка, які притьмом шаріли, що устам було несила стримати тих радощів і, аби дати їм вилитися, уста вибухали сміхом. Дівчата обступали мене, і просвітки між їхніми не щільно зсунутими голівками скидалися на блакитні сакомки, оті прополоті в гущавині прогайльовини, які залишає садівник, аби зручніше було крутитися серед розарію.

Вичерпавши наші запаси, ми гуляли в ігри, які до зустрічі з дівчатами здалися б мені нудними, іноді в зовсім дитячі, як от Вежо рятуйся або Хто перший засміється, але які я тепер не проміняв би й за царство; зоря молодощів, яка жевріла на личках дівочих і вже згасла для мене, все перед ними осявала і, як на примітивах легких тонів, різьбила на золотому тлі навіть найдріб'язковіші подробиці їхнього життя. Дівочі личка майже всі зливались у тьмяному пурпурі зорі, крізь який справжні їхні риси ще не встигли пробитися. Видний був лише урочий колорит, під яким те, що має стати профілем, ще не розрізнялося. Теперішній профіль не мав нічого остаточного і міг бути лише хвилевою подібністю з якимсь померлим членом родини, якого природа удостоїла цією посмертною благодією. Швидко, швидко настає хвилина, коли вже нема чого очікувати, коли тіло сковує нерухомість, без усяких сюрпризів, коли втрачаєш усяку надію, бачачи, як, ніби з дерев у розпал літа сухе листя, з іще молодих голів падає волосся (або береться на них сивиною); він такий короткий, цей променистий поранок, що хочеться кохати лише дуже молоденьких дівчаток, чия плоть ще тільки-тільки сходить, як гарне тісто. Дівчата — це тужава маса, щомиті розгнічувана мимовільними враженнями, яким вони улягають. Про кожну з них можна сказати, що вона — то статуетка веселощів, то статуетка молодечої поважности, то статуетка пестливости, то статуетка подиву, і всі ці статуетки ліпить якийсь вираз на личку, щирий, цілісний, миттєвий. Завдяки такій пластичності дівчина щоразу по-особливому чарує нас любою своєю увагою. Певна річ, це має бути притаманне не лише дівчині, але жінка, і та, якій ми не подобаємося, і та, яка не подає навзнаки, що ми їй подобаємося, прибирає в наших очах якоїсь понурої одноманітности. Коли жінка вбивається у зрілі літа, знаки її симпатії уже не віддзеркалюються легкими брижами на її обличчі, скам'янілому від боротьби за існування, скутому назавше войовничим чи екстатичним виразом. Одне з жіночих облич — через вічну покору жінки чоловікові — радше нагадує лице солдата; інше, вирізьблене тими щоденними жертвами, які мати складає ради дітей, — це обличчя апостола. Ще одне лице після багатьох випробувань і бур робиться лицем морського вовка, і тільки одяг засвідчує, що це жінка. Звичайно, якщо ми любимо жінку, то її увага до нас ще може по-новому хвилювати нас, поки ми з нею. Але в ній самій ми не бачимо щоразу нової жінки. Веселощі залишаються тільки оболонкою її незмінного обличчя. Але передує цьому остаточному закляканню молодість, і тим-то близькість дівчат так само відсвіжує нас, як видовисько мінливих, супротивних форм, схоже на безперервне відродження праприроди, яке ми спостерігаємо, стоячи перед морем.

Не тільки світським раутом чи прогулянкою з маркізою де Вільпарізіс пожертвував би я ради того, щоб погуляти в мотузочок або в шаради зі своїми приятельками. Кілька разів Робер де Сен-Лу переказував мені, що скоро я не приїжджаю до нього до Донсьєра, він попросить відпустку на добу і приїде до Бальбека. Щоразу я писав йому, щоб він не приїздив, виправдуючись тим, що саме цього дня мені начебто треба з бабусею в особистій справі відлучитися. Безперечно, він подумав про мене зле, довідавшись від своєї тітки, що це за особиста справа і хто у мене в цьому разі виконує ролю моєї бабусі. А проте я, мабуть, мав слушність, жертвуючи не лише світськими розвагами, а й радощами приязні задля блаженства провести цілий день у цьому саду. Хто здатний жити для самого себе — правда, це мистці, а я давно переконав себе, що ніколи не стану мистцем, — той має жити для себе; отож-бо, дружба — це звільнення від цього обов'язку, самозречення. Навіть розмова, один зі способів висловити дружні почуття, пусті теревені, і це базікання не багатить людини. Ми можемо пробалакати ціле життя, і це буде всього лише безконечний повтор нічим не наповненої хвилини, тоді як коли ми творимо щось на самоті, думка йде вглиб, і це єдиний шлях, який нам не заборонений, яким ми просуваємося, правда, на превелику силу, до відкриття істини. А приязнь мало того що марна, як розмова, — вона нам шкодить. Шкодить, бо враження нуди, якого не можуть не зазнавати в товаристві приятеля (себто зостаючись на поверхні самих себе, замість іти шляхом прозрінь углиб) ті з нас, для кого закон розвитку, закон чисто внутрішній, — це враження нуди під впливом приятельських почуттів ми злагоджуємо, щойно знов опиняємось на самоті: із хвилюванням згадуємо слова друга, приймаємо їх як коштовний дар, хоча ми — не кам'яниці, чиї мури можна потовщувати зокола, а дерева, які добувають зі свого соку кожне нове коліно свого стовбура, горішній ярус листя. Я брехав самому собі, я перестав розвиватися в тому напрямі, в якому справді міг рости і бути щасливим, як о тій порі, коли пишався тим, що мене любить, мною захоплюється така гарна, така розумна, така тонка людина, як Сен-Лу, коли я міркував не над своїми невиразними враженнями, в яких мені ще треба було розібратися, а над словами свого приятеля. Повторюючи собі ті слова, — змушуючи їх повторювати друге «я», яке живе в нас і на яке ми завжди раді звалити тягар роздумів, — я намагався знайти красу, далеко відміннішу від тієї, яку я шукав мовчки, коли справді залишався на самоті, і яка, власне, більше б важила і для Робера, і для мене самого, для мого життя. В тому бутті, яке творив для мене такий приятель, як Робер, я відчував, що я дбайливо бережений від самоти, що я шляхетно рвуся пожертвувати собою ради приятеля, словом, що я нездольний до самовияву. При дівчатах натомість заживана мною втіха була егоїстична, але принаймні не трималася на брехні, яка намагається переконати нас, що ми не безнадійно самотні, і яка, коли ми з кимось розмовляємо, не дозволяє нам признатися самим собі, що це вже не ми мовимо, що ми напинаємо себе на чужий копил, а не на свій власний, одмінний від решти всіх. Мої балачки з дівчатами з гурту були нецікаві, та ще й небагатослівні, бо я уривав їх довгою мовчанкою. Це не перешкоджало мені, коли вони зі мною говорили з такою втіхою, з якою я на них дивився, відкривати в голосі кожної з них яскраву картину, їхнє щебетання пестило мені слух. Любов допомагає розпізнавати, вирізняли. Аматор пташиного співу легко впізнає в лісі голос кожного птаха, а для невігласа всі пташині голоси лунають однаково. Аматор дівчат знає, що людські голоси ще розмаїтіші. У будь-якому голосі більше нот, ніж у найбагатшому інструменті. І число звукосполучень у людському голосі таке саме незліченне, як невичерпне розмаїття особистостей. Коли я розмовляв з якоюсь моєю подругою, я усвідомлював, що неповторний, свого роду єдиний портрет її особистости зумисне для мене вміло намалювала, невблаганно накинула мені як гра її голосу, так і гра її личка, що два ці видовиська відбивають, кожне у своїй площині, одну й ту саму особливу дійсність. Безперечно, і голос, і зовнішність ще не зовсім установилися; голос іще буде ламатися, личко зміниться. Діти мають залозу, яка виділяє речовину для ліпшого перетравлювання молока, а дорослі її не мають, так і в щебеті дівчат були ноти, яких жінки вже не мають. І на своєму багатозвучнішому інструменті вони фали губами з такою горливістю, з таким запалом янголят-музик Белліні, з яким грають лише замолоду. Згодом дівчата втратять інтонацію натхненної переконаности, яка надає чару найпростішим речам, приміром, як тоді, коли Альбертина самовпевнено каламбурила, а молодші слухали її, як зачаровані, аж поки на них із нестримною гвалтовністю чхання нападав дикий регіт, або коли Андре з наївною поважністю знімала мову про їхні шкільні роботи, ще дитинніші, ніж їхні ігри; і їхні голоси детонували, як вірші у давнину, коли поезія ще майже не відривалася від музики і вірш декламувався на різних нотах. Хай би там як, а в дівочих голосах уже виразно вловлювався палкий погляд цих юнок на життя, погляд такий індивідуальний, що якби сказати про одну: «їй усе сміхи», про другу: «Вона про все відгукується з апломбом», а про третю: «Вона завжди стає в нерішучо-очікувальну позу», — то це були б самі загальники. Риси нашого обличчя — це всього-на-всього жести, які, ставши звичними, усталились. Природа нас унерухомила в нашому звичному русі, наче загибель Помпеї своїх городян, наче лялечка гусеницю. Так само в наших інтонаціях прозирає наш світогляд, усе, що людина думає про життя. Певна річ, ці риси були властиві не лише моїм подружкам. Вони були властиві їхнім родичам. Індивід занурений у щось загальніше, ніж він сам. Треба враховувати, що ми успадковуємо від батьків не тільки звичні риси обличчя та характерну для них вимову, а й мовні звороти, постійно вживані ними вирази; майже такі самі несвідомі, як інтонація, майже такі самі глибокі, вони, як і ця остання, передають наше ставлення до життя. Щоправда, деяких висловів батьки не передають дівчатам до певного віку, звичайно, поки ті не стануть жінками. Вони тримають їх про запас. Так, скажімо, коли йшлося про полотна одного з Ельстірових приятелів, Андре, яка носила ще кіски, поки що не могла користуватися виразом, якого вживали її мати та заміжня сестра: «Здається, він мужчина хоч куди». Але це прийде, тільки-но їй дозволять ходити до Пале-Рояля. А от Альбертина від першого причастя казала, як добра знайома її тітки: «По-моєму, це страшненько». А ще до неї перейшла звичка перепитувати — цим вона показувала, що їй цікаве те, про що йдеться, і що вона намагається скласти свою власну думку. Якщо при ній зауважували, що якийсь маляр гарний або ж що в нього гарний домок, вона перепитувала: «О, то він добрий маляр? О, так домок у нього гарний?» Зрештою ще загальнішим, ніж її родинний спадок, був сік її рідного краю, який надавав особливого звучання дівочим голосам, напоював собою їхні інтонації. Коли Андре різко брала низьку ноту, то нічого не могла вдіяти з перигорською струною голосового свого інструмента, аби та не видавала співучого звуку, який напрочуд гармоніював із південною правильністю її рис; а вічним пустощам Розамунди відповідав північний тип її личка і північний її голос, ще й особливості гутірки її рідного краю. Між рідним дівочим краєм і її темпераментом, що керував модуляціями голосу, мені вчувався діалог. Діалог, а не суперечка. Жоден дисонанс не розлучав дівчини з батьківщиною. Дівчина й досі уособлювала батьківщину. Зрештою цей вплив місцевих багатств на обдарування, яке користується ними і яке вони примножують, не зменшує оригінальности його творів, і, якби то був твір будівничого, різьбаря чи музики, він найсумлінніше відбивав би найтонші риси індивідуальности мистця, байдуже, що тому довелося б попрацювати над санліським жорновим каменем або над страсбурзьким червоним пісковиком, що той ушанував би своєю увагою особливу вузлуватість ясеня, а пишучи музику, враховував би як багатство, так і межі її звучання, врахував можливості флейти й альта.

Я це розумів, хоча ми так мало розмовляли між собою! Маркізі де Вільпарізіс чи Сен-Лу я сказав би, що мав від зустрічей з ними велику втіху, хоча насправді вона була зовсім не така велика, бо, розлучившися з ними, я почувався втомленим, а коли лежав на пляжі з дівчатами, повнява моїх почуттів з лишком віддячувала мені за беззмістовність, за скупість наших речей і перехлюпувала через мою неповороткість і маломовність хвилі щастя, гомін яких завмирав біля стіп цих молодих рож.

Виздоровник, який цілі дні пропадає в саді чи на городі, з меншою гостротою відчуває просяклість пахощами квітів та плодів сили-силенної дрібничок, що з них складається його дозвілля, ніж та, з якою я, дивлячись на дівчат, розрізняв їхні барви й аромати, ніжність яких уливалася потім і в мене. Так виноград стає солодким на сонці. І своєю повільною тяглістю ці радощі, такі прості, викликали у мене, як у тих, хто весь час лежить біля моря, дихає сіллю, засмагає, відчуття відпруження, викликали на обличчі блаженний усміх, викликали якусь засліпленість аж до змутніння в очах.

Іноді від чийогось утішного знаку уваги по всьому тілу моєму перебігав трепет, і цей трепет гасив на час мій потяг до інших. Так одного дня Альбертина спитала: «Хто має олівця?» Андре дала їй олівця, Розамунда паперу, а Альбертина їм сказала: «Дівчата! Підглядати заборонено!» Тримаючи чвертку на колінах, вона намагалася писати якнайрозбірливіше, потім подала мені папірця і сказала: «Тільки щоб ніхто не бачив!» Я розгорнув цидулку і прочитав: «Ви мені подобаєтеся».

«Замість писати дурниці, — гукнула вона, обертаючися з поважною і владною міною до Андре й Розамунди, — мені треба було б показати вам листа від Жізелі, він надійшов уранішньою поштою. Яка я дурепа, тягаю його в кишені, а він же може стати нам у великій пригоді!» Жізель вважала за свій обов'язок надіслати приятельці з тим, щоб та показала іншим, свій твір, написаний на випускному екзамені. Складність двох тем, запропонованих на вибір Жізелі, перейшла всі Альбертинині побоювання. Одна з них була така: «Софокл пише з Пекла Расінові, щоб утішити його після провалу „Аталії“». Друга: «Що пані де Севіньє могла б написати пані де Лафайєт про те, як вона шкодувала, що її не було на прем'єрі „Естер“». Отож-бо Жізель, надумавши вразити й розчулити екзаменаторів, обрала першу тему, важчу, написала чудово, і їй поставили чотирнадцять, а екзаменаційна комісія ще й повіншувала її. Вона дістала б загальну оцінку «дуже добре», якби не «зрізалася» на іспиті з іспанської мови. Твір, копію якого надіслала Жізель, Альбертина нам зараз же прочитала — на неї чекав такий самий екзамен, і вона цікавилася думкою Андре, бо Андре знала більше за всіх, разом узятих, і могла її підкувати. «їй добре повелося, — озвалася Альбертина. — Саме над цією темою вона сиділа крячкою з учителькою французької». Лист, який Жізель написала Расінові від імени Софокла, починався так: «Любий друже! Даруйте мені, що пишу до Вас, не маючи чести бути особисто з Вами знайомим, але Ваша нова трагедія „Аталія“ свідчить про те, що Ви досконало вивчили мої скромні твори. Ви не тільки вложили рими в уста протагоністів, себто головних дійовців, але створили вірші, вірші чудові, кажу це Вам без підхлібства, і для хорів, які, на думку багатьох, були незлі в грецькій трагедії, але які для Франції стали чимось геть-то новим. Більше того, Ваш талант, такий гнучкий, такий гожий, такий звабливий, такий урочий', такий легкий, осягає тут великої сили, перед якою я схиляюся. Навіть Ваш суперник Корнель не міг би краще вималювати Аталію і Йодая. Характери сильні, інтрига проста й цікава. Спружиною Вашої трагедії не є кохання, і, як на мене, в цьому величезна її достойність. Найславетніші вирази не завжди найправдивіші. Як, приміром, оцей:

Хто спише пристрасті, зуміє навпростець