Розділ «Корнелія Функе Чорнильна кров»

З яким полегшенням хлопець на нього подивився — наче вже радів, що пробереться у зміїне гніздо. Вогнерукий лише похитав головою.

— Навчитися? Чого саме?

— Я давно хотів тобі показати. — І пішов до моря. — Коли ж ця нога нарешті загоїться?..

Роксана пішла за ним.

— Що ти таке кажеш? — Злість і страх перемішалися на її обличчі, вона встала між ним і хлопцем. — Ти не підеш у замок! Все втрачено. Ваш чудодійний аркуш нічогісінько не змінив!

— Ще побачимо, — відповів Вогнерукий. — Все залежить від того, чи прочитала його Меґі і скільки вона прочитала.

— Розкажімо Принцу! — Роксанин голос звучав розпачливо. — Хіба ти забув про замкових паліїв? Перш ніж зійде сонце, ти загинеш! А Баста? А Рудий Лис і Свистун? Хтось із них, без сумніву, впізнає твоє обличчя!

— Хто сказав, що я показуватиму обличчя? — заперечив Вогнерукий.

Роксана відсахнулася. Вона глянула на Фарида так вороже, що хлопець аж відвів погляд.

— Це наша таємниця, ти лиш мені показував. Ти сам казав, що ніхто, крім тебе, не зможе цього зробити!

— Хлопець зможе!

Пісок рипів під його ногами. Вогнерукий зупинився лише коли прибій вмив його чоботи.

— Про що вона каже? — спитав Фарид. — Що ти мені покажеш? Це дуже важко?

Роксана поволі поверталась до притулку. І, не озирнувшись, зникла за ворітьми.

— Що покажеш? — Фарид нетерпляче сіпав Вогнерукого за рукав. — Ну, кажи вже.

— Вогонь і вода, — сказав він, — не вміють співіснувати. Вони не створені одне для одного. Та коли вони вже кохаються, то з пристрастю.

Вогнерукий вже давно не промовляв цих слів. Та вогонь зрозумів. І облизав мокру гальку, вимиту на пісок. Вогнерукий нахилився і закликав його на відкриту долоню, мов молодого птаха. Нашептав, що хоче від нього, пообіцяв нічні забави, в які вони ще ніколи не бавились, і тоді вогонь спалахнув так гаряче, що аж обпік Вогнерукому руку. Вогнерукий кинув його в піну хвиль. Пальців не забирав, наче й далі керував полум'ям. Вода схопила полум'я, як риба муху, та вогонь спалахнув ще сильніше, а Вогнерукий широко розводив руки.

Полум'я шипіло і палало, розтікалося вздовж хвиль ліворуч і праворуч, аж поки хвилі в міцних вогненних обіймах полум'я не накочувалися на берег і не розливали під ногами Вогнерукого вогняне кільце — запоруку кохання. Вогнерукий занурив руки в палючі хвилі, і коли знову підвівся, між пальців пурхала фея. Блакитна фея, подібна до своїх сестер з хащі. Проте ця випромінювала вогняне сяйво, а очі її червоніли, мов полум'я. Вогнерукий взяв її обережно, як рідкісного метелика, і тримав, поки не защеміла шкіра, поки не відчув жару, наче по судинах текло полум'я, а не кров. Лише коли жар дійшов аж до плечей, Вогнерукий відпустив фею. Вона, як завжди, сварилася.

— Що сталося? — спитав Фарид перестрашено, коли побачив потемнілі руки й долоні Вогнерукого.

Вогнерукий витягнув з-за пояса хустинку і ретельно стер зі шкіри попіл.