Розділ «Корнелія Функе Чорнильна кров»

Куди ж поділося звалене дерево, про яке писала Med?

Дівчинка вчепилася ручкою в її сукню. Реза всміхнулася до неї і відчула, що Свистун дивиться на неї зі свого коня. Реза швидко відвернула голову. На щастя, ні він, ні Рудий Лис не впізнали її. Скільки в Каприкорновій фортеці їй доводилося слухати Свистунових пісень (тоді той ще мав людського носа), а Рудому Лисові вона чистила чоботи, утім, він не належав до тих, хто залицявся до служниць.

Солдати, їдучи верхи, весело горлали, що заподіє їхній господар Чорному Принцові та його ведмедю, коли знову впіймає їх. Резі хотілося затулити вуха дівчинці біля себе. Її мати, нічого не підозрюючи, їздила з іншими акторами країною, з надією, що її донька в безпеці в таємному таборі.

Дівчинка побіжить. Як і решта дітей разом із їхньою матір'ю. Кривопала теж, напевно, спробує, Ворон і більшість чоловіків… Шпільман із пораненою ногою, який сидів з Мо на возі, залишиться, так само як і Двопалий, і старий ходульних, який вже не довіряє своїм ногам. Бенедикта, яка ледь бачить, куди ступає, напевно залишиться, Міна, чия дитина ось-ось має народитися… і Мо.

Дорога дедалі стрімкіше вела донизу. Вгорі дерева заплітались гілками. Ранок був безвітряний, хмарний і дощовий, проте полум'я Вогнерукого палало навіть у дощ. Реза поглядала повз коней. Як щільно поросли дерева, між ними не виживало нічого, крім темряви. Бігти ліворуч. Чи очікує Меґі, що вона теж намагатиметься бігти? Ні, вона знає, що тата я не залишу, вона ж любить його так само сильно.

Реза йшла повільніше. Ось воно, звалене дерево, впоперек дороги, із зеленим від моху стовбуром. Дівчинка підвела на неї великі очі Вона боялася, що хтось із дітей розмовлятиме, але вони увесь ранок були німі, як риби.

Рудий Лис вилаявся, приборкав свого коня і наказав першим чотирьом усунути з дороги перешкоду. Вони понуро тицьнули вуздечки своїх коней іншим і попрямували до стовбура. Реза не наважувалася дивитись на край дороги, щоб не видати Вогнерукого і Меґі. Їй здалося, що вона почула тріск, а потім ледь вловний шепіт. Не людську мову, мову вогню. Вогнерукий якось говорив цією мовою з Резою, в іншому світі, в якому вона не діяла, в якому вогонь був глухонімим.

«Набагато краще вона звучатиме там», — казав він і розповідав про вогняний мед, який брав у ельфів. Вона все-таки дуже добре пам'ятала цей звук: неначе полум'я вгризалося в чорне вугілля, немов воно зголодніло пожирало білий папір. Ніхто, крім неї, не почув шепоту в лопотінні листя, накрапанні дощу, щебетанні птахів і тріскотінні цвіркунів.

З-під кори дерева, як зміїне кубло, звивався вогонь. Вони цього не помітили. Аж коли перше полум'я спалахнуло, прожерливе й гаряче, так високо, що мало не підпалило листя дерев, вони налякано й здивовано відсахнулися. Коні без вершників стали дибки і пручалися, а вогонь тим часом шипів і танцював.

— Біжи! — прошепотіла Реза.

І дівчинка побігла, спритно, як оленятко. Діти, жінки, чоловіки, вони побігли до дерев, повз наляканих коней, у темне лоно хащі. Двоє солдатів вистрілили їм услід, але їхні коні стали дибки, і стріли уві' ткнулися в кору дерева. Реза бачила, як одне за одним люди зникали між деревами, солдати кричали один на одного, і як же боляче було залишатися на місці, так боляче.

Дерево горіло, кора обвуглилась…

«Біжіть, — думала Реза, — біжіть!»

А вона стояла, хоча її ноги хотіли бігти, тікати до її доньки, яка десь чекала між деревами. Та вона лишилася. Стояла й відганяла думку про одне: її знову замкнуть. Надто довго вона була полонянкою, надто довго жила спогадами, спогадами про Мо й Меґі… Вона жила ними усі ці роки, коли мусила служити Мортолі й Каприкорнові.

— І не думай робити дурниць, Сойко! — кричав солдат позаду неї. — А то проткну тебе!

— Які ще дурниці? — відповів Мо. — Невже я схожий на дурня, щоб утікати від твого самостріла?

Вона мало не засміялася. Йому завжди вдавалося так легко її розсмішити.

— Чого ви чекаєте? Поверніть їх! — репетував Свистун.

Срібний ніс зсунувся, його кінь усе ще харапудився, хоч як вершник не рвав вуздечку. Кілька чоловіків послухалися, неохоче побрели до хащі і подались назад, коли щось, рикаючи, заворушилось у підліску.

— Нічний жах! — кричав один із них. Чоловіки стояли на дорозі, з блідими обличчями й тремтячими руками, наче їхні мечі були безсилі проти жахів, які підстерігали між деревами.