Розділ «Корнелія Функе Чорнильна кров»

— Так, так, я вже знаю, — відмовила мохиня, все ще насуплено розглядаючи його обличчя. — Для того, щоб твій господар зміг його вбити за всіма правилами мистецтва. Принесіть мені гарячої води і чистого сукна. Крім того, мені хтось має допомагати.

Рудий Лис подав знак хлопцеві.

— Якщо хочеш мати помічника, підбери собі когось, — пробурмотів він і непомітно помацав своє черево, певно, припускаючи, що там у нього печінка.

— Одного з твоїх людей? Ні, дякую. — Мохиня презирливо наморщила куцого носа й роззирнулася, аж її погляд зупинився на Меґі. — Оця видається не повною дурепою.

І поки Меґі отямилася, солдат грубо схопив її за плечі. Останнє, що вона побачила, перш ніж пошкутильгала услід за Мохинею до стайні, було Фаридове перелякане обличчя.

Знайоме обличчя

— Повір мені. Часом, коли життя здається найнестерпнішим, раптом з'являється світло, приховане в суті речей.

Клайв Баркер. Абарат

Коли мохиня опустилася біля Мо на коліна, він був при тямі. Притулившись спиною до вологої стіни, він сидів і шукав очима серед усіх полонених, які причаїлись у напівтемній стайні, Резине обличчя. Меґі він побачив лише коли мохиня нетерпляче покликала її до себе. Звісно, він одразу збагнув, що навіть усмішка може їх викрити, утім, так тяжко було стриматися, щоб, забачивши її, не притиснути до себе, так тяжко приховувати радість і страх, які переповнювали серце.

— Чого стовбичиш? — гаркнула стара на Меґі. — Ходи-но вже сюди, дурепо.

Мо міг би її притиснути до себе, та Меґі поквапом присіла на коліна поряд із нею і прийняла закривавлені пов'язки, які стара необережно знімала йому з грудей.

«Не дивися на неї! — думав Мо і примушував свої очі дивитися куди завгодно — на руки старої, на інших полонених, лиш не на свою доньку. — Цікаво, чи Реза теж бачила її? У неї все гаразд», — думав він. Так. Напевно. Вона не схудла і не виглядала хворою чи ушкодженою. Якби він міг перекинутися з нею принаймні кількома словами!

— Що за напасть, що з тобою? — неприязно запитала мохиня, коли Меґі мало не розлила воду, яку подавала їй. — З таким самим успіхом я могла б узяти когось із солдатів. — Шкарубкими пальцями вона обмацувала рану Мо. Йому боліло, проте він зціпив зуби, щоб Меґі нічого не помітила.

— Ти завжди з нею така сувора? — запитав він стару.

Мохиня пробурмотіла щось незрозуміле, не дивлячись на нього, а Меґі зважилася на швидкий погляд, і він усміхнувся до неї, сподіваючись, що вона не бачитиме в його очах тривоги, страху, що він, як на зло, саме тут знову зустрів її, серед усіх цих солдатів.

«Обережно, Меґі!» — намагався він очима сказати їй. Як у неї тремтіли вуста, напевно від усіх тих слів, які вона так само, як і він, не могла вимовити. Так було приємно бачити її. Навіть тут. Як часто, у лихоманні дні і ночі, він був упевнений, що більше ніколи не побачить її обличчя.

— Ворушіться швидше, ясно? — Рудий Лис виринув з-за спини у Меґі, і дівчина миттю опустила голову, подаючи миску з водою маленькій старій жінці.

— Тяжка рана! — відзначила мохиня. — Дивно, що ти ще живий.

— Так, дивно. — Мо відчував погляд Меґі, немов то була її рука. — Може, феї прошепотіли мені на вухо кілька цілющих слів.

— Цілющі слова? — Мохиня зморщила носа. — Що то за слова такі? Базікання фей настільки ж безглузде й марне, як і вони самі.