Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА ІМЕНА КРАЇВ: КРАЙ»

Духовні радощі, яких я зазнавав у Ельстіровій робітні, не заважали мені відчувати, хоча це все було наче поза нами, тепле лесування, мерехтливий присмерк покоїв, а за оброслим каприфолієм віконцем, на цілком сільському шляшку, — тверду сухоту випаленої від сонця землі, запнутої лише прозорістю далечини і тінню дерев. Можливо, несвідоме раювання, яке викликала у мені літня днина, своїм допливом збільшувало радість милування на „Порт Каркетюї“.

Я мислив, що Ельстір людина скромна, але зрозумів свій промах, бачачи, як його обличчя охмарюється смутком, коли, дякуючи йому, я сказав щось про славу. Ті, хто вважає — як Ельстір — свої твори за довговічні, звичайно переносять їх у такі часи, коли самі вони розпадуться порохном. Змушуючи їх загадуватися про небуття, думка про славу наганяє на них журбу, бо вона невід'ємна від уявлення про смерть. Я змінив розмову, щоб розпорошити хмару гордої меланхолії, якою мимоволі заснувало його чоло. „Мені раджено, — сказав я, згадавши розмову з Леґранденом у Комбре, про яку мені хотілося знати Ельстірову думку, — не їздити до Бретані, бо це нездорово для людини, схильної й так до мрійливосте“. — „Ба ні, — заперечив він, — якщо людина „схильна до мрійливосте“, не треба утримувати її від снінь, не треба їх дозувати. Доти, доки не перестанете відвертати свій розум від снінь, він так їх і не пізнає; ви будете за іграшку безлічі злуд, бо ви не зрозуміли їхньої природи. Видавцем снувати мрії небезпечно, мрійником треба бути завзятим, а не кволеньким — ось що може зцілити від цієї недуги. Мріймо, мармо! Треба знати всі свої мрії до одної, і тоді не катуватимешся від них; можна гонити химери і химерувати корисно, я навіть питаю себе: а що як, залітаючи у хмари, ми рятуємося? Адже за твердженням деяких хірургів, добре б для профілактики апендициту вирізати виросток сліпої кишки у всіх дітей“.

Ми з Ельстіром пройшли у глиб ательє до вікна, в яке видно було сад, а за ним — вузенький завулок, подібний до путівця. Надвечір похолоднішало, і ми перейшли до вікна, щоб подихати повітрям. Я гадав, що я далеко від дівчат із гурту, я послухався бабусі і вирушив до Ельстіра, пожертвувавши надією здибатися з ними. Бо людина не знає, де саме те, чого вона шукає, і часто цілком свідомо уникає того місця, куди її, з іншої причини, запрошують. Ми гадки не маємо, що там би й зустріли того, про кого думаємо. Я неуважно дивився на путівець, який пролягав близесенько від Ельстірової робітні, але йому не належав. Аж це на шляшку з'явилася, ідучи шибким кроком, юна чорнява велосипедистка зі зграйки, у своєму поло, насунутому мало не на пухкі щічки, дивлячись, як завжди, веселими і досить задерикуватими очима; а потім я побачив, що на цій благословенній стежині, де кожна порошинка напрочуд сповнена солодких обітниць, у затінку дерев дівчина вітає Ельстіра приятельською усмішкою, веселкою, яка поєднує для мене земноводний наш світ із теренами, які досі малювалися мені неприступними. Вона навіть підійшла ближче, не зупиняючись, подала малярові руку, і я побачив у неї родимку на підборідді. „Ви знайомі з цією дівчиною?“ — спитав я в Ельстіра, розуміючи, що він може відрекомендувати мене їй, покликати до себе її. І це тихе ательє зі своєю сільською околицею сповнилося для мене ще більшою звабою, ніж для дитини дім, де їй і так добре і де, як вона дізнається, завдяки гойності, властивій доброчинству та шляхетним людям, славним у своїй щедроті, її чекає ще й добрий підвечірок. Ельстір сказав мені, що її звати Альбертина Сімоне, і назвав імена її приятельок, яких я спробував описати якнайдокладніше, аби не вийшло непорозуміння. Щодо їхнього громадського стану я помилився, але не так, як помилявся звичайно у Бальбеку. Синів крамарчуків я легко брав за принців, якщо вони їхали верхами. Цього разу я перемістив до розбору людей темного походження дочок розбагатілих дрібних буржуа, промисловців і ділків. Саме це середовище, при далекому знайомстві з нею, цікавило мене найменше: воно не мало ані загадковости низоти, ані загадковости такого товариства, як товариство Германтів. І якби не чари, яких у моїх засліплених очах надавала їм осяйна порожнеча життя на пляжі і які вони вже не могли втратити, мабуть, мені так би й не пощастило переконати себе в тім, що це доньки багатих купців. Я міг тільки подивуватися блискучому творцеві надзвичайно сміливої й розмаїтої скульптури, яким була французька буржуазія. Скільки несподіваних типів, яка вигадка у ліпленні облич, яка рішучість, яка свіжість, яка ясність у рисах! Старі Ґарпаґони, від яких пішли ці Діани й німфи, здавалися мені найбільшими у світі різьбарами. Я ще не встиг розібратися в цій соціальній метаморфозі — виявленні своїх помилок, зміні уявлень про людину, своєю швидкістю подібній до хімічної реакції, — а вже пустотливі личка тих самих дівчат, яких я спершу взяв за коханок велоперегонників або чемпіонів з боксу, заронили думку, що вони можуть підтримувати добрі стосунки з родиною нашого знайомого нотаря. Я не дуже здогадувався, хто така Альбертина Сімоне. Вона, звичайно, й гадки не мала, чим вона стане колись для мене. Навіть прізвище Сімоне, яке я чув на пляжі, якби мене попросили написати його, я б написав через два „н“: чи міг я підозрювати, якої великої ваги надає ця родина тому, що воно пишеться через одне? На нижчих щаблях громадської драбини снобізм особливо міцно тримається за найменший дріб'язок, і хоча, може, ці дрібниці такі самі незначні, як знаки розмежування в аристократичному середовищі, зате вони не такі зрозумілі, у кожного свої і тому дужче вражають. Можливо, якісь інші Сімоне збанкрутували, а може, попали в ще гіршу халепу. Хоч би там як, ці Сімоне, наскільки я знаю, завше обурювалися, якщо хтось писав їхнє прізвище через два „н“, ніби їх оклепано. Мабуть, вони думали, що тільки вони — Сімоне з одним „н“, і так само цим пишалися, як Монморансі — тим, що вони перші французькі барони. Я спитав у Ельстіра, чи ці панянки мешкають не в Бальбеку, він відповів, що деякі з них живуть. Вілла однієї з них стояла аж наприкінці узмор'я, там, де починаються Канапвільські скелі. Оскільки ця панянка була щирою приятелькою Альбертини Сімоне, то я схилився до думки, що коли я йшов з бабусею, я спіткав саме Альбертину. Щоправда, цих вуличок, перпендикулярних до узмор'я і розташованих таким самим робом, було стільки, що я не міг би точно сказати, яке це було перехрестя. Хотілося б, щоб спогад був точний, але в потрібну мить підводить зір. А проте нічого неймовірного не було в тому, що Альбертина і панянка, яка йшла до приятельки, — це одна й та сама особа. Та ба! Незліченні подоби, в яких мені потім поставала темноволоса ґольфістка, хоч як би вони різнилися між собою, накладаються одна на одну (бо я знаю, що то її подоби), і якби я пішов за ниткою своїх спогадів, то міг би під ослоною тієї єдности, ніби внутрішнім сполучним переходом знову пройти повз усі ці образи, не порушуючи меж однієї особи, — натомість коли мені хочеться пройти весь шлях до дівчини, яку я спіткав якось, простуючи з бабусею, мені потрібен простір. Я переконаний, що це та сама Альбертина, яка часто, гуляючи з приятельками, приставала, вирізьблюючись над морем; але всі ці образи не зливаються з нею, бо мені несила по стількох роках знайти між ними зв'язок, якого я не схоплював і тоді, коли Альбертина брала на себе мої очі; хоч як би намагалася мене переконати теорія ймовірности, кругловидої дівчини, яка так сміливо стрельнула на мене оком на розі вулиці та пляжу і яка, як мені здалося, могла б покохати мене, я, в точному значенні слова „вирахувати“, так і не вирахував.

Те, що я не зразу міг собі сказати, котра з дівчачого гурту найбільше мені до мислі, бо кожна зберігала в собі щось від гуртового чару, якому я зразу уліг, стало однією з причин, чому згодом, навіть у пору найдужчого мого кохання — другого — кохання до Альбертини, я тішився, так би мовити, тимчасовою свободою — дуже недовгою — від кохання до неї. Мандруючи від однієї Альбертининої приятельки до іншої, перш ніж остаточно обрати Альбертину, моє кохання на якийсь час залишало між собою та образом Альбертини якусь ніби „пролазку“, дозволяючи собі, як не налагодженому гаразд освітленню, падати на інших, а потім уже повертатися до неї; зв'язок між болем у моєму серці і спогадом про Альбертину не вбачався мені конечним — мабуть, я міг би пов'язати його з образом іншої жінки. Отакі хвилинні проблиски і давали мені змогу розбивати реальність, не тільки зовнішню реальність, як у моєму коханні до Жільберти (кохання, яке я вважав за стан внутрішній, бо я з себе самого добував особливості, характерні риси улюбленої істоти, усе, що було конечне для мого щастя), а й реальність внутрішню, чисто суб'єктивну.

— Не минає дня, щоб якась із цих дівчат дорогою не заскочила до мене на хвильку, — сказав Ельстір, і я впав у розпуку від думки, що аби я, не гаючись, побував у майстерні, як мені радила бабуся, то, мабуть, уже давно познайомився б з Альбертиною.

Вона пішла собі; з робітні її вже не було видно. Я подумав, що вона йде до приятельок, на надбережжя. Аби я був там з Ельстіром, я б із ними познайомився. Я перебирав тисячі приводів для того, щоб маляр згодився піти зі мною на узмор'я. Я вже не мав того спокою, як перед появою дівчини у рямці вікна, серед каприфолій, недавно такого урочого, а нині безлюдного. Ельстір порадував мене, але ця радість завдала мені болю, він сказав, що пройдеться зі мною, але йому треба завершити те, над чим він власне працює. То були квіти, але не такі, портрет яких я замовив би йому охочіш, ніж портрет людини, замовив би для того, щоб його геній розкрив мені те, чого я так довго марно шукав у них самих: не Глід, не рожевий терник, не блаватки, не яблуневий цвіт. Ельстір, малюючи, говорив про ботаніку, але я його не слухав; він перестав мене цікавити сам собою, тепер він був лише необхідним посередником між дівчатами і мною; чари його таланту, під якими я був ще кілька хвилин тому, я цінував остільки, оскільки його дещиця в очах гуртика, якому художник мене відрекомендує, могла перейти і на мене.

Я снував по майстерні, нетерпливо дожидаючи, коли він закінчить малювати; брав до рук і розглядав етюди, багато з яких були повернуті до стіни або звалені один на одного. Так я витяг на світло акварель, пов'язану, очевидно, з давнім періодом Ельстірового життя, і вона викликала у мене ні з чим не зрівнянний захват, який розточують круг себе полотна, не лише чудово виконані, а й намальовані на такий незвичайний і захопливий сюжет, що частину їхньої зваби ми приписуємо йому, ніби малярові треба було тільки відкрити цю звабу, помітити її, вже уречевлену в природі, і відтворити. Думка про те, що такі речі, прекрасні самі з себе, незалежно від того як їх покаже художник, що такі речі існують, тішить наш природжений матеріалізм, заперечуваний розумом, і править за противагу абстрактності естетики. На акварелі був зображений портрет молодої жінки, про неї можна було сказати, що вона негарна, але в неї цікавий тип обличчя, — у чомусь ніби в мелоні, обшитому вишневою шовковою стьожкою, на голові; в одній руці — у мітенках — вона тримала запалену цигарку, в другій на рівні коліна — простого бриля для захисту від сонця. Поряд, на столі, у вазочці — троянди. Часто — і те саме стосується Ельстірової акварелі — свою оригінальність картини завдячують переважно тому, що маляр творив їх за особливих умов, спершу не вельми ясних для нас: так може здатися, що незвичне жіноче убрання — це маскарадний костюм, або навпаки, здається, що старий надягнув червону кирею, вволяючи художникову волю, а він попросту професор, суддя чи кардинал. Розпливчастість образу жінки, чий портрет був у мене перед очима, пояснювалася, хоча я цього не розумів, тим, що то була молода старосвітська акторка у напівчоловічому костюмі. Мелон, з-під якого вибивалося пишне, хоча й коротке волосся, оксамитна курточка без вилог, з-під якої білів пластрон, — усе це разом загадувало мені роботу: якого часу ця мода і якої статі модель, словом, я не міг точно визначити, що в мене перед очима, зате ясно було одне: тут знати майстерний пензель. І втіху, яку давала мені акварель, псувало лише побоювання, як би через Ельстіра, коли він затримається, я не проґавив дівчат, бо сонце стояло низько і в вікно било його укісне проміння. Ніщо в цій акварелі не було простою констатацією факту, і жодна деталь не була удана задля її ужитковости: костюм не тим, що треба ж, аби жінка була вбрана, вазочка не лише на квіти. Художник закохався у шкло вазочки, і воно ніби містило воду, в якій купалися стебла гвоздик, то було щось так само прозоре і майже так само плинне, як вода; в тім, як охоплював жінку стрій, була своя особлива, близька їй зваба, ніби промислові вироби могли змагатися з дивами природи, могли бути такі самі ніжні, такі самі любі для ока, намальовані так само свіжо, як шерсть кицьки, пелюстки гвоздики чи пера голуба. Білота пластрону, вишукана, як біль граду, з дзвіночками на грайливих її згортках, подібними до дзвіночків конвалії, зоріла ясними відсвітами заходу сонця, яскравими, тонко відтіненими, наче букети квітів, виткані на білому. Оксамит курточки з його перламутровим блиском подекуди був ніби настовбурчений, розчухраний, кошлатий і нагадував розхристаність гвоздик у вазі. Але головне — чулося, що Ельстір, не дбаючи про те, що маскарадний стрій для молодої акторки може видатися неморальним, — а для неї талант, яким вона вражатиме у своїй ролі, мабуть, не мав такої ваги, як збудлива принадність, якою вона впливає на пересичені й розбещені почуття деяких глядачів, — ухопився за цю двоїстість як за естетичний елемент, який був вартий того, щоб на ньому наголосити, і який він щосили намагався підкреслити. Овал личка буцімто майже признавався в тім, що це личко дівоче, не позбавлене чогось хлоп'ячого, потім це визнання гасло, далі знов з'являлося, але вже викликаючи думку радше про жінкуватого молодика, ледачого і мрійливого, а потім, невловне, губилося знов. Вираз сумовитої задуми в очах справляв надто сильне враження через контраст із гульливими і театральними аксесуарами. Зрештою мимоволі спадала думка, що ця журба удавана і що юна істота, яка в своєму зухвалому строї ніби чекала пестощів, мабуть, думала, що як вона прибере романтичної міни якогось зачаєного почуття, почуття невимовної туги, то вона буде з перчиком. Унизу, під портретом, стояв підпис: „Міс Сакріпант, жовтень 1872“. Я не міг стримати свого подиву. „А, дрібничка, юнацький шкіцик, стрій для ревю у вар'єте. Це вже далека давнина“. — „А що сталося з моделлю?“ Подив, викликаний моїм запитанням, одразу замінився на Ельстіровім лиці на байдужий і неуважний вираз. „Дайте сюди акварель, — сказав він, — якраз надходить пані Ельстір, і хоча дівчина в мелоні жадної ролі в моєму житті не відіграла, — можете мені повірити, — а все ж моїй жінці дивитися на цю акварелю не обов'язково. Я зберіг її лише як утішний документ тогочасного театрального життя“. Мабуть, аквареля давно не попадалася на очі Ельстірові, бо перш ніж ховати, він пильно на неї глянув. „Залишити треба тільки голову, — прожебонів він, — все інше, сказати по щирості, нікуди не годиться, так малювати руки міг тільки початківець“. Прихід пані Ельстір мене зовсім добив, виходить, ми ще дужче затримаємося. Підвіконня порожевіло. Іти на прогулянку нам ні до чого. Дівчат ми однак більше не зустрінемо — то чи не все одно, довго чи недовго пробуде тут пані Ельстір? Зрештою вона пішла дуже скоро. Мені вона здалася сущою занудою; вона була б гарна, якби мала двадцять років і, скажімо, гнала вола десь у римській Кампаньї, але чорне її волосся посивіло; вона була буденна, а проте не проста, бо вірила, що величних манер і гордовитої постави вимагає її скульптурна врода, у якої вік забрав, одначе, всі чари. Убрана вона була із щонайбільшою простотою. Мене зворушувало, але й дивувало те, що Ельстір з будь-якого приводу з поштивою ніжністю, ніби самі слова розчулювали його і налаштовували на побожний лад, звертався до неї: „Моя гожа Ґабріель!“ Згодом, ознайомившись із міфологічним малярством Ельстіра, я теж побачив у пані Ельстір красу. Я зрозумів, що певний ідеальний тип, — відданий певними лініями, певними арабесками, які постійно трапляються в його творчості, — певний канон Ельстір, власне, майже божествив, увесь свій час, усі розумові свої здібності, словом, усе життя присвятивши завданню — якнайліпше розрізняти ці лінії, якнайточніше їх відтворювати. Те, що Ельстірові навіював ідеал, справді стало для нього культом, високим, вимогливим культом, який не допускав ані найменшої самозаспокоєности; цей ідеал був найважливішою частиною його самого — ось чому він не міг поставитися до нього безсторонньо, не міг не надихатися ним аж до дня, коли ідеал постав перед ним у зовнішній подобі, втілений у жіночому тілі, в тілі тієї, яка стала потім пані Ельстір і яка нарешті довела йому, — довести це може тільки хтось інший, — що його ідеал гідний схиляння, зворушливий, божистий. І який спочинок у тім, щоб припасти вустами до Прекрасного, яке досі доводилося з такими зусиллями добувати з себе і яке тепер, таємничо втілене, офірувало себе йому, винагороджуючи його постійним і плідним спілкуванням! Ельстір був тоді вже не першого молоду, — в цьому віці ждуть здійснення ідеалу лише від потуги думки. Він наближався до тої пори, коли для збудження духовних сил ми потребуємо вгонобляти плотські потяги, коли втома духу, схиляючи нас до матеріалізму і зменшення активности, пов'язаного з пасивним підпорядкуванням різним впливам, наводять нас на думку, що, може, є особливі тіла, особливий рід занять, особливі ритми, які так природно втілюють у життя наш ідеал, що як тільки ми, навіть не мавши талану, копіюємо порух плеча або поворот шиї, ми створюємо шедевр; це той вік, коли ми любимо пестити поглядом Красу поза нами, біля нас: у гобелені, в гарному ескізі Тіціановому, знайденому в антиквара, у коханці такій самій гожій, як Тіціанів ескіз. Скоро я це збагнув, як уже дивився на пані Ельстір з утіхою, тіло її стратило незграбність, бо я вклав у нього думку, що вона істота безплотна, що це портрет пензля Ельстіра. Вона була для мене одним з його портретів, та й для нього, звісно, також. Дані, які має модель, для митця нічого не важать, вони для нього лише привід, аби показати свій хист. Якщо перед нами виставити один по одному намальованих Ельстіром десять портретів різних осіб, то ми одразу вгадаємо, що вони всі ельстірівські, і це для нас найголовніше. Шкода тільки, що після припливу геніальносте, яка поймає життя, мозок утомлюється, рівновага поступово порушується і, ніби річка, яка переборює сильну супротивну течію, життя зрештою бере своє. Та поки перший період не закінчився, митець поступово відкриває закон, формулу свого несвідомого дару. Він знає, які обставини (як він повістяр) і які краєвиди (як він маляр) дають йому матеріал, і хай цей матеріал сам собою буде йому байдужий, але він так само необхідний для його пошуків, як науковцеві лабораторія, а художникові — робітня. Він знає, що створив шедеври, користуючися з тих ефектів, які дає притлумлене світло, розкриваючи гризоти сумління, які змінюють уявлення про вину, зображуючи жінок, які лежать під деревами або наполовину занурені у воду, ніби кам'яні статуї. Прийде день, коли його мозок такий буде виснажений, що матеріал, яким послугувався його геній, уже не здобудеться на те, щоб викресати розумову енергію (але ж тільки з такої снаги і виростає його творчість!), а проте митець не облишить шукати матеріалу і буде радий, що він тут, близько, бо він дає йому духову втіху і пориває до роботи; ба більше, відчуваючи до нього якийсь забобонний страх, ніби на світі немає нічого над нього, ніби в ньому міститься значна частина його твору, аж ніби навіть готова, він здобріє тим, що одвідуватиме свою натуру, схилятиметься перед нею. Він вестиме безконечні розмови з покаянними злочинцями, чия покута і воскресіння правили свого часу за тему для його романів; він купить сільську хату там, де туман скрадає світло; він цілі години пильнуватиме, як купаються жінки; він збиратиме гарні тканини. Словом, краса життя — вираз трохи безглуздий, — була тією, вже за межами мистецтва, стадією, на якій, як я помітив, зупинився Сванн і до якої, через зубожіння творчої основи, через ідоловірство перед формами, колись для нього такими плідними, через нехіть до найменших зусиль мав рано чи пізно знизитися такий митець, як Ельстір.

Нарешті він поклав останні мазки на своїх квітах; я втратив ще одну хвилину на їхні розглядини; жертва була невелика, адже я знав, що дівчат на узмор'ї немає; та якби я був певен, що вони ще там і що через ці згаяні хвилини я проґавлю їх, я все одно оглянув би полотно: я сказав би собі, що Ельстірові важливіші його квіти, ніж моя зустріч з дівчатами. Вдача моєї бабусі, від якої був такий далекий мій всепереможний егоїзм, одначе відбивалась у мені. Якби я лише вдавав, ніби люблю і шаную когось, хто насправді мене зовсім не обходив, і якби ця людина ризикувала лишень попасти в халепу, а я б у цей час наражався на справжню небезпеку, я б теж уболівав за нього, ніби його халепа — це щось поважне, а небезпека, нависла наді мною, — абищиця, бо мені б здавалося, ніби він це бачить саме у таких пропорціях. І; сказати по щирості, я б цим не вдовольнився: я не тільки не бідкався б, що мені загрожує небезпека, я пішов би сам на рожен, а інших намагався б прикрити, дарма що сам наражався б ще більше на ризик. Це виникає з багатьох причин, і всі пояснення не на мою користь. Одна причина така: коли я міркував спокійно, виходило, що життям я дорожу, та щоразу, як мене огортало душевне хвилювання або навіть коли я був просто знервований, іноді через таку дрібницю, що про неї й згадувати годі, а потім коїлася якась нелюба пригода, здатна погубити мене, то нова тривога здавалася мені проти колишніх дрібною і викликала в мене почуття блаженної, сказати б, полегкосте. Сам я людина не хоробра, а проте я знаю за собою одну здатність, яку, по серйозних роздумах, я, зрештою, визнав глибоко мені чужою, визнав геть-то незрозумілою: захоплення небезпекою. І навіть якби небезпека, та ще й смертельна, виникла у безхмарну й щасливу пору мого життя, я неодмінно, аби був біля мене ще хтось, сховав би його, а сам зостався на небезпечному місці. Коли завдяки досвіду я побачив, що завжди роблю так само і, окрім радости, нічого від цього не маю, я, на свій превеликий сором, відкрив таке: попри те, що я завжди вважав і твердив, мене дуже хвилює, що про мене думають інші. Цей різновид глибоко зачаєного самолюбства не має, зрештою, нічого спільного ні з марнославством, ні з пихою. Все, що здатне лоскотати ці почуття, мене б аніскілечки не порадувало, я їх цурався. Зате я не міг позбавити себе втіхи показати тим, від кого мені щастило приховувати дрібні мої стійності, здатні бодай трохи піднести мене в їхніх очах, що мені більше залежить на тому, аби порятувати од смерти їх, аніж себе самого. Оскільки рушієм тут виступає самолюбство, а не чеснота, то я вважаю за цілком природне, що вони чинять інакше. Я аж ніяк не ганю їх, а проте, мабуть, зганив би, якби мною рухало почуття обов'язку, тоді б я вирішив, що справляння обов'язків так само неодмінне для них, як і для мене. А так я, навпаки, вважаю, що ті, хто береже своє життя, чинять якнаймудріше, бо хоча я особисто не можу не жертвувати своїм, а все ж усвідомлюю, що це злочинно і нерозумно, усвідомлюю надто ясно потому, як я, здається, нарешті переконався, що життя багатьох із тих, кого я затуляю собою від бомби, становить меншу цінність. Зрештою від дня моєї візити до Ельстіра мало збігти чимало часу, перш ніж я навчився судити про душевні якості за їхньою справжньою вартістю, та й ішлося того дня не про небезпеку, а лише про перемогу фальшивого самолюбства: бажання не показати, що втіха, про яку я так мріяв, дат мене важливіша, ніж те, що аквареліст не встигне завершити картину. І ось він її завершив. Коли ми виходили з ним із ательє, я помітив — такі довгі були о тій добі року дні, — що ще зовсім не так пізно; ми рушили до пляжу. Я брався на всілякі хитрощі, аби лиш утримати Ельстіра на тому місці, де, на мою гадку, ще могли пройти дівчата. Показуючи на скелі, я без кінця розпитував про них художника, аби він забув про час і пробув тут якнайдовше. Мені здавалося, ніби у нас більше шансів наткнутися на ватагу наприкінці надбережжя. „Я б хотів побачити ці скелі зблизька, — сказав я Ельстірові, знаючи, що одна з дівчат туди вчащає. — А ви розкажіть мені про Каркетюї! Ох, я залюбки вибрався б до Каркетюї! — додав я, не усвідомлюючи, що, може, не такий своєрідний сам краєвид, незвичність якого так гостро відчувалася в „Порті Каркетюї“ Ельстіра, як бачення маляра. — Відтоді, як я оглянув вашу картину, мене, мабуть, найбільше надить до Каркетюї, та ще в Пуент-дю-Ра, але звідси до Пуент-дю-Ра — то ціла подорож“. — „Якби Каркетюї був звідси й не ближче, я б усе-таки порадив вам подивитися спершу його, — відповів Ельстір. — Пуент-дю-Ра дивовижна, але, зрештою, це все ті самі нормандські чи бретонські високі скелясті кручі, вам уже знайомі. Каркетюї з його бескеттям на низькому березі — це зовсім інше. Чогось подібного я у Франції не бачив, радше це нагадує деякі урочища у Флориді. Там теж дуже цікаво і так само напрочуд дико. Це між Клітурпом і Неомом, а ви знаєте, яке це пустельне узбережжя; пляжні коси чудові. Тут берегова лінія нічим не вражає, але там, не можу вам і передати, яка там краса, яка м'якість“.

Вечоріло; треба було повертатися; я пішов провести Ельстіра до його вілли, аж це, так постає перед Фаустом Мефістофель, появилися наприкінці алеї, — ніби проста, примарна і диявольська об'єктивація темпераменту, протилежного моєму, об'єктивація майже варварської і жорстокої вітальности, якої була геть позбавлена моя неміч, моя загострена, зболіла вражливість, моя схильність до задуми, — кілька барвистих плям того різновиду, який годі з чимось сплутати, кілька спорад зоофітичної ватаги дівчат; вони ніби не помічали мене і водночас, безперечно, відгукувалися про мене зневажливо. Передчуваючи неминучість нашої зустрічі, передчуваючи, що Ельстір мене покличе, я повернувся до нього плечима, наче купальник до хвилі; я нараз пристанув, мій славетний супутник пішов далі, а я заходився розглядати вітрину антиквара, біля якої ми саме проходили, наче мене там щось зацікавило: хай, мовляв, дівчата бачать, що я думаю не лише про них, і мені вже ввижалося, що, коли Ельстір покличе мене, аби відрекомендувати їм, я подивлюся тим запитальним поглядом, який передає не подив, а бажання здаватися здивованим, — такі ми всі кепські лицедії і такі добрі фізіономісти ті, хто за нами пантрує, — і що я навіть покажу пальцем на свої груди, буцімто питаючи: „Ви кого — мене кличете?“ — а потім підбіжу, слухняно і смиренно схиливши голову і намагаючись холодним виглядом показати, ніби я здавлюю своє серце, що мене одірвали від милування на старий фаянс, аби познайомити з тими, з ким мені не хочеться сходитися. Отож я розглядав вітрину в чеканні тієї миті, коли моє ім'я, яке вигукне Ельстір, ударить мене, наче куля, очікувана й нешкідлива. Певність, що мене відрекомендують дівчатам, обернулася не тільки тим, що я вдавав байдужість, а й тим, що зараз і справді був до них байдужий. Скоро втіха познайомитися з дівчатами стала неминучою, як вона змаліла, зморхла, видалася меншою, ніж утіха від розмови з Робером, від обіду з бабусею, від мандрів по околицях, за якими мені доведеться шкодувати, бо, зійшовшись із дівчатами, які навряд чи виявлять велике зацікавлення історичними пам'ятками, я муситиму про них забути. Утіху від знайомства зменшувала не тільки її неминучість, а й її раптовість. Закони не менш точні, як закони гідростатики, накладають образи, які ми створюємо, один на одного у сталому порядку, а наближення якоїсь події змітає цей порядок. Ельстір от-от мене нагукає. Зовсім інакше я малював собі нерідко, — на пляжі, в номері, — знайомство з дівчатами. Зараз має статися непередбачена подія, до якої я був не підготовлений. Я не пізнавав ні свого бажання, ні його мети; я вже не радий був, що пішов з Ельстіром. Проте головне, що применшувало втіху, про яку я так мріяв, це певність у тім, що вже ніщо її мене не позбавить. І вона знову напнулася, наче пружина, тільки-но певність перестала її стискати, коли я, наважившись повернути голову, побачив, що Ельстір за кілька кроків од мене прощається з дівчатами. Личко тієї, що стояла до нього ближче, пухкеньке, обсипане сяйвом її погляду, схоже було на пампушечку, в якій залишено місце для стяжечки неба. її очі, навіть коли були нерухомі, давали враження рухливосте, так у вітрові дні все-таки помітна швидкість, з якою невидиме повітря рине на тлі блакиті. На мить наші погляди схрестилися, так у громові дні окремі небесні мандрівники наближаються до повільнішого хмаровиння, пливуть поряд, черкають його й випереджають. І ось вони вже, так і не зійшовшись, даленіють. Наші погляди теж на мить зустрілися, не відаючи, що нам небосхил заповідає і чим погрожує. Лише коли її погляд стрельнув над моїм, він ледь-ледь затуманився. Так ясної ночі гнаний вітром місяць криється за хмарою, гасить на мить свій блиск і одразу ж знову вилонюється. Але Ельстір уже прощався з дівчатами, не нагукавши мене. Вони звернули в бічну вуличку, він рушив до мене. Зірвалося!

Я вже згадував, що Альбертина здавалася мені того дня не такою, як раніше, і що вона щоразу являлась моїм очам іншою. Але тієї хвилини я відчув, що деякі зміни в подобі, у значності, у величі людини можуть залежати і від мінливости нашого гумору, що заплішується між нею та нами. Одним з настроїв, що відіграють у таких випадках найважливішу ролю, є певність. (Того вечора певність у знайомстві з Альбертиною, а потім непевність за кілька секунд знецінили її в моїх очах, а тоді безконечно піднесли; через кілька років певність, що Альбертина мені віддана, а потім непевність спричинилися до подібних змін.)

Звичайно, я ще в Комбре бачив, як падає чи зростає залежно від пори дня, залежно від того, в якому я гуморі, — з тих двох гуморів, що поділяли між собою мої почуття, — моє тужіння за матір'ю, таке саме невловне вдень, як невловне місячне проміння при сонці, тужіння, яке вночі приходило на зміну і вже стертим і ще свіжим спогадам і цілковито панувало над зболеною моєю душею. Але того дня, бачачи, як Ельстір, не нагукавши мене, прощається з дівчатами, я збагнув: коливання вартосте, яку можуть для нас мати втіха чи журба, залежить не лише від чергування цих двох душевних станів, а й від зміни незримих вірувань, які заражають нас байдужістю навіть, скажімо, до смерте, бо осявають її світлом чогось примарного, а отже, дозволяють нам цікавитися музичним вечором, тоді як він утратив би для нас свою звабу, якби на звістку, що нас гільйотинують, вірування, яке осявало музичний вечір, зараз же розвіялося; щось у мені, звичайно, знало про ролю вірувань, і це була воля, але від її знання користі ніякої, поки про неї не знають розум і почуття; розум і почуття щиро гадають, що ми хочемо покинути коханку, і тільки наша воля відає, що ми прихильні до цієї жінки. Отож їх убиває віра, що ось-ось ми знову з нею зустрінемося. Але тільки-но віра зникає, коли розум і почуття нагло дізнаються, що коханка поїхала назавжди, здоровий глузд покидає їх, вони наче з припони зриваються, і невелика втіха зростає в нас, сягаючи небес.

Тож-бо зміна певної віри означає також кінець кохання, яке, дане наперед і рухливе, зупиняється на образі якоїсь жінки просто тому, що ця жінка майже недосяжна. І тоді ми починаємо думати не так про саму жінку, яку заледве уявляємо, як про те, як до неї підійти. Ідуть самі переживання, і цих переживань подостатком, аби зосередити наше кохання на цій, власне, незнайомці. Кохання росте нестримно, і нас не обходить, як мало місця відводиться в ньому для земної жінки. І якщо раптово, як тієї миті, коли Ельстір пристанув з дівчатами, наш неспокій, наша туга минає, — бо ж наше кохання це і є туга, — нам нараз видається, що кохання згасло тієї миті, коли в наших руках заборсалася здобич, вартість якої досі нас не вельми обходила. Як мені запам'яталася Альберта? Отими двома профілями проти моря, мабуть, не такими гарними, як жіночі профілі Веронезе, які з чисто естетичного погляду мали б подобатися мені більше. Але іншого погляду я й не мав, раз по зникненню неспокою нічого не міг згадати, окрім цих німих профілів. Відтоді як я побачив Альбертину, я щодня немало про неї думав, вів з нею подумки розмову, змушував її мене розпитувати, відповідати на мої запитання, міркувати, діяти, і в безконечній цій вервечці примрійних Альбертин, таких мінливих, справжня Альбертина, та, що я бачив на пляжі, лише очолювала цю процесію, — так творчиня ролі, зірка, грає лише у перших виставах п'єси, зовсім не з'являючись у довгій низці наступних. Справжня Альбертина була лише сильветкою, а все, що на неї накладалося, ішло від мене: те, що долучається до кохання нами, навіть з кількісного погляду, куди багатше за те, що походить від коханої істоти. І це правда навіть стосовно найдійовішого кохання. Буває, кохання здатне не лише виникати, а й жити, здобрівши крихтами, і це навіть у тому разі, якщо вгоноблюється фізична жага. У колишнього бабусиного вчителя малювання знайшлася від якоїсь любки донька. Мати померла незабаром після народження дитини, а вчитель пережив її не надовго, прибитий горем. Ще за його життя бабуся і деякі інші комбрейські пані, — вони ніколи не згадували при вчителі про ту жінку, з якою він, зрештою, не жив відкрито і не часто зустрічався, — поклали собі подбати про дитину: зібрати їй гроші на довічну ренту. Запропонувала це бабуся, деякі її приятельки затялися: чи ця дівчинка (казали) справді така вже цікава і чи справді вона вчителева донька — з такими жінками, як її мати, ні в чому не можна бути певним. Нарешті дійшли згоди. Дівчинка явилася подякувати. Вона була негарна і така схожа на вчителя малювання, що всякі сумніви відпали; гарне в неї було тільки волосся, і одна дама сказала батькові, який її привів: „Яке в неї гарне волосся!“ І гадаючи, ніби тепер, коли злочинна мати померла, а старий батько напівмертвий, натяк на минуле, яке завжди замовчувано, не може вразити вчителя, бабуся додала: „Мабуть, у неї це спадкове. Адже матір теж мала таке гарне волосся?“ — „Не знаю, — простодушно відповів батько. — Я бачив її лише в капелюшку“.

Треба було наздоганяти Ельстіра. Я бачив себе у вітрині. Чимало я мав клопоту з дівчатами, а тут на тобі ще: я помітив, що краватка в мене перекрутилася, а з-під капелюха вибивається чуб — це мені не личило; а все ж добре, що дівчата зуспіли мене, хай і розчухраного, з Ельстіром і тепер уже не забудуть; добре ще й те, що я, за бабусиною порадою, пішов до Ельстіра в гарній камізельці (адже я мало не скинув її і не одяг іншу, негарну) і прихопив найладнішого ціпка: очікувана подія ніколи не відбувається так, як нам це марилося, бо ми не маємо переваг, на які нібито цілком законно розраховували, зате у нас з'явилися переваги несподівані, і все вирівнялося; ми дуже боялися найгіршого, а нині нам спадає на думку, що, зрештою, доля до нас загалом була радше прихильна.

„Мені так хотілося познайомитися з цими дівчатами“, — озвався я, підходячи до маляра. „То чого ж ви стовбичили за цілу милю?“ Ельстір спитав так не тому, щоб це була його думка, бо якби справді хотів вволити мою волю, то міг би легко мене нагукати, — але, може, тому, що чув такі репліки, якими збуваються піймані на гарячому соромітники, і ще тому, що навіть великі люди в чомусь схожі на соромітників і черпають звичайні вимовки з того самого обігу, як купують хліб насущний у того самого пекаря. Бо цілком імовірно, що такі-от слова, які треба, мабуть, розуміти навпаки, скоро їхнє буквальне значення розминається з істиною, є неминучим наслідком, негативним зображенням рефлексу. „Вони поспішали“. Я помислив, що саме вони і не дали покликати малосимпатичну їм людину; а то Ельстір неодмінно нагукав би мене, адже я так докладно про них розпитував, і він не міг не помітити, як я ними цікавлюся. „Я розповідав вам про Каркетюї, — сказав Ельстір, коли я проводив його додому. — Я зробив ескізик, де краще видно підкову пляжу. Образок незлий, але в іншому дусі. Якщо дозволите, я на пам'ять про нашу приязнь подарую вам ескіз“, — додав він: відмовляючи нам того, чого ми прагнемо, люди дарують нам охоче натомість інше.

„Я мріяв би, якщо тільки ви його маєте, про знімок з маленького портрета міс Сакрипант! Але що означає це ймення?“ — „Це ймення тієї, кого вона грала в одній дурній оперетці. Але ви чомусь вірите, що я з нею знайомий. Де там!“ Ельстір замовк. „А це не портрет пані Сванн перед заміжжям?“ — спитав я, зненацька і ненароком натрапивши на правду, що, загалом, буває не часто, але править іноді за доказ для теорії передчуттів — якщо тільки відкинути всі помилки, які її спростовують. Ельстір нічого мені не відповів. Звісно, то був портрет Одетти де Кресі. Вона не взяла його собі з багатьох причин, з яких деякі аж надто очевидні. Були й інші причини. Портрет належав до тієї доби, коли Одетта, ще не навчившись владати над своєю зовнішністю, не зробила зі свого личка та постаті витвору мистецтва, в якому для неї засадниче — манера поводитися, говорити, щілити губи в усмішку, згортати руки, прикипати до чогось очима, поринати в задуму, — наперекір вікові, перукареві, кравцеві, наперекір самій собі, мало зберегтися. Тільки зледащіння такого пересиченого коханця, яким був Сванн, могло віддавати перевагу не численним Одеттиним світлинам nе varietur[178] із зображенням чарівної жінки, а поставленій у нього в кімнатці маленькій фотографії, де знялася в солом'яному брилику, прибраному братками, худенька молода жіночка, досить негарна, з пишною зачіскою, зі змарнілим личком.

Зрештою якби портрет не був зроблений, як фотографія, яку так любив Сванн, раніше, ніж Одеттині риси утворили інший різновид, величавий і звабливий, але пізніший, все одно Ельстірове бачення не залишило б від цього різновиду анічогісінько. Хист художника діє так само, як надвисокі температури, наділені силою розкладати поєднання атомів і групувати гх у зовсім протилежному порядку, створювати з них інший різновид. Усю цю штучну гармонію, яку жінка накидала своїм рисам, і те завзяття, з яким вона щодня, перш ніж вийти з дому, вивіряла її в свічаді, утверджуючи капелюшок, чепурячи волосся, пустотливо поводячи очима, дбаючи про незламність цієї гармонії, погляд великого художника нівечить водномить і натомість робить перегрупування жіночих рис відповідно до свого малярського ідеалу жінки. Так само трапляється, що по досягненні певного віку великий дослідник скрізь знаходить елементи, потрібні для встановлення залежностей, а саме це і є його єдиною метою. Як оті ремісники чи гравці, які неперебірливі і здобріють тим, що їм під руку навинеться, художник міг би сказати про що завгодно: „Придасться“. Так кузина принцеси Люксембурзької, така гордувата красуня, що не підступись, захопившися колись новим напрямком у мистецтві, замовила найкращому художникові-натуралістові свій портрет. Око маляра зараз же знайшло те, чого шукало повсюди. І на полотні замість великої пані виявилася дівчина-побігачка, а за нею величезна декорація, похила, бузкова, щось подібне до площі Піґаль. Та навіть як не заходити так далеко, все одно жіночий портрет пензля великого маляра не тільки зовсім не догодить смакам декотрих жінок, наприклад, примсі підстаркуватої жінки зніматися в майже дитячих платтях, які підкреслюють її все ще молодий стан і в яких вона виглядає сестрою або навіть дочкою своєї дочки (а та їй на догоду, задля такої оказії вбрана „нетіпахою“), — а навпаки, ще й повипинає ґанджі, які жінка намагається приховати і які, як, скажімо, буряковий і навіть зеленкавий колір обличчя, надто спокушають маляра своєю „соковитістю“; такий портрет може розчарувати недосвідченого глядача і розбити вщент ідеал, у строї якого ця жінка так красувалася і який ставив цю жінку в її особливій, незмінній іпостасі поза людством, підносив її над людьми. А тепер, розвінчана, викинута за межі тієї подобизни, яку сама собі створила і в якій почувалася невідпорною, вона стає найзвичайнісінькою жінкою, у чию вищість ми перестали вірити. У такій подобизні гніздилася для нас не лише краса, врода, скажімо, Одетти, а і її особистість, її достеменність, отож-бо, при погляді на портрет, у якому цей різновид ізник, у нас зривається з язика: „Як же її споганено!“ чи навіть: „Анітрохи не схожа!“ Нам ніяк не віриться, що це вона. Ми не впізнаємо її. І все ж ми певні, що десь її вже бачили. Але це не Одетта. Обличчя, тіло, подоба нам добре знайомі. Вони нагадують нам не цю жінку (бо ця ніколи так не трималася, звикла її поза не вимальовувала такого химерного і задерикуватого арабеску), а інших жінок, усіх, кого малював Ельстір і кого, попри всю їхню несхожість, любив показувати анфас, із виставленою з-під спідниці ніжкою, з круглим крислатим капелюшком у руці, який прикривав коліно, капелюшком, кружало якого перегукується з іншим, видним анфас, кружалом личка. Зрештою геніальний портрет розмиває тип жінки, створений її зальотністю і її егоїстичним уявленням про свою вроду, ба більше: він намальований давно, він не обмежується тим, що старить оригінал подібно до фотографії, яка показує його в немодному строї. На портреті час позначається не лише манерою одягатися спортретованої жінки, а й манерою малярського письма. Ця манера, перша Ельстірова манера, була для Одетти вбивчою метричною посвідкою, бо вона не лише обертала її саму, як і її тодішні світлини, у молодшу сестру відомих кокоток, але обертала і її портрет у сучасника численних портретів Мане чи Вістлера, мальованих із багатьох зниклих натур, які вже канули в Лету чи вже належали історії.

На ці думки, які я мовчки снував у голові, проводжаючи Ельстіра, навело мене відкриття стосовно подібности з моделлю, а за цим першим відкриттям сталося друге, яке схвилювало мене ще дужче, але вже мало безпосередню причетність до самого маляра. Він намалював портрет Одетти де Кресі. Невже цей геній, якому до снаги було все, мудрець, самотник, філософ, чудовий співрозмовник, був той кумедний, зледащілий художник, яким колись опікувалися Вердюрени? Я спитав, чи не був він з ними знайомий і чи не називали вони його метром Біш. Він відповів ствердно, нітрохи не збентежившись, ніби йшлося про далеченьку пору його життя, і ніби не здогадуючись, як люто мене розчарував, але, звівши очі, прочитав це на моєму виду. Його лице невдоволено скривилося. Ми майже дійшли до його дому, і людина не така розумна і не така великодушна, мабуть, сухо попрощалася б і потім обходила мене десятою вулицею. Проте Ельстір учинив інакше, по-вчительському, а що він був учитель, то це, либонь, з погляду чистої творчости якраз і було єдиною його вадою, бо митець, щоб жити істинним духовним життям, має залишатися самотнім, він не повинен роздавати своє „я“ нікому, навіть своїм учням, а Ельстір з будь-якої ситуації, свого або чужого життя, намагався видобути на науку молоді ту дрібку правди, яка містилася в цій ситуації. Ось чому замість метатися, він волів за краще сказати мені щось повчальне. „Немає такого головатого чоловіка, — проголосив Ельстір, — який замолоду не набалакав би чогось чи навіть не вів такого життя, спогад про яке був би йому неприємний і будив охоту його перекреслити. Але шкодувати йому про це все-таки не слід: він не може бути певний, що вже направду пошився в мудрагелі, наскільки це взагалі можливе, і що вже пройшов через усі смішні чи мерзосвітні втілення, що мають передувати цьому останньому втіленню. Я знаю юнаків, синів та онуків видатних людей, яких, коли вони ще сиділи на шкільній лаві, їхні вихователі навчали науки душевної шляхетности і моральної досконалости. Даймо, що замовчувати їм зі свого життя нічого не треба, вони могли б оприлюднити на газетних шпальтах і підписати своїм прізвищем усе, що абиколи говорили, але це натури вбогі, погробовці доктринерів, їхня мудрість негативна і ялова. Мудрість у дар не дістається, її треба відкрити, пройшовши путь, яку ніхто інший не годен пройти за тебе, не годен тебе від неї вирятувати, бо це погляд на світ. Кимось прожите життя, яким ви захоплюєтеся, поводження, яке вам здається шляхетним, не були вказані наперед ні батьком родини, ні вихователем, ваші кумири починали зовсім інакше, на них упливало їхнє плюгаве і паскудне оточення, їхнє життя — це бій і перемога. Я розумію, що на портреті, який був намальований з нас о нашій ранній порі, ми зовсім не схожі; в кожному разі він може справити немиле враження. Але цуратися його не треба, бо він — свідчення, що ми направду жили, що згідно з життьовим і духовим законом ми з життя буденного, з життя робітень, мистецьких гуртків, якщо йдеться про малярство, видобули те, що над життям“. Ми підійшли до Ельстірової оселі. Я відчував жаль, що не познайомився з дівчатами. Але тепер я мав надію зустрітися з ними; я перестав боятися, що вони пропливуть на обрії і кануть безповоротно. Довкола них уже не танцював той скажений вир, який нас роз'єднував і був не чим іншим, як перетворенням жадання на невсипущий чин, жадання рухливого, трепетного, розпалюваного тривогами, які будила в мені їхня неприступність, їхня можлива втрата. Жаданню зійтися з ними я міг тепер дати перепочинок, держати його вкупі з багатьма іншими, спевняти які я не поспішав, скоро бачив, що вони здійсненні. Я попрощався з Ельстіром, я залишився сам. Аж це нараз, попри своє розчарування, я уявив усі ці випадковості, думка про які мені й не спадала: що саме Ельстір на дружній стопі з цими дівчатами, що вони ще сьогодні вранці були для мене не більш як фігурами на картині, за тло для яких правило море, що вони бачили мене, бачили, що я заприязнився з великим художником, що художник знає тепер про моє бажання з ними познайомитися і, звісно, мені підсобить. Усе це було мені приємне, але приємне почуття я таїв у собі; воно було схоже на одвідувача, який не дає знати, що він прийшов, поки не підуть інші і ми не опинимося вдвох. Тоді ти звертаєш на нього увагу і можеш сказати: „Я до ваших послуг“, — і вислухати його. Іноді від тої миті, коли ці радощі входять у нас, і до тої миті, як ми самі можемо вернутися в самих себе, збігає стільки годин, ми бачимо стількох людей у цей період, що зачинаємо побоюватися: а що, як ці радощі нас не діждуться? Проте радощі терпеливі, вони не нудять світом, і коли всі йдуть собі, вони так і вродились. Часом ми буваємо зморені настільки, що нам увижається, ніби наша знеможена тяма безсила заховати спогади, враження, для яких наше крихке „я“ — єдиний притулок, єдина можливість заявити про себе знов. Та ми пошкодували б за такою втратою, бо життя цікаве лише в ті дні, коли порох реальности замішаний на магічному піску, коли якийсь звичайнісінький випадок вбивається в романтичні крила. Тоді у блиску мрії перед нами величезним бескидом постає неприступний світ і входить у наше життя — в наше життя, де, ніби уві сні наяву, ми бачимо людей, якими так палко марили, гадаючи, що зможемо узріти їх лишень уві сні.

Заспокоєння, яке принесла з собою можливість познайомитися з дівчатами, коли мені спаде охота, було для мене тим важливіше, що я б уже не міг чигати на них, бо то були останні дні перебування тут Робера. Бабусі хотілося віддячитися моєму приятелеві за ґречність, яку він постійно виявляв до неї і до мене. Я сказав їй, що Робер дуже любить Прудона, і підказав їй думку, щоб вона звеліла переслати сюди безліч куплених нею листів цього філософа; Сен-Лу прийшов до нас у готель того ж таки дня, коли вони прибули, якраз напередодні свого від'їзду. Він читав листи запоєм, побожно перегортаючи сторінки, намагаючись запам'ятати кожну фразу, а коли підвівся і перепросив бабусю за те, що засидівся, вона відповіла йому:

— Ба ні, візьміть їх собі, це я для вас, я виписала їх, аби подарувати вам.

Його огорнула така радість, що він не міг себе опанувати, ніби то був фізичний стан, не залежний від нашої волі; він зашарівся, як дитина, яку покарано, і бабуся була куди більше розчулена його зусиллями (марними) стримати радість, яка розпирала його, ніж будь-якими словами вдячности. А він, боячися, що зле подякував бабусі, уже другого дня, вихиляючися з вікна вагончика місцевої залізниці, якою їхав до своєї залоги, все ще просив мене перед нею вибачитися. Його залога стояла дуже близько. Сен-Лу збирався поїхати туди повозом, він до нього звик, коли вертався туди вечорами і коли ще не йшлося про остаточний від'їзд. Але цього разу йому доводилося перевозити потягом свій величенький багаж. І він вважав, що простіше буде і йому їхати потягом за радою директора готелю, який, зачувши про поїздку, сказав, що повіз і вузькоколійка „однісінько“. Він мав на увазі, „однаковісінько“ (Франсуаза сказала б: „один кат“).