Розділ «Портрет Доріана Ґрея»

– Сядьмо, Доріане, – стурбовано мовив художник, – сядьмо. І скажіть мені лиш одну річ. Ви не завважили в портреті чогось особливого? Чогось такого, що спершу, можливо, і не впало вам у вічі, але потім відкрилося якось несподівано?

– Безіле! – скрикнув Доріан. Руки його, тремтячи, вп’ялися в поруччя крісла, дико перелякані очі втупились у художника.

– Бачу, ви завважили. Не перебивайте, Доріане, заждіть, доки почуєте, що я скажу. Доріане, відтоді як я познайомився з вами, ваш образ має надзвичайний вплив на мене, ваша врода підкорила собі все моє єство: і мою душу, й мозок, і хист. Я побачив у вас наочне втілення того невидимого ідеалу, що все життя переслідує художника, немов чудовна мрія. Я обожнював вас. Я ревнував вас до кожного, з ким ви розмовляли. Я хотів мати для себе вас усього! Я був щасливий, лише коли ви бували поряд мене. Але навіть коли ви були деінде, образ ваш незримо лишався в моєму мистецтві. Звичайно, я стерігся, щоб ви ні про що не дізналися, – ви б не зрозуміли цього. Я й сам ледве чи розумів. Я тільки відчував, що бачу лице в лице саму досконалість і що світ став чудовим у моїх очах, ба навіть занадто чудовим! Бо так безтямно захоплюватись небезпечно: втратити це почуття не менш страшно, як і підлягати його владі. Минав тиждень за тижнем, і ваш образ усе більш і більш поглинав мою душу. І ось нарешті я запалився новою ідеєю. Я вже був намалював вас Парісом[67] у добірному панцирі, а потім як Адоніса – у мисливському вбранні і з яскравим списом у руках. У вінку з важких лотосових квіток ви сиділи на носі Адріанового судна,[68] дивлячись на зелений каламутний Ніл. Ви схилялися над непорушним плесом озера серед грецьких гаїв, милуючись віддзеркаленням своєї дивної вроди в сріблі тихих вод. І все це було таким, яким мистецтво і має бути, – інтуїтивним, ідеальним, далеким від життя. І от одного дня – фатального дня, як мені часом здається, – я задумав намалювати вас живим, справжнім, а не в шатах минулих віків, намалювати вас у тому костюмі, який ви носите, і в сучасній обставі. Не знаю, чи був то наслідок реалістичної манери письма, а чи просто чару вашої індивідуальності, що постала переді мною, нічим тепер не заслонена, – не можу сказати. Але досить того, що коли я працював над портретом, мені ввижалося, ніби кожен дотик пензля, кожна цяточка фарби розкривають мій секрет. Я почав стерегтися, щоб люди не дізнались про моє обожнювання вас, Доріане. Я відчував, що забагато розкрився у вашому портреті, що забагато вклав самого себе в ту роботу. Ось тоді я й вирішив ніколи не виставляти цієї картини. Вас воно трохи прикро вразило, але ж де вам було знати, що я мав для цього дуже серйозні мотиви! Гаррі, якому я розповів про це, просто посміявся з мене. Та то мені байдуже. Коли портрет було закінчено і я наодинці приглянувся до нього, я упевнився, що таки маю рацію… Ну, а через кілька днів портрет уже забрали з робітні, і скоро я збувся магічного впливу його безпосередньої присутності, як мені здалося, що то все нахимерила моя уява, – немовби портрет промовляє про щось більше, ніж ваша прегарна врода і мій сякий-такий малярський хист. Навіть ось і тепер я не згодний з думкою, що художникові почуття й справді виказуються в творі. Мистецтво далеко абстрактніше, ніж ми гадаємо. Форма й колір говорять про форму й колір, ото й усе. Мені часто здається, що мистецтво незрівняно більше втаює митця, аніж розкриває… Тим-то, одержавши пропозицію з Парижа, я вирішив умістити цього портрета у центрі всієї експозиції. Я й у думці собі не покладав, що ви будете проти. Але тепер я бачу, що ви маєте рацію, портрета не слід виставляти. Не гнівайтесь, Доріане, на мої слова. Ви ж створені на те, щоб вас обожнювали, – так я й сказав колись Гаррі.

Доріан Ґрей полегшено перевів подих. Щоки його знову зарожевіли, на устах з’явилася усмішка. Загроза минула, на час він у безпеці. Але мимохіть йому стало безмежно жаль художника, який оце тільки-но виклав перед ним таку дивну сповідь своєї душі. Доріан запитував себе, чи зможе і його коли-небудь полонити образ друга. Лорд Генрі приваблює, – але так вабить нас усе небезпечне, та й годі. Лорд Генрі надто розумний, надто цинічний, щоб його можна було по-справжньому полюбити… Чи йому, Доріанові, коли трапиться хтось, що збудив би в ньому таке побожне поклоніння? Чи судилося йому в житті і цього зазнати?

– Я дивом дивуюсь, що ви помітили це в портреті, – сказав Голворд. – Невже направду помітили?

– Так, дещо помітив, – відповів Доріан. – Дещо дуже чудне.

– Ну, а тепер ви не будете заперечувати, коли я гляну на портрет?

Доріан похитав головою.

– Ні, ні, облиште навіть думати про це, Безіле. Я не дозволю вам і стати перед нього!

– То, може, іншим разом?

– Ні, ніколи.

– Що ж, мабуть, ви таки маєте рацію. Ну, гаразд, до побачення, Доріане. Ви єдина людина, що серйозно вплинула на мою творчість. Якщо я створив щось путнє, то це завдячую вам. О, ви й не уявляєте, чого мені коштувало розповісти вам це все!

– Любий Безіле! Що ж ви такого розповіли? Лише те, що надміру захоплювалися мною. Це навіть і не комплімент.

– А я й не мав заміру казати компліменти. Це була сповідь. Тепер, коли я поділився нею, щось ніби пригасло в мені… Мабуть, ніколи не слід викладати словами свого обожнення.

– Коли це сповідь, Безіле, то вона розчарувала мене.

– А то чого ж ви ще сподівалися, Доріане? Хіба ви помітили щось інше в портреті? Та ні, де ж би!

– Ні, там нема нічого іншого. Чому це ви питаєте? А про обожнення ви не повинні говорити – це нерозумно. Ми з вами друзі, Безіле, і повинні завжди лишатись друзями.

– У вас є ще Гаррі, – сумовито мовив художник.

– А, Гаррі! – дзвінко розсміявся Доріан. – Гаррі що не день каже неправдоподібні речі, а що не вечір чинить неймовірні речі. Саме життя на мій смак. Але в скрутну хвилину я не думаю, що пішов би до нього – радніше б до вас, Безіле.

– Ви, Доріане, мені ще позуватимете?