Розділ «Корнелія Функе Чорнильна кров»

Меґі спробувала відвернути голову, та рука Рудого Лиса не відпускала.

— Добра робота! — сказав він якійсь дівчині у простому халатику, так убиралися всі, хто працював у притулку.

Карла. Здається, так її звати? Дівчина опустила голову і дивилася на шмат срібла, який втис їй у руку солдат.

— Він сказав, що дасть мені роботу, — прошепотіла вона ледь чутно. — Роботу на замковій кухні. Той, що зі срібним носом.

Рудий Лис зловтішно здвигнув плечима.

— Не з тим говориш, — мовив він і відвернувся. — Цього разу я забираю і тебе, каменотесе, — сказав він Болотянику. — Ти впустив до себе не тих пацієнтів. Я казав Змієголову, давно слід було багаття розкласти, та він і слухати не хотів. Хтось йому розказав, ніби його смерть прийде по нього з вогню. Відтоді нам дозволяють запалювати самі свічки. — Зневагу до м'якотілості свого володаря неможливо було не почути.

Болотяник подивився на Меґі. Мені шкода, говорив його погляд. І ще одне питання вона в ньому вичитала: «Де Вогнерукий?»

— Я піду з нею. — Роксана підійшла до Меґі і спробувала обняти їй за плечі, та Рудий Лис грубо відштовхнув її.

— Тільки дівчина з відьмацької картинки, — сказав він. — І цирульник.

Роксана, Белла та ще кілька жінок провели їх аж до воріт, які вели до моря. У місячному світлі виблискувала піна від хвиль і сиротливо прозирав берег. На піску виднілося кілька слідів, та до них, на щастя, ніхто не приглядався. Солдати привели коней для полонених. Кінь опустив вуха, коли котрийсь солдат посадив Меґі на худу спину худобині. Лиш коли конячина незграбно пошкандибала в бік гір, дівчина наважилася сторожко озирнутись. Але ні Вогнерукого, ні Фарида видно не було. Лише сліди на піску.

Вогонь і вода

А хіба знання про слова — щось інше, ніж тінь безмовного знання?

Халіл Ґібран. Пророк

Коли за притулковими мурами все стихло, Вогнерукий з-за дерев подав Фаридові знак, щоб той підійшов. Ніхто не плакав і не проклинав солдатів із Сутінкового замку. Лише Роксана залишилась на узбережжі і дивилася туди, де зникли солдати.

Вогнерукий втомлено підійшов до неї.

— Я побіжу за ними! — вигукнув Фарид, стиснувши руки в кулаки. — Я так чи інакше потраплю до цього клятого замку!

— Що ти там белькочеш, чорт забирай? — гарикнув Вогнерукий. — Ти думаєш, повз ворота пройти завиграшки? Це Сутінковий замок. Вони там зубці на мурах відтятими головами прикрашають.

Фарид втягнув голову і подивився на срібні вежі. Вони сягали неба, наче хотіли нанизати на себе зорі.

— Але… але… Меґі… — запнувся він.

— Ми підемо за ними, — роздратовано сказав Вогнерукий. — Навіть попри те, що моя нога радісно передчуває цю круту дорогу. Але ми не підемо ні сіло ні впало. Спершу доведеться ще трохи повчитися.