Розділ «Корнелія Функе Чорнильна кров»

— Неодмінно, — квапливо запевнив Феноліо. — Ви отримаєте її ще до того, як вона потрапить до шпільманів. І я напишу її такою, як вам найбільше до вподоби: сумною, безнадійною, моторошною…

«І жорстокою», — додав він подумки.

Так, Бридка любила похмурі історії. Вона не хотіла, щоб їй розповідали про щастя й красу, вона хотіла чути про смерть, лихо, мерзоту. Вона хотіла мати власний світ, а про красу в ньому ще ніколи не йшлося.

Вона все ще дивилась на нього тим самим пихатим поглядом, який її батько кидав на світ. Феноліо пригадав слова, які він колись написав про її сім'ю: «Шляхетна кров. Сотні років рід Змієголова твердо вірив у те, що кров у його жилах робить його сміливішим, розумнішим та сильнішим за всіх його підданих». Сотні років той самий погляд, навіть в очах Бридкої, яку власне цей рід втопив би одразу після її народження в оборонному рові довкола фортеці, як цуценя з вадами.

— Прислуга каже, що Бріанина мати ще краще співає, аніж дочка. Від її співу каміння плаче, а троянди квітнуть.

Віоланта провела собі по обличчю там, де нещодавно червоніла родима пляма.

— Щось подібне я теж чув. — Феноліо провів її до дверей.

— Вона начебто раніше навіть у замку мого батька співала, та я не вірю. Мій батько ніколи не пропускав крізь браму шпільманів, хіба що вішав їх перед нею.

«Так, тому що ходили чутки, що ваша мати зрадила його зі шпільманом», — подумки відповів Феноліо, відчиняючи двері.

— Бріана каже, що її мати більше не співає, бо вважає, ніби її голос приносить велике нещастя всім, кого вона любить. З Бріаниним батьком саме так і сталося.

— І про це я чув.

Віоланта вийшла в коридор. Навіть зблизька її родиму пляму було майже не видно.

— Ви відправите посланця до неї завтра зранку?

— Як забажаєте.

Бридка поглянула в темний коридор.

— Бріана ніколи не розповідає про свого батька. Куховарка стверджує, що він вогнедув. Бріанина мати дуже кохала його, але якийсь палій закохався в неї і порізав вогнедуву обличчя.

— Цю історію я теж чув! — Феноліо подивився на неї задумливо. Історія Вогнерукого, солодка і гірка, Віоланті безперечно була до смаку.

— Розповідають, що вона відвезла його до цирульника і залишалася з ним, доки його обличчя не загоїлось. — Яким далеким був її голос, наче вона загубилася серед слів Феноліо. — Та він усе одно покинув її. — Віоланта відвернулась. — Напишіть листа! Ще сьогодні вночі.

Віоланта поквапно пішла.

— Розенкварце, — сказав Феноліо, зачиняючи за нею двері, — як гадаєш, я можу створювати лише сумних і лихих персонажів?