Розділ «Корнелія Функе Чорнильна кров»

— Ви що? — роздратовано прошипів він. — Хочете, щоб вас запроторили до решти?

Меґі опустила голову. В неї на очах знову з'явилися сльози.

— Вона хоче до стайні! — прошепотів Фарид. — Вона думає, що вони всі сплять! Неначе…

Вогнерукий знову затиснув йому рукою рота. Знадвору долинали голоси: хтось приніс охоронцям поїсти.

— Де Чорний Принц? — прошепотів він, коли голоси вщухли.

— Разом із ведмедем за пекарнею. Скажи, що їй не можна до стайні! Там щонайменше п'ятнадцятеро солдатів.

— А скільки біля Принца?

— Троє.

Троє. Вогнерукий поглянув на небо. Місяця не було, і довкола стояла глупа темрява.

— Хочеш його звільнити? Троє — це небагато! — Фаридів голос звучав схвильовано. Жодних слідів страху. Вона таки його колись занапастить, оця хоробрість. — Ми переріжемо їм горлянки, перш ніж вони пискнуть.

Фарид часто казав такі речі. Вогнерукий щоразу запитував себе, чи це лише його балачки, чи він уже так робив.

— Ну ти й пройдисвіт! — сказав Вогнерукий тихо. — Скільки там полонених?

— Одинадцять жінок, троє дітей, дев'ятеро чоловіків, не рахуючи Чарівновустого!

— Як у нього справи? — Вогнерукий поглянув на Меґі. — Ти його бачила? Він може ходити? — Вона похитала головою. — А твоя мати?

Вона кинула на нього стрімкий погляд. Їй не подобалось, коли Вогнерукий згадував Резу.

— Ну кажи вже, з нею все гаразд?

— Здається! — Вона притулила руку до стіни стайні, немов так відчувала батьків. — Але я не змогла з нею поговорити. Прошу! — Як благально вона поглянула на нього. — Напевно, всі сплять. Я буду дуже обережною!

— Охоронці не спатимуть, — сказав Вогнерукий. — Отже, вигадай якусь побрехеньку для них. Маєш чим написати?

— У мене є папір, — прошепотіла вона, поквапливо вириваючи сторінку з книжечки. — І олівець також!

Яка мати, така й донька. Завжди має чим писати.