Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА ІМЕНА КРАЇВ: КРАЙ»

За тебе я вірніш дотримаюся слова:

Бо те, що ти забув, я сповнити готовий.

„Мушу визнати, що він вродливий хлопець, — сказала про Блока Альбертина, — але який він мені відворотний!“ Я не вважав Блока за вродливого хлопця, але він був справді вродливий. Чоло він мав досить пукате, ніс орлій, міну дуже саркастичну і певну того, що вона саркастична, словом, обличчя приємне. Але подобатися Альбертині він не міг. Зрештою це залежало, мабуть, від її поганих рис: жорстокости, нечуйносте, властивої всій ватазі загалом, брутальности з усім оточенням. Зрештою згодом, коли я їх познайомив, Альбертинина антипатія не змаліла. Блок належав до тих кіл, де між глузами над світом і пошаною до добрих манер, які неодмінно повинна мати людина, яка „миє руки“, виникло щось середнє, яке відрізнялося від світської ґречности і водночас саме собою було на рідкість антипатичним родом світськосте. Коли Блока комусь відрекомендовували, він уклонявся, скептично посміхаючись, і воднораз виявляв пересадну шанобливість і, якщо це був чоловік, казав: „Дуже радий“, — тоном, у якому відчувалися кпини над цими словами і водночас свідомість, що таким тоном не може говорити якийсь покидьок. Першу хвилину Блок присвячував тому чи тому звичаєві, якого дотримувався і з якого сам-таки й збиткувався (коли, приміром, віншував на Новий рік: „Щастя вам і успіху!“), а потім з хитрою і лукавою міною „виголошував тонкі речі“, в яких часто було багато правди, але які „діяли на нерви“ Альбертині. Коли при першій зустрічі я сказав їй, що його прізвище Блок, вона вигукнула: „Даю собі голову відрубати, це жидяра! Що-що, а паразитувати вони вміють!“ Зрештою у Блокові дратувало Альбертину ще й інше. Як багато інтелігентів, він не вмів говорити просто про прості речі. Для кожної речі він добирав закрутистого виразу, а потім узагальнював. Це нудило Альбертину, до того ж вона не дуже любила, щоб хтось стежив за тим, що вона робить, і Блок не порадував її, коли, помітивши, що вона, підгорнувши ногу, сидить нерухомо, сказав: „Вона спочиває на лежаку, але завдяки своїй усюдисущості водночас ніби ґольфує й тенісує“. То була просто собі „література“, та й годі, але Альбертина подумала, що така „література“ наражає її на прикрощі у стосунках із тими, хто її запрошував на гру і з ким вона не пішла, бо, за її словами, не могла належно рухатися, і цього було досить, щоб їй стали ненависні і лице, і сам звук голосу молодика, який так висловився. Ми з Альбертиною розлучилися, домовившись про те, що колись погуляємо. Я говорив з нею, не тямлячи, куди падають мої слова і в що вони обертаються, я ніби жбурляв каміння в бездонне провалля. Зазвичай той, до кого ми говоримо, наповнює наші слова сенсом, який він добуває зі своєї власної сутности і який неабияк відрізняється від того, що вкладали в ці самі слова ми, з таким явищем ми постійно стикаємося в житті. Ба більше, якщо ми маємо справу з особою, виховання якої (як Альбертинине для мене) є для нас загадкою, чиї нахили, коло читання і погляди нам невідомі, то ми не знаємо, чи викликатимуть у неї наші слова відгук прихильніший, ніж у тварини, в голову якої, проте, можна щось утовкмачити. Отож зробити спробу зблизитися з Альбертиною здавалося для мене тим самим, що доторкнутися до невідомого, як до неможливого, то була для мене вправа така сама нелегка, як виїжджування коня, і така сама заспокійлива, як догляд за бджолами чи плекання троянд.

Ще кілька годин тому я думав, що Альбертина відповість на мій уклін здалеку. Розходячись, ми снували плани спільної прохідки. Я пообіцяв собі, що коли знову побачуся з Альбертиною, то буду сміливіший, і загодя обміркував усе, що їй скажу і навіть (адже я тепер вірив у її легковажність) яких пестощів від неї домагатимуся. Але розум так само зазнає впливу, як рослина, як клітина, як хімічні елементи, а за середовище, яке змінює його, правлять околичності, нове оточення. Коли я знову зійшовся з Альбертиною, то, ставши іншим від того, що я був з нею, я сказав їй зовсім не те, що збирався сказати. Потім, згадуючи розпашілу Альбертинину скроню, я питав себе: чи не вище ставить вона якусь ґречність, що її сприйняла б як безкорисливу? Нарешті іноді мене пантеличили її позирки, її усмішечки. Вони могли означати і вітрогонство, і дурнуваті веселощі власне порядної козир-дівки. Один і той самий вираз на личку, один і той самий зворот, якого вона вживала в розмові, допускав різне тлумачення; я відступав перед усім цим, як відступає учень перед труднощами перекладу з греки.

Цим разом ми майже зараз же спіткали високу Андре, яка була перескочила через голову суду. Альбертина мусила відрекомендувати мене їй. її приятелька мала напрочуд світлисті очі, наче дверна прозурка з темного приміщення до покоїв, освітлених сонцем і зеленуватим відблиском іскрявого моря.

Нас поминуло п'ятеро панів, яких я добре запам'ятав з перших же днів мого перебування в Бальбеку. Я часто загадувався, хто це такі. „Панове не з шиковних, — озвалася Альбертина, згірдно посміюючись. — Старий у жовтих рукавичках — хлопець хоч куди, ге? Це, хай ти провалишся, дантист, добрий чолов'яга; гладун — це мер, тільки не отой опецьок, того ви, мабуть, бачили, він — учитель танців, теж добрий паталах, він нас не може зносити, бо ми галасуємо в казино, нівечимо стільці, не бажаємо танцювати на килимі, і за це він ніколи не дає нам призу, хоча тут ми тільки і вміємо танцювати. Дантист — славний хлопець, я б із ним привіталася, щоб подратувати вчителя танців, але не можу: з ними де Сент-Круа, старший радця, доброго роду, але за гроші перекинувся до республіканців, ніхто з пристойних людей йому не вклоняється. Знається з моїм вуйком по лінії урядовій, але решта родичів його цураються. Отой худорба у непромокальному плащі — це капельмейстер. Як, ви його не знаєте? Диригує він божисто. Ви не чули Cavaleria Rusticana? Для мене це просто ідеально! Ввечері він дає концерт, але ми не підемо, бо це в залі мерії. В казино ще нічого, але як ми підемо до зали мерії, звідки прибрано розп'яття, матір Андре поб'є грець. Ви скажете мені, що муж моєї тітки теж в уряді. Та що я маю діяти? Тітка — це тітка. Не перестати ж мені через це її кохати. Вона завше мала тільки одне бажання: як би мене здихатися. Справді стала мені за другу матір, і це подвійна її заслуга, бо вона ніяка мені не родичка, подруга, та й годі, я люблю її як рідну неньку. Ось покажу вам її знімок“. До нас підійшов чемпіон з Гольфа і гравець у бакару Октав. Я подумав, що в нас із ним знайдеться про що побалакати, бо з'ясував з розмови, що він далекий родич та ще й улюбленець Вердюренів. Але Октав презирливо ставився до славетних серед і, крім того, заявив, що Вердюрен не петрає, з якої нагоди вдягають смокінг, тож-бо можна собі уявити цю радість: здибатися з ним у певних мюзик-холах і чути: „Як ся маєш, шибенику?“ — з уст пана в піджаку та чорній краватці, як у сільського нотаря. Потім Октав покинув нас, а слідом за ним і Андре — добувшися своєї вілли, вона гулькнула в її двері, за всю дорогу не пустивши пари з уст. Я дуже шкодував, що вона пішла, і звернув Альбертинину увагу на те, яка її приятелька зі мною холодна. Виразну нехіть Альбертини до того, щоб познайомити мене з подругами, я подумки зіставив з ворожнечею, з якою, вволяючи мою волю, першого ж дня, либонь, зіткнувся Ельстір. Нас поминули дівчата д'Амбрезак, і ми з Альбертиною їм уклонилися.

Я гадав, що знайомство з д'Амбрезак піднесе мене в Альбертининих очах. То були дочки родички маркізи де Вільпарізіс, дочки знайомої принцеси Люксембурзької. Панство д'Амбрезак, власники невеличкої вілли в Бальбеку, були великі багатії, але життя вели дуже скромне, чоловік завжди ходив у одному й тому самому піджаку, дружина в темній сукні. Обоє низенько вклонялися моїй бабусі, але нічого цим не досягали. Дочки, прегарні, прибиралися з великою гожістю, але гожість ця була міська, а не пляжна. У довгих сукнях, у великих капелюшках, вони здавалися істотами іншої породи, ніж Альберта. Вона добре знала, хто вони такі. „А, ви знаєте малих д'Амбрезаків? Ба, у вас дуже шиковні знайомства. Зрештою вони дуже прості, — додала вона, ніби в цьому була якась суперечність. — Вони миленькі, але так добре вимуштрувані, що їх не пускають до казино, надто через нас, бо ми скандально поводимося. Вони вам подобаються? Ба, це як кому до густу. Чисто тобі білесенькі гусенята. У цьому, мабуть, є своя зваба. Якщо ви любите білесеньких гусеняток, то чогось кращого вам і не знайти. Очевидно, вони можуть подобатися, якщо одна з них заручена з Сен-Лу. До слова, на превелике горе молодшої: вона була закохана в цього юнака. Мене дратує вже те, як вони говорять — ледве ворушачи губами. А як смішно вони вдягаються! У ґольф ходять гуляти у єдвабних сукнях. У свої літа вони вбираються претенсійніше, аніж старші жінки, які розуміються на туалетах. От пані Ельстір — оце елеґантна жінка“. Я відповів, що, як на мене, пані Ельстір убирається надзвичайно скромно. Альбертина засміялася. „Убирається вона дуже скромно, це так, але чудово, й на те, щоб досягти отої вашої скромности, витрачає шалені гроші“. Сукні пані Ельстір не брали на себе очей тих, хто не мав у цій царині непомильного у своїй вибагливості смаку. Мені такого смаку бракувало. Ельстір, на думку Альбертини, виявляв смак бездоганний. Я про це не здогадувався, так само як і про те, що кожна гожа, але проста річ у нього в ательє була дивом, про яке він раніше мріяв, за яким уганяв по аукціонах, цілу історію якого вивчав аж до того дня, коли, заробивши потрібні гроші, мав нарешті змогу його запопасти. Чогось істотнішого про це Альбертина, одначе, не вміла розповісти, бо знала не більше, ніж я. Зате, освічена інстинктом кокетки і, можливо, жалем убогої дівчини, яка безкорисливіше й тонше смакує у багатих тим, у що їй не вирядитися самій, Альбертина багато говорила мені про те, як добре Ельстір знається на строях, який він витребенькуватий: кожна жінка видається йому зле вбраною, про те, що для нього в якомусь поєднанні, в якомусь нюансі відкривається цілий світ, от він і смітить грішми, замовляючи дружині парасольки, капелюшки, манто, чию красу, — на яку людина без смаку зважала б так само, як я, — він навчив розуміти Альбертину. До речі, Альбертина, дотепна трохи малювати, зрештою не маючи до того, як сама признавалася, жодного „хисту“, взагалі мліла перед Ельстіром і, завдяки тому, що він розповів їй і показав, дуже добре зналася на картинах, що якось не в'язалося з її захопленням Cavaleria Rusticana. Бо хоч наразі це ще й не дуже давалося взнаки, вона, безперечно, була навдивовижу розумна, а в тих дурницях, які пливли їй з губи, була винна не вона, а її середовище та її вік. Ельстір впливав на неї доброчинно, але вузько. Розумовий її розвій ішов однобічно. її смак у малярстві майже наздогнав смак у строях та в усіх формах елеґантности, але музичний її смак трохи відставав.

Хоч Альбертина знала, хто такі панянки Амбрезаки, мені це, однак, не зарадило, бо подібно до того, хто здатний домогтися найбільшого, не завжди здатний домогтися й найменшого, Альбертина і тепер, навіть потому як я вклонився дівчатам, відмовлялася знайомити мене з приятельками. „Ви надто високо їх ставите. Не зважайте на них, вони нічого не варті. Що в таких шмаркачках може знайти така людина, як ви? Андре, принаймні, розумниця, другої такої тут нема. Це славна дівчина, хоча страшенна дивачка, а решта, сказати по щирості, зовсім дурненькі“. Розлучившися з Альбертиною, я відчув досаду, що Сен-Лу приховав від мене свої заручини і так зле вчинив: сватався, не порвавши з коханою. Через кілька днів мене все-таки відрекомендовано Андре, і розмовляли ми з нею довгенько; це додало мені духу, і я запропонував їй побачитися завтра, але вона рішуче відмовилася, бо мати її нездужає і вона боїться покидати її саму. Через два дні, коли я зайшов до Ельстіра і той сказав мені, що я дуже сподобався Андре, я йому заперечив: „Бачте, вона мені самому сподобалася першого ж дня, та коли я запропонував їй зустрітися взавтра, вона відмовилася“. — „Так, знаю, вона мені казала, — озвався Ельстір, — вона дуже шкодувала, але її запросили на пікнік за десять льє звідси, вона мала їхати туди бреком, і вже годі було щось зробити“. Оскільки ми з Андре були мало ще знайомі, то її брехня небагато важила, та позаяк вона все-таки збрехала, то мені треба з нею розцуратися. Бо як хто вчинив щось раз, цьому вже не буде кінця. Хоч би ви й щороку намагалися навідати друга, якому раз-другий щось перешкодило прийти на побачення, скажімо, нежить, він хапатиме нежить і не з'являтиметься знов і знов — і все з цієї самої причини, хоча він і наводитиме інші, як до обставин, в які й сам віритиме.

Якось уранці, потому як Андре вимовилася материною хворобою, я прогулювався з Альбертиною, а надибав я її, коли вона підкидала на шнурку якийсь дивацький предмет, що змушувало згадати „Ідоловірство“[181] Джотто: називається він „чортиком“ і давно уже вийшов з моди, отож перед портретом дівчини з чортиком майбутні коментатори, чого доброго, ще й засперечаються, як перед алегоричною постаттю в Арені, що саме в неї у руці. Сливе зараз же надійшла її приятелька, та, що здавалася вбогою і хмурою і при першій нашій зустрічі так злосливо сміялася зі старого, якого Андре черкнула своїми легкими ніжками: „Бідолашний дідусь, мені його шкода“, надійшла і сказала Альбертині: „Добридень! Я вам не заважатиму?“ У капелюшку їй, мабуть, було гаряче, вона скинула його, і дівоче волосся тонким і ніжним листячком якоїсь невідомої чудової рослини отінило їй чоло. Можливо, Альбертині це не сподобалося, принаймні вона нічого не відповіла, вона зберігала гробову мовчанку, а та ніяк не йшла, хоча Альбертина тримала її від мене на відстані, то йшла удвох із нею, то йшла вдвох зі мною, лишаючи її позад нас. Мені нічого іншого не залишалося, як попросити Альбертину познайомити мене з цією дівчиною. Коли ж Альбертина назвала моє ім'я, на личку і в блакитних очах дівчини, яка здалася мені такою жорстокою, коли вона кинула: „Шкода дідуся“, з'явилася і сяйнула привітна, доброзичлива усмішка, і вона подала мені руку. Волосся у неї було золотаве, але не тільки волосся: попри рожеві щічки й блакитні оченята, личко її було як уранішнє, ще пурпурове небо, де скрізь прискає і блистить золото.

Спалахнувши одразу ж, я сказав собі, що в коханні вона несмілива дитина, що це ради мене, з кохання до мене вона зосталася з нами, незважаючи на оприскливість Альбертинину, і що тепер вона, мабуть, щаслива, якщо нарешті зуміла усміхненим і добрим поглядом дати мені зрозуміти, що вона може бути зі мною такою самою лагідною, як буває грізною з іншими. Певна річ, вона помітила мене на пляжі, коли я“ її ще не знав, і відтоді думала про мене; може, лише для того, щоб мені сподобатись, вона сміялася з дідуся, а потім, через те, що все не вдавалося зі мною познайомитися, мала таку смутну міну. З готелю я часто бачив її ввечері, як вона гуляє по узмор'ю. Очевидно, з надією здибатися зі мною. А тепер, соромлячись Альбертини, так само як соромилася б усієї ватаги, вона, мабуть, прихилилася до нас, — попри те що її приятелька дедалі холоднішала, — у сподіванні залишитися зі мною вдвох і вмовитися про побачення о такій порі, коли вона зуміє втекти від родини й товаришок і спіткатися зі мною в тихому куточку перед обіднею або після Гольфа. Сходитися з нею було надто важко, бо Андре дихала на неї лихим духом і не терпіла її. „Я довго зносила її дикий фальш, — нарікала Андре, — її підлоту, безконечні капості, які вона мені робила. Я все зносила ради інших. Але остання крапля переповнила міру мого терпіння“. І тут Андре розповіла мені, що дівчина звела на неї наклеп, серйозно загрожуючи заподіяти Андре шкоду.

Проте слова, які обіцяв мені погляд Жізелі, слова, які я почув би, щойно тільки Альбертина зоставила б нас удвох, не могли бути сказані, бо Альбертина вперто розводила нас, відповіді її ставали дедалі уривчастішими, потім вона зовсім перестала відповідати приятельці, і та зрештою пішла собі. Я дорікнув Альбертині за таку непоштивість. „Це навчить її бути скромнішою. Вона дівчина незла, але докучлива. Лізе, куди її не просять. Чому вона в'язнула до нас, коли її ніхто не звав? Я її завжди відшиваю. І потім мене нудить від її манери ходити простоволосою — це моветон“. Я дивився на Альбертинині щічки і міркував, чим вони пахнуть, які вони на смак: сьогодні вони були не те щоб свіжі, а гладенькі, налиті лілувато-густим рум'янцем, як деякі ніби навосковані троянди. Я замилувався ними, як милуються квітами.

„Я якось не помітив“, — заперечив я. „Але ви так на неї дивилися, можна було подумати, ніби ви наміряєтесь малювати її портрет, — сказала Альбертина, не власкавлена тим, що тепер я точнісінько так само дивився на неї. — Але, зрештою, не думаю, щоб вона могла вам сподобатися. Фліртувати вона зовсім не вміє. А ви, мабуть, любите зальотниць. У кожному разі скоро вона вже не буде в'язнути тут ні до кого, а потім хоч-не-хоч відлипати, бо вже збирається до Парижа“. — „А інші ваші подруги теж?“ — „Ні, тільки вона, вона і міс, у неї переекзаменування, доведеться бідній шмаркачці товкти невивчене. Заняття невеселе, що й казати. Може трапитися і добра тема. Це справа випадку. Одній моїй приятельці загадали: „Розкажіть-но про якусь немилу пригоду, якої ви були свідком“. Оце поталанило! Натомість іншу дівчину попросили відповісти на запитання (та ще й письмово): „Кого б ви хотіли мати своїм другом: Альцеста чи Филінта?“[182] Я б засипалася! Почнімо з того, що такі запитання дівчатам усе-таки не пропонується. Дівчата сходяться з дівчатами, і ніхто не в змозі змусити їх дружити з мужчинами. (Від цієї фрази, яка показала, що мені нема чого особливо сподіватися, мене морозом всипало). Але навіть якщо поставити таке запитання молодикові, що б ви на нього відповіли? Дехто скаржився в „Ґолуа“[183] на труднощі таких запитань. Цікаво, що в збірникові учнівських творів, відзначених нагородами, вміщено два, в яких це питання розв'язується зовсім по-різному. Все залежить від екзаменатора. Одному хотілося, щоб у творі було написано, що Филінт — підлабузник і дурисвіт, а другому — що хоча перед Альцестом і не можна не схилятися, але він бурмило і за друга краще мати Филінта. Ну як тут не спантеличитися бідолашним ученицям, якщо самі вчителі дотримуються різних поглядів? Та це тільки квіточки! З кожним роком усе важче й важче. Жізель неодмінно провалиться, хіба має блат“.

Я повернувся до готелю; бабусі не було; я довго її чекав, а коли вона нарешті прийшла, виблагав у неї дозвіл пустити мене на дводенну якнайкраще зорганізовану екскурсію, відтак поснідав з бабусею, найняв коляску і поїхав на вокзал. Я був певен, що Жізель не здивується, спіткавши мене там; у Парижі буде пересадка на паризький потяг, і там, у прохідному вагоні, коли міс засне, я поведу Жізель до якогось темного куточка і вмовлю про побачення після мого приїзду до Парижа, куди я постараюся вернутися якнайшвидше. Я проведу її до Каннів або до Евре, як їй захочеться, і повернуся першим зустрічним потягом. Так чи інакше, що б вона подумала, якби довідалася, що я довго вибирав між нею та її приятельками, що так само, як у неї, я був закоханий в Альбертину, у яснозору дівчину та в Розамунду? Тепер, коли взаємне кохання мало злучити мене з Жізеллю, я відчував докори сумління. Зрештою я міг би сказати їй цілком щиро, що Альбертина мені подобатися перестала. Я бачив уранці, як вона, майже повернувшись до мене плечима, йшла побалакати з Жізеллю. Йшла, невдоволено похнюпившись, і волосся у неї на карку, чорніше, ніж звичайно, блищало так, ніби вона допіру вийшла з води. Я подумав про мокру курку, і Альбертинине волосся здалося мені втіленням іншої її душі, не тієї, яку досі втілювали лілувате її личко та загадковий вираз. Блискуче волосся на карку — це все, що я встиг розгледіти в її подобі за ту хвилину, і тільки на нього я дивився й далі. Наша пам'ять подібна до крамничної вітрини, де виставляється то одна, то інша фотографія тієї самої особи. І зазвичай найостаннішої не знімають довше за інші. Візник поганяв коня, і в мозку моєму бриніли вдячні й ніжні Жізелині слова, навіяні її доброю усмішкою та потиском руки: адже коли я не був закоханий, але хотів закохатися, я носив у собі не тільки ідеал зримої тілесної вроди, який я розпізнавав здалеку, розпізнавав у кожній зустрічній дівчині на відстані, достатній для того, щоб невиразні її риси не могли його, той ідеал, розвіяти, а й видиво — завжди готове втілитися — жінки, яка захопиться мною, почне грати зі мною в любовній п'єсі, п'єсі, написаній у моїй голові ще в дитинстві, в якій, як я собі уявляв, однаково охоче гратиме будь-яка гідна кохання дівчина з більш-менш підходящими фізичними даними. В цій п'єсі, хоч би ким була нова „зірка“, яку я благав створити новий образ або поновити колишній, на переліку дійовців, на розвитку дії, навіть на тексті стояло: ne varietur.

За кілька день, хоча Альбертина явно не бажала нас знайомити, я перезнайомився з усім гуртом у тому повному складі, в якому він постав переді мною під час першої нашої зустрічі (окрім Жізелі, з котрою через довге стояння перед шлагбаумом та зміну в розкладі я так і не побачився в потязі, що від'їхав за п'ять хвилин до мого приїзду на вокзал, і про котру я до того ж і думати забув), та ще з деким із її приятельок, з якими дівчата на моє прохання мене познайомили. А що втіха, якої я сподівався від нової дівчини, коренилася в іншій, тій, що знайомила мене з новою, то та найсвіжіша була ніби різновид троянди, виведеної завдяки іншому гатунку троянди. І коли я перепурхував з віночка на віночок у цьому квітковому ланцюжку, втіха побачити ще одну, несхожу на іншу квітку, змушувала мене озиратися на ту, яка дала мені цю втіху, — озиратися з удячністю, до якої домішувалася, як і до нової моєї надії, жага. Небавом я вже проводив з цими дівчатами цілі дні.

Леле! у найсвіжішій квітці можна добачити ледве помітні цяточки, які муарованому розумові вже малюють, на що зведеться після всихання чи запліднення розкішна нині плоть, накреслюють застиглу, наперед визначену форму. Ми захоплено розглядаємо носа, схожого на хвильку, яка так прегарно пузирить уранішнє плесо і здається майже нерухомою, хоч бери та малюй, бо море таке погідне, що припливу не помічаєш. Коли дивишся на людську твар, здається, ніби вона не змінюється, — перетворення відбувається в ній спроквола, і ми його не помічаємо. Але досить узріти біля якоїсь із цих дівчат її матір чи тітку, щоби зміряти шлях, який під внутрішнім впливом їхнього, переважно відворотного, типу пройдуть риси дівчини за неповні тридцять років, аж до тої пори, коли її зір почне згасати, а личко сховається за обрій і померкне. Я знав, що так само глибоко, так само конечно, як жидівський патріотизм чи християнський атавізм у тих, хто вважає, ніби він позбавлений усього расового, за рожевим квітом Альбертини, Розамунди, Андре до часу таяться без їхнього відома грубий носяра, обвисла губа, огрядність, що колись прикро вразять, хоч постійно були за лаштунками, чекаючи виходу на сцену; достоту як дрейфусизм, клерикалізм, раптовий, непередбачальний, фатальний, достоту як націоналістичний і феодальний героїзм, вибуялий за сприятливих обставин, характером своїм давніших за самого індивіда, який потім у силу цих обставин думає, живе, розвивається, вбивається у потугу чи вмирає, не годен відрізнити їх від своїх особистих рушіїв, плутаючи з ними ту глибшу силу. Навіть ментально ми залежимо від законів природи куди більше, ніж нам це уявляється: наш розум, подібно до спорових рослин, подібно до якогось зела, вже народжується з тими особливостями, які ми нібито обираємо. Насправді ж ми пізнаємо лише похідні поняття, не розрізняючи першопричини (жидівської раси, французької родини тощо), яка не може не викликати їх і яка певної миті виявляється в нас. Хай одні з цих відкрить ми сприймаємо як підсумок роздумів, а інші — як наслідок нашої негігієнічности, — насправді ми успадкували від нашої сім'ї, як успадковується метеликувата форма насіння, і ідеї, якими ми живемо, і хвороби, від яких ми помираємо.

Ніби в розсаднику, де квіти буяють у різну пору, я бачив своїх знайомих дівчат у старих жінках, на бальбецькому пляжі, бачив це зашкарубле насіння, зів'ялі бульбаки, на які рано чи пізно перетворяться мої приятельки. Але чи мене це обходило? Нині для них була пора пишання. Ось чому, коли маркіза де Вільпарізіс запрошувала мене на прогулянку, я під якоюсь приключкою відкручувався. Я одвідував Ельстіра лише вкупі з моїми новими приятельками. Я не міг навіть обрати день, аби з'їздити у Донсьєр до Робера, як я йому обіцяв. Світські розваги, поважні розмови, навіть приятельська бесіда, якби вони завадили мені прогулятися з дівчатьми, справили б на мене таке саме враження, як коли б перед самим сніданням мене покликано не до столу, а показати альбом. Чоловіки, юнаки, жінки старі чи дійшлого віку, чиє товариство ми нібито любимо, уявляються нам розташованими на пласкій і неміцній поверхні, бо ми усвідомлюємо їх через зорове сприйняття, та й годі; але це саме зорове сприйняття стає нібито посланцем усіх наших змислів, тільки-но воно звертається на дівчат; наші змисли відкривають у них нюхові, дотикальні, смакові властивості, якими можна тішитися навіть без допомоги рук та губ; і, — здольні завдяки мистецтву транспонування, завдяки генієві синтезу, яким наділена жага, відтворювати з барви щік чи персів дотик, куштування, недозволене лапання, — наші змисли надають дівчатам тієї самої медової густоти, яку вони утворюють, коли беруть узяток на трояндовому квітнику або коли їдять очима грона на виноградникові.

У дощ, коли геройкувата Альбертина гнала на ровері в непромокальному плащі під зливою, ми пропадали цілий день у казино, куди я неодмінно вирушав у негоду. Я зневажав до глибини душі панянок д'Амбрезак за те, що ті ні разу не переступили його порога. Я охоче допомагав своїм приятелькам збиткуватися над учителем танців. Зазвичай господар чи службовці, узурпуючи собі диктаторську владу, робили догану нам за те, що мої приятельки (навіть Андре, про яку я саме тому й подумав, що це натура діонісівська, хоч, якраз навпаки, вона була вутла, інтелектуальна і цього року часто хворіла, але не шанувалася і чинила так, як їй підказував її вік, а цей вік усе долає і єднає веселощами і хворих, і здорових) неодмінно влітали до холу чи до бальної зали з розгону, перескакували через стільці, ковзалися по паркету, утримуючи рівновагу граційним рухом рук та ще й наспівуючи, — так рання їхня молодість змішувала всі мистецтва, взоруючись на поетів стародавнього світу, які ще не знали жанрового розмежування і в чиїх епічних поемах рільничі поради чергувалися з душеспасенними місцями.

Андре, яка видалася мені першого дня холодніша за інших, насправді була куди чуйніша, добросердіша, тонша, ніж Альбертина, яку вона оточувала турботливою й лагідною ніжністю старшої сестри. Вона сідала в казино поряд зі мною і могла — на відміну від Альбертини — утриматися від туру вальсу чи навіть, коли я був утомлений, зректися казино і завітати до готелю. У її приязні зі мною та з Альбертиною були відтінки, що свідчили про її чудове розуміння сердечних справ, яке вона, може, трохи завдячувала своєму хворобливому стану. Вона з незмінно веселою усмішкою пробачала дитинність Альбертини, що з наївним палом пояснювала, яку непереборну спокусу становили для неї всілякі розривки, яких вона, не те що Андре, не вміла зректися задля розмови зі мною…

Коли наставала пора чаювання на Гольфовому полі, Альбертина одягалася і, як ми були в цей момент усі вкупі, приступала до Андре: „Ну, Андре, чого ти ждеш? Ти ж знаєш, пора вже чаювати на Гольфовому полі“. — „Мені хочеться з ним побалакати“, — озивалась Андре, показуючи на мене. — „Але ж тебе запросила пані Дюр'є!“ — гукала Альбертина, ніби намір Андре побути зі мною пояснювався тим, що вона забула про запрошення. — „Слухай-но, серденько, не дурій!“ — відповідала Андре. Альбертина не наполягала з обави, як би їй хтось не запропонував залишитись також. Вона крутила головою. „Роби, як знаєш, — казала вона: так розмовляють з хворим, якому подобається спалювати себе на малому вогні, — а я біжу, бо твій годинник, здається, відстає“, — і брала ноги за пас. „Вона істота уроча, але нестерпна“, — кидала Андре, обіймаючи приятельку лагідно-осудливою усмішкою. В Альбертининій любові до розривок було щось від колишньої Жільберти, і пояснювалося це дедалі більшою подібністю між жінками, яких ми кохаємо по черзі, подібністю, яка виникає зі стійкости нашого темпераменту, бо то ж він їх вибирає, відкидаючи всіх тих, хто не був би водночас нашою протилежністю і доповненням, тобто не вдовольняв би нашої чуттєвости і не мучив нашого серця. Ці жінки є витвором нашого темпераменту, образом, оберненою проекцією, „негативом“ нашої вражливости. Отож-бо повістяр міг би, йдучи за плином життя свого героя, майже однаково змалювати його любовні захоплення, і було б таке враження, ніби він не повторюється, а щоразу творить заново, бо штучне врізноманітнення завжди слабше за повторення, яке має відкрити нову правду. Воднораз письменникові треба відзначати в характері коханця ознаку зміни, яка з'являється з його вступом на нові терени, в інші широти життя. І, можливо, письменник повідав би ще одну правду, якби, малюючи характери решти персонажів, взагалі утримався від окреслення характеру жінки, яку кохає герой. Чи знаємо ми характер байдужих нам людей так, як би він нам розкрився в істоти, чиє життя зливається з нашим життям, істоти, яка скоро стане для нас чимось невіддільним, про чиї спонуки ми ненастанно снуємо нові й нові лячні здогади? Пориваючись за межі свідомости, цікавість, пробуджувана у нас коханою жінкою, сягає далі її характеру; якби ми й могли на ньому зупинитися, то, звичайно, не захотіли б. Предмет нашого хвильного дослідження засадничіший за властивості характеру, подібні до ромбиків шкіряного покриву, розмаїте поєднання яких визначає чудесну неповторність тіла. Проміння нашої інтуїції проходить крізь них, і образи, які воно нам приносить, не є образами чийогось обличя, вони відтворюють похмуру і скорботну одноманітність скелета.

Андре була тяжко багата і напрочуд гойно давала змогу Альбертині, вбогій сирітці, користатися з розкошів, у яких жила сама. До Жізелі вона ставилася трохи інакше, ніж мені здалося спершу. Невдовзі, бач, від цієї учениці надійшли вісті, і коли Альбертина показала одержаного нею листа від Жізелі, де та писала ватазі, як вона доїхала, і перепрошувала, що через свої лінощі поки що не написала решті дівчат, я з подивом зачув, що сказала про це Андре, а вона ж, як я гадав, була смертельним ворогом Жізелі: „Я їй завтра напишу, а то як сподіватися листа від неї, то можна чекати до нових віників: вона така недбала!“ І, звертаючись до мене, додала: „Звісно, вона нічим не вражає, але вона така славна дівчина, а потім я справді до неї прихилилася“. Звідси я виснував, що Андре як і сердиться, то недовго.