Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА ІМЕНА КРАЇВ: КРАЙ»

Розмовляв Ельстір з нами недовго. Я обіцяв собі побувати у нього в робітні найближчими днями, але назавтра ми з бабусею, дійшовши аж до кінця надбережжя з боку канапвільського бескеття, поворітьма, на розі однієї вулички, яка виходила на пляж, спіткали дівчину. Упершись головою в груди, як тварина, яку заганяють до обори, з ключкою для гольфа в руці вона йшла попереду якоїсь владної особи, очевидно, своєї „англійки“ або добре знайомої, яка нагадувала портрет „Джефрі“ Гоґарта, особи з таким червоним обличчям, ніби улюбленим її напоєм був не чай, джин, із сивуватими, але густими вусами, до яких рештки табаки причепилися у вигляді чорних лапок. Панянка, що йшла попереду, нагадувала ту зі зграйки, в якої з-під чорного поло дивилися розсміяні очі на нерухомому пухкенькому личку. Ця дівчина теж мала чорне поло, але дівчина здалася мені гарнішою за тамту: перенісся було у неї рівніше, а ніздрі ширші й м'ясистіші. До того ж та постала переді мною гордою блідолицьою дівчиною, а ця — утихомиреною рожевою дитиною. Але вона вела такий самий ровер і рукавички носила, як і та, з оленячої шкіри, звідси я виснував, що різниця, може, залежить від того, що я дивлюся тепер з іншого кута зору, та від різних околичностей, а щоб у Бальбеку жила інша дівчина, у якої все-таки так багато подібного з нею і в обличчі, і в манері одягатися, це вже малоймовірно. Вона стрельнула на мене оком. У наступні дні, коли я здибав зграйку на узмор'ї, та й згодом, коли я познайомився з усіма її дівчатами, я не мав цілковитої певносте, що якась із них, навіть та, що на неї схожа найбільше, дівчина з ровером і є та, яку я спіткав наприкінці пляжу, на розі, і яка попри майже цілковиту схожість усе ж чимось і різниться від учасниці параду.

Досі я більше думав про високу, а потім знову почав цікавитися дівчиною з ключками, тобто, за моїми гадками, панною Сімоне. Йдучи вкупі з усіма, вона часто приставала, і її приятельки, які, мабуть, дуже її шанували, теж зупинялися. Саме такою, завмерлою нерухомо, в поло, з-під якого блищать її очі, я й тепер ще бачу її — як вона вимальовується на екрані, за який править їй море, відокремлена від мене прозорим лазуровим простором, часом, який збіг відтоді, бачу первісний цей образ, стончений у моїй пам'яті, бажаний, манливий, потім забутий, потім віднайдений, подобу, яку я згодом часто проектував на минувшину, щоб мати змогу сказати про дівчину, яка була в моєму номері: „Це вона!“

Але, либонь, найбільше мені хотілося познайомитися з дівчиною, яка мала гераневий колір обличчя і зелені очі. Зрештою, з якою з них я б не мріяв зійтися того чи того дня, інші могли б схвилювати мене, навіть якби її не було з ними; моє бажання, пориваючись то до тієї, то до тієї, все-таки і далі — так само, як моє невиразне враження при першій зустрічі — об'єднувало їх, утворювало з них відрубний світик, який вони справді хотіли створити; як витонченому поганинові або правовірному християнинові хочеться пробратися до варварів, так хотілося мені, заприязнившися з якоюсь із дівчат, пробратись у відмолодне товариство, де панують здоров'я, бездумність, любашність, жорстокість, безглуздя і радощі.

Про зустріч з Ельстіром я розповів бабусі, і вона потішилася тим, скільки користі для мого розвитку може дати моя приязнь із ним, але вважала, що досі не піти до нього — це безглуздо і неввічливо. А я тільки й думав, що про гуртик, і пропадав на надбережжі, не відаючи, о котрій годині дівчатка там з'являться. Бабусю дивувала і моя елегантність, бо я раптом згадав про свій гардероб, який досі спочивав на дні куфра. Нині я переодягався щодня і навіть написав до Парижа, аби мені прислано нові капелюхи та краватки.

Курортне, як от бальбецьке, життя неабияк прикрашає личко чепурної дівчини, продавниці черепашок, тістечок або квітів, якщо воно, удане живими барвами в нашій пам'яті, стається для нас метою кожної ясної і святкової днини, яку ми проводимо на пляжі. Наші дні, хоча й не заповнені, летять тоді через це, як дні праці, і, стрілкуваті, намагнічені, легко піднімаються до тієї майбутньої миті, коли, купуючи піскові баби, троянди, амоніти, ми милуватимемося жіночим обличчям, його барвами, накладеними так чисто, наче це квітка. Але з цими продавницями можна бодай розмовляти, що нас позбавляє клопоту доробляти їм уявою ще й інші риси, окрім тих, які нам дає просте зорове враження, і, буцімто вдивляючись у портрет, відтворювати їхнє життя і примножувати його чари; а найголовніше, саме тому, що ми з ними розмовляємо, ми довідуємося, де і о котрій годині можна їх спіткати. А от із гуртиком дівчат все було зовсім інакше! їхній побут був мені не відомий, і тому в ті дні, коли я їх не бачив, я, не знаючи причини їхньої відсутности, гадав, чи немає в цьому якогось правила, чи не з'являються вони через день, у таку-то й таку погоду, і чи немає днів, коли вони не виходять зовсім. Я вже уявляв собі, як, зійшовшись із ними, казатиму: „Але ж вас того дня не було?“ — „А, бо то була субота, а в суботу ми не виходимо, бо…“ Аби ж то знаття, що похмурої суботи нема чого казитися, що можна переміряти пляж у всіх напрямках, посидіти біля вікна в цукерні, вдаючи, ніби їси еклер, заскочити до продавця всіляких диковин, дочекатися години купелі, концерту, морського припливу, заходу сонця, ночі і так і не побачити пожаданої зграйки! Але фатальні дні траплялися на тиждень не раз. І випадав такий день не конче на суботу. Може, тут впливали атмосферні умови, а може, вони були ні до чого. Скільки треба ретельних, але нерегулярних обсервацій незнаних цих світів, поки людина зуміє впевнитися, що це не простий збіг, що її припущення слушні, поки ми з'ясуємо певні правила цієї астрономії любощів, вивірені на гіркому досвіді! Згадавши, що я не бачив їх такого-то дня на тому тижні, я казав собі, що нині вони не прийдуть, що даремно стовбичити на пляжі. Аж гульк — вони вже тут. Натомість того дня, як я вів підрахунки, покладаючись на механіку, яка регулювала поворот певних сузір'їв, дня сприятливого, вони не з'являлися. І до первісної цієї непевносте, побачу я їх сьогодні чи ні, ліпилася ще болісніша: звідки мені знати, ану ж вони візьмуть та й поїдуть до Америки чи повернуться до Парижа? Цього вистачало, щоб я починав їх кохати. Можна обожнювати якусь жінку. Але щоб попустити цей смуток, це відчуття чогось непоправного, цей щем, який звістує кохання, — і, може, саме це, більше, ніж жінка, є метою, до якої поривається наша жага, — нам потрібна небезпека незбутносте. Так дають про себе знати сили, які діють незмінно протягом чергового любовного палу (але все-таки частіше у великих містах, де невідомий вільний день гризетки, де ми лякаємося, не дочекавшись її біля дверей майстерні) і які принаймні на мене впливали з кожною новою пристрастю. Можливо, вони невіддільні від кохання, можливо, все, що було особливістю першого молодого чуття, супроводжує нові любовні пориви завдяки пам'яті, сугестії, звичці і, проходячи через усе наше життя, підводить під спільний дах його різні вияви.

Сподіваючись спіткати їх, я при першій-ліпшій нагоді рвався на пляж. Угледівши їх якось під час сніданку, я потім уже приходив на снідання пізно, бо без кінця чекав їх на узмор'ї; той короткий час, поки я сидів у їдальні, я втуплювався очима у блакить шибок; я вставав задовго перед десертом, щоб не проочити їх, як вони вийдуть на прогулянку в іншу пору, і лютився на бабусю за те, що вона, допускаючись незумисної жорстокости, затримувала мене довше за ту годину, яка здавалася мені найсприятливішою. Щоб розширити огляд, я ставив стільця обік столу; як я помічав нараз одну з них, то, оскільки всі вони були однієї, особливої породи, переді мною ніби мріла в хисткій диявольській галюцинації частина якогось ворожого мені, а все ж пожаданого марева, якого ще хвильку тому не було, але яке постійно і нерушно гніздилося в моєму мозкові.

Я однаково кохав усіх дівчат заразом, не кохаючи жодної з них зокрема, а проте можливість зустрічі з ними була єдиною радістю мого життя, вона зроджувала в мені такі тверді надії, що я не боявся ніяких перепон, але надії, які часто змінювалися люттю, коли мені так і не щастило побачити дівчат. У такі хвилини вони заслоняли для мене бабусю; мандрівка мені одразу б запахла, якби ця мандрівка була в той край, де були вони. До них і тільки до них палко рвалася моя думка, коли мені здавалося, ніби я думаю про щось інше або взагалі ні про що не думаю. А коли, сам про те не знаючи, я думав про них, вони перекидалися для мене, уже зовсім безглуздо, пагористим, блакитним хвилюванням моря, у профіль парадування над морем. Я сподівався віднайти саме море, гадаючи, що мені, може, доведеться поїхати до міста, де житимуть вони. Найдивовижніше кохання до жінки — це завжди кохання до чогось іншого.

Бабуся ставилася до мене нині — через те, що я захоплювався гольфом і тенісом і марнував нагоду подивитися, як працює, і послухати, що говорить один з найславетніших, як вона чула, малярів, — з погордою, яку я пояснював собі її недоумом. Я ще раніше, на Єлисейських Полях, почав здогадуватися, але цілком усвідомив лише згодом, що, кохаючи жінку, ми лише проектуємо на неї наш душевний стан; що, отже, важливі не високі прикмети жінки, а глиб цього стану, і що переживання, які у нас викликає пересічна дівчина, можуть підняти до нашої свідомости потаємніші, самобутніші, одлегліші, важливіші частки нашого „я“, ніж ті, на які впливає втіха розмовляти з людиною незвичайною або навіть радість милуватися на її творіння.

Зрештою я скорився бабусі, і це було тим прикріше, що Ельстір мешкав далеко від узмор'я, на одному з найновіших бальбецьких бульварів. Через спеку я мусив сісти у трамвай, який проїжджав Пляжною вулицею, і я почав фантазувати, ніби я в давньому царстві кіммерійців, а то й на батьківщині короля Марка або там, де був колись ліс Броселіанд, щоб не дивитися на дешеву розкіш навколишніх кам'яниць, між якими вілла Ельстіра була, мабуть, найбридкіша у своїй пишноті, але він усе-таки винаймав її, бо в усьому Бальбеку тільки на цій віллі давалося облаштувати велику робітню.

Не роззираючись, я йшов через сад, де був газон менших розмірів, ніж у мешканців паризького передмістя, а на ньому статуетка закоханого садівника, скляні кулі, в яких можна було побачити себе, шпалери з бегоній та альтанка, де стояли крісла-гойдалки круг залізного столу. Але після всіх цих вражень, насичених міською бридотою, мене вже не обходила шоколадна карбівка на лиштві в ательє; я радів з усієї душі, бо відчував, що можу в оточенні цих етюдів у кімнаті піднестися до п'янкого відчуття краси розмаїтих форм, яких я допосі не виокремлював із загальної картини життя. І майстерня Ельстіра постала переді мною буцімто лабораторією якоїсь нової світобудови, де художник видобув з хаосу, яким є все те, що ми бачимо, і на простокутніх полотнах, розтиканих де попадя, увічнив морську хвилю, що люто шваркає об пісок своєю бузковою піною, або молодика в білій фланелевій парі, спертого на облавок судна. Куртка молодика і пінява хвиля набули нових прикмет, вони існували далі, але позбулися того, що було їхньою сутністю, — хвиля не могла вже нікого скупати, а куртка когось одягти.

Коли я ввійшов, творець завершував пензлем овал сонця на вечірньому прузі.

Штори були опущені на всіх вікнах, у робітні було прохолодно і — за винятком одного місця на стіні, де від яскравого світла мерехтіли сліпучі й летючі узори, — темно. Відчинене було лише одне прямокутне віконце, оточене каприфолієм і звернене в сад і на вулицю; від цього повітря майже в усьому ательє було сутінкове, прозоре й щільне, зате в заломах, у які його вправляло світло, — вогке й світлисте, наче брила скельного кришталю, один руб якого, уже оброблений і вишліхтуваний, блищить тут і там, як дзеркало, і міниться. Ельстір на моє прохання малював далі, а я кружляв у світлотіні, спиняючись то перед одним, то перед іншим полотном.

Здебільшого тут висіли не ті Ельстірові полотна, які мені особливо хотілося подивитися, намальовані не в першій і не в другій його манерах, згадуваних в англійському художньому місячникові, який валявся на столі в вітальні Ґранд-отелю, не в манері міфологічній і не в тій, де відчувається японський вплив; обидві ті манери були, як мені казали, чудово появлені в зібранні дукині Ґермантської. Звісно, в робітні були здебільшого марини, які художник малював тут, у Бальбеку. А проте мені стало зрозуміло, в чому їхні чари, кожна з них становила собою перетворення тих предметів, які малював Ельстір, перетворення подібне до того, яке в поезії іменується метафорою, а ще мені стало зрозуміло, що Бог Отець створював предмети, називаючи їх, а Ельстір відтворював їх, відбираючи у них ці назви або даючи їм інші. Назви предметів завжди відповідають розумовим уявленням, які не мають нічого спільного з нашими правдивими враженнями і змушують нас усувати з вражень усе, що цього уявлення не стосується.

Іноді біля вікна в бальбецькому готелі, уранці, коли Франсуаза розсувала фіранки, які застували світло, або ввечері, коли я чекав Робера, який мав узяти мене з собою, я брав завдяки грі сонячного світла темнішу частину моря за далекий берег або ж милувався на синій плинний простір, не відаючи, що це: морська чи небесна стяга. Але розум швидко відновлював межу між стихіями, знищену моїм охопленням. Ось так у моєму паризькому помешканні мені іноді чулася суперечка, майже сварка, доти, доки я не з'ясовував, що це, даймо, туркіт повоза, і тоді я відмітав пронизливі й незграйні скрики, які мій слух справді уловлював і про які мій розум знав, що це не може бути скрип коліс. Пензель Ельстіра саме й відбивав ті рідкісні хвилини, коли ми сприймаємо природу такою, як вона є, сприймаємо поетично. Одна з метафор, найхарактерніших на маринах, які висіли в його ательє, до того й зводилася, що, порівнюючи землю і море, він стирав між ними всякий переділ. Це порівняння, мовчки й невтомно повторюване на одному й тому самому полотні, надавало творові багатогранної й могутньої єдности, і воно й було причиною — не завжди, зрештою, усвідомленою — захоплення, яке викликало у деяких аматорів Ельстірове малярство. На полотні, що зображує порт у Каркетюї, полотні, яке він малював кілька днів тому і яке я довго роздивлявся, Ельстір підготував до такої метафори сприймання глядача, послуговуючись для зображення містечка способами, якими малюється море, а для моря — способами урбаністичного малярства. Через те, що будинки застували частину порту, док, а то й саме море, врізане затоном у суходіл, як воно часто врізається в бальбецькому краю, але тільки по той бік рогу, на якому стояло місто; через те понад дахами, як димарі чи дзвіниці, височіли щогли, надаючи суднам чогось міського, наче їх зведено на землі; і це враження помножували інші кораблики уздовж молу, збиті докупи так тісно, що люди перемовлялися там з палуби на палубу, буцімто їх не відокремлювала вода, від чого здавалося, ніби рибальська флотилія менше пов'язана з морем, ніж, наприклад, далекі церкви Крікбека, оточені звідусіль водою, бо самого міста не було видно; ніби вирослі з моря, в ореолі сонячного і водяного пилу, наче виліплені з алебастру чи зіткані з шумовиння, підперезані пасом барвистої веселки, — вони мали в собі щось примарне, містичне. На передньому плані, тобто на пляжі, маляр навчив очі не розрізняти чіткої межі, демаркаційної лінії між суходолом та океаном. Люди, які спихають човни в море, бігли і по воді, і по вогкому піску, в якому відбивалися корпуси човнів, наче це була вже вода. Хвилі здіймалися не рівномірно, а згідно з береговими зломами, та ще й покраяними перспективою, і через це здавалося, ніби судно у чистому морі, наполовину приховане крайніми арсенальними прибудовами, пливе серед міста; жінки, ловці креветок у скелях справляли враження, — бо їх оточувала вода і за круговим бар'єром, утворюваним скелями, берег (з двох боків, де він був геть вузький) сходив до рівня моря, — ніби вони в морському гроті, над яким нависають човни і хвилі, гроті, відкритому і якимсь дивом захищеному від вод, що порозступалися перед ним. Уся картина породжувала відчуття порту, де море входить у суходіл, де суходіл уже морський, де людність земноводна, а сила морської стихії буяла всюди; біля скель, там, де тягнувся мол, море було збурене, і з зусилля моряків та з нахилених човнів, покладених під гострим кутом до спокійної сторчової пакгаузу, церкви, міських кам'яниць, куди поверталися або звідки виходили на лов рибалки, відчувалося, що моряки ледве тримаються на воді, ніби на прудкому і баскому коні, скоки якого, якби не ручі наїзники, поскидали б їх на землю. Весела кумпанія вирушала на морську прогулянку в човні, в якому їх кидало, мов у бідці; бідовий, але обачний моряк провадив його, ніби в руках у нього були віжки, моцювався з норовистим вітрилом, кожен сидів нерухомо, щоб човен не перехилився і не перекинувся, і так вони гнали сонячними полонинами до тінявих закутків, з'їжджаючи з водяних спадів. Поранок був погідний, попри недавню бурю. І все ще чулося нуртування, гашене прегарною рівновагою нерухомих лодій, які втішалися сонцем і прохолодою там, де море було таке спокійне, що відбитки були майже міцніші й матеріяльніші, ніж кораблі, які завдяки грі світла ніби розчинялися в повітрі і які перспектива змушувала налягати одне на одного. А ось із морем усе виходило інакше. Окремі його частини так само відрізнялися одна від одної, як відрізнялася виросла з води церква від кораблів, які стоять за містом. Лише трохи згодом розум зливав ув одне живло те, що було тут чорне в буряному освітленні, трохи далі — однієї барви з небом і майже таке щільне, таке земне, таке обступлене будинками, що аж подібне до якогось кам'янистого насипу чи снігового поля, на яке, мов на страхітливо стрімке урвисько, лізло обезснащене судно, наче той віз, що вигарбується з броду. Але через хвилину, помічаючи на високій і нерівній поверхні твердого плоскогір'я колихкі човни, ми усвідомлюємо, що це усе ще єдине в усіх своїх розмаїтих подобах море.

Є цілком слушний погляд, що в мистецтві немає ані поступу, ані відкрить, що поступ і відкриття доречні лише в науці і що позаяк кожен митець починає заново, то зусилля одного не можуть ні допомогти, ні перешкодити зусиллям іншого, а проте слід визнати ось що: в міру того як промисловість популяризує деякі закони, запроваджені мистецтвом, колишнє мистецтво з плином часу втрачає частку своєї оригінальности. Дебюти Ельстірові появили нам так звані „чудородні“ фотографії краєвидів і міст. Якщо ми спробуємо уточнити, як розуміють знавці цей епітет, то виявимо, що зазвичай він стосується якоїсь незвичайної подоби знайомої речі, подоби, несхожої на ті, що ми звикли бачити, незвичайної, але воднораз і достеменної, і через те подвійно захопливої, — захопливої, бо вона вражає нас, виводить із кола звичних уявлень і, водночас щось нагадавши нам, змушує поринути в себе. Одна з таких „чудородних“ фотографій пояснить нам закон перспективи, зведе собор, який ми звикли бачити посеред міста, на такому місці, звідки він видасться у тридцять разів вищим за будинки, обернеться в річ над річкою, хоча насправді він від неї далеко. Отож-бо, спроба Ельстіра показувати речі не такими, якими він їх знав, а у згоді з оптичною маною, з якої твориться наше первісне бачення, привела його до застосування деяких законів перспективи, і це було диво дивне, бо вперше відкрило їх у мистецтві. Річка завдяки своїм колінам, затока, обрамлена бескеттям, здавалися озерами серед долини чи серед гір, замкнутими звідусіль. На полотні, мальованому в Бальбеку спечного літнього дня, врізана у суходіл вода була ніби замкнена в гранітових рожевих мурах, вона не здавалася морем — море починалося далі. Про те, що все це океан, свідчили лише чайки, які кружляли, як здавалося глядачеві, над камінням, а насправді дихали прохолодою води. Те саме полотно показувало ще й інші закони: наприклад, ліліпутячу звабу вітрил, схожих на метеликів, заснулих на дзеркальній блакиті, біля підніжжя величезних шпилів; або ж контрасти між глибокою тінню і блідим світлом. У світлотіні, яку збаналізувала фотографія, Ельстір теж так кохався, що раніше йому подобалося малювати найсправжнісінькі міражі: замок, увінчаний вежею, виглядав на його полотні геть-то круглим, з вежею над ним і вежею під ним навиворіт, і створювалося таке враження чи то через те, що незвичайна чистота погідного дня надавала тіні, що відбивалася у воді, твердости і блиску каменя, чи то через те, що вранішні тумани обертали камінь у щось таке саме легке, як тінь. А над морем, за лавою дерев, починалося інше море, рожеве від вечорового сонця: це було небо. Світло, ніби народжуючи нові тіла, ставило перед корпусом корабля, на який воно падало, корпус іншого, який залишився в затінку, і стелило приступками кришталевих сходів гладінь вранішнього моря, насправді гладеньку, але покопирсану освітленням. Річка, яка протікала під міськими мостами, зображена з такого пункту, що здавалася розчленованою: тут вона розливалася озером, там зводилася до струменя, подекуди її перерізав лісовий косогір, де городяни ходять смерком дихати свіжим повітрям. І сам ритм цього міста уперекидь підтримувався лише незломними вертикалями дзвіниць, які не так здіймалися, як стромовиною свого тягаря тримали шики, мов у церемоніальному марші, і ніби лишали ні в сих ні в тих розпливчасту масу будинків, збитих докупи в тумані, уздовж розхлюпаної і розпоротої річки. А прецінь перші картини Ельстіра появилися тоді, коли краєвид мала прикрашати присутність людини; на скелі чи в горах стежка — ця напівлюдська частина природи — зазнавала на собі, мов річка чи океан, дії закону затемнення перспективи. І коли пасмо гори, мла водоспаду чи море заважали нам побачити, що стежка біжить далі, заважали нам, але не мандрівцеві, ми уявляли, що маленький старомодно вбраний чоловічок, загублений у цій глухомані, мабуть, часто пристає над проваллям, бо уривалася стежка під його ногами, а на триста метрів вище ми утішеним зором і з легким серцем знову виявляємо біль її піску, гостинного для мандрів, тоді як проміжні її закрути, які обходили водоспад чи затоку, приховувало від нас узбіччя гори.

Зусилля, які Ельстір тратив на те, щоб перед лицем живого життя зректися своїх умоглядних викладок, були тим дивовижніші, що він, — хто, перш ніж узяти до рук пензель, ставав неуком, усе забував через свою чесність, бо те, що ти знаєш, це не твоє, — був людиною вельми освіченою. Коли я йому признався, що бальбецька церква мене розчарувала, він перепитав:

— Себто як? Ви розчарувалися в цьому порталі? Але ж це найкраще ілюстроване видання Біблії, яке будь-коли читав люд! У Діві і в усій горорізьбі, яка розповідає про її житіє, знайшла собі найніжніший, найнатхненніший вираз довга поема поклоніння і славослов'я, яке середньовіччя склало на хвалу Мадонні. Аби ж ви знали, з якою сумлінною докладністю віддано текст Святого Письма і водночас які несподівані тонкощі появив старий різьбар, яка глибінь думки і яка розкішна поезія! Янголи несуть тіло Діви на великому покрові, і цей покров — така святиня, до якої вони не сміють безпосередньо доторкнутися. (Я сказав Ельстірові, що малювання на цей сюжет є в Андрію-Первозваному-в-полях; Ельстір бачив фотографії його порталу, але сказав, що запал кметів, які біжать круг Діви, зовсім не те, що статечність двох високих янголів, майже італійських, таких ставних, таких ніжних.) Янгол, який несе душу Діви, аби з'єдинити її з тілом. Єлисавета, яка торкається при зустрічі до Марії і дивується, що груди в неї набрякли. Повитуха з обв'язаною рукою, яка відмовляється вірити в Непорочне Зачаття, поки не доторкнеться. Діва, яка кидає апостолові Хомі пасок на доказ свого воскресіння. Діва, яка зриває зі своїх грудей покров, аби окрити ним наготу сина, по один бік якого Церква збирає його кров, а по другу Синагога, чиє царство вже скінчилося, із зав'язаними очима тримає побите берло і впускає разом з короною, яка спадає з її голови, скрижалі Ветхого Завіту. А муж, який допомагає на Страшному суді молодій жінці своїй вийти з гробу, прикладає її руку до власного серця, аби заспокоїти її і довести, що це серце б'ється справді, — хіба це не чудовий намисел, хіба це не знахідка? А згадайте янгола, який забирає сонце і місяць, тепер уже непотрібні, бо сказано, що світло від Хреста буде в сім разів яскравіше, ніж сяйво світил; або янгола, який занурює руку в купіль Ісусову, аби справдити, чи тепла вода; або янгола, який виходить із хмар, аби вложити вінець на чоло Діви, і всіх янголів, які дивляться з небес, перехилившись через ограду небесного Єрусалима, і піднімають руки зі страху або з радости, бачачи муки злих і блаженство обранців! Адже тут перед вами всі круги неба, ціла величезна богословська, символічна поема! Це марення, це прозір, це в тисячу разів вище від усього, що ви побачите в Італії, хоча саме в Італії цей тимпан достоту скопіювали куди слабші різьбарі. Бо зрештою все зводиться до таланту. Не було такої доби, коли всі були талановиті, це дурниця, тоді б це було більше від золотого віку. Той, чиї скульптури прикрашають цей фасад, повірте мені, так само сильний у своєму ремеслі і такі самі в нього глибокі думки, як і в сьогоднішніх скульпторів, якими ви особливо захоплюєтеся. Я вам це покажу, як ми з вами туди сходимо. Деякі слова з набоженства на Першу Пречисту віддано так тонко, що жодному Редонові[177] цьому не дорівнятися.

А проте мій допитливий погляд, коли перед ним знову відкрився соборний фасад, так і не побачив розлеглої небесної візії, про яку правив мені Ельстір, величезної богословської поеми, яка, як я збагнув, була там накреслена. Я заговорив з Ельстіром про статуї святих, утверджених на постаментах, у вигляді якоїсь алеї.

— Ця алея тягнеться з глибу сторіч і веде до Ісуса Христа, — мовив Ельстір. — З одного боку, його предки по духу, а з другого — царі Юдеї, його предки по плоті. Тут видно всі віки. І якби ви придивилися до того, що ви взяли за цоколі, ви могли б назвати поіменно тих, хто на них забирався. Бо під ногами Мойсея ви впізнали б золотого тільця, під ногами Авраама — ягня, під ногами Йосифа — біса, дорадця Потіфарієвої жінки.

Я сказав ще Ельстірові, що сподівався побачити пам'ятку майже перської штуки і що, мабуть, через це я, зокрема, й розчарувався. „Ні, ні, — відповів він, — у цьому було багато чого слушного. Деякі частини цілком східні; одна капітель так точно віддає перський сюжет, що тривалістю східної традиції цього не поясниш. Десь-найпевніш різьбар скопіював якусь скриньку, привезену мореплавцями“. І так воно й було: згодом Ельстір показав мені світлину з капітелі, на якій я побачив, як китайські смоки пожирають одне одного, але в Бальбеку в ансамблі пам'ятки я не помітив цієї скульптурної деталі, бо не виявив якогось зв'язку зі словами „майже перська церква“.